Боги на продаж - Дімаров Анатолій

Ти б хотіла цього? Хотіла?.. Татові все одно не поможеш...

— Який же ти, Василю, мерзотник!

— Ну й не розмовляй з мерзотником! Вертайся туди, звідки приїхала!

— І поїду! Тільки маму з собою візьму. Лишайся тут сам, батькопродавцю!

Але мама так і не згодилась їхати до Віри. Покинути зараз Василька одного?.. І потім: хто ж носитиме татові передачі?.. Мама нізащо не згодилась, як Віра її не вмовляла, навіть кричала на неї, та краще, мабуть, було б, коли б погодилась. Бо однієї пізньої ночі (тато вже майже місяць сидів у в’язниці) у їхній квартирі так же коротко й страшно дзенькнув дзвінок.

Підхопились обоє одразу ж.

"За мною",— похолов Василь.

Мати, як була в сорочці, вбігла до нього в кімнату:

— Синку, втікай!..

Хапала за руку, тягла до вікна. Не усвідомлювала, мабуть, що вони живуть на третьому поверсі, а внизу вимощена камінням бруківка.

Вирвавшись з материних рук, Василь став одягатись. Його знову бив дрож, як і тоді, коли приходили за татом, в голові шуміло й дзвеніло.

А в коридорі вже розривався дзвінок. І гупали в двері.

— Зараз! — гукнув Василь і не впізнав свого голосу.

— Я!.. Я відчиню!..— Мати хоч тут хотіла заступить свого сина.

Цього разу прийшли лише двоє. В тих же пальтах і картузах, в тих же хромових чоботях. І такі ж безликі, Обшуку не робили, забрали не Василя — його матір.

Мати пішла якась аж весела.

— Зі мною все буде гаразд!.. Все гаразд...— говорила, посміхаючись, синові, поки й вивели, вже вдягнену, з квартири.

Так Василь лишився один, його знову викликали в комітет комсомолу, і в інститутській газеті було надруковане ще одне його зречення: тепер уже — матері. Як та газета потрапила в руки його божевільній сестрі, він так і не міг уяснити, тільки Віра знову ввірвалась до нього і під час дикої сварки вдарила його чимось важким по голові. Він не встиг навіть розгледіти, що вона тримала в руках, помітив тільки, як блиснуло щось металеве. Гострий біль — і втрата свідомості.

Василь майже місяць провалявся в лікарні, а сестру взяли до в’язниці. Вийшов Василь: через усю голову шрам і жодної на голові волосини — висипалось. З того часу й став постійно носити берет.

Іще лишилось кілька слів додати про Нелю.

Неля вийшла заміж за іншого, але не прожила з ним і року: батька її теж посадили, і чоловік одразу ж з нею розвівся. Василь таки одружився на Нелі, але до кінця своїх днів так і не міг простити їй зради.

VI

— Він сам про все це вам розповів? — запитав я Костя Костьовича. Мені щось не дуже вірилось, щоб така люднім, як Дубошей, була здатна до щирої сповіді.

— Що вам сказати...— Кость Костьович зняв бриля, пригладив сиву чуприну.— А коли я вам скажу, що я там зустрівся з його матір’ю, ви мені дуже повірите?

— Ви?.. З його матір’ю?..

— Еге ж,— всміхнувся Кость Костьович.— Їй тоді вже було за п’ятдесят. А мені — тридцять два. З німецького табору — в наш без пересадки. Тоді розправа і суд були короткими: попав у полон, не застрелився — значить, ворог народу. Отак і я зрадником став, свої десять років одержав. Плюс п’ять позбавлення прав. Тож уже на поселенні Василеву матір і зустрів. Якось мені сказали: там твоя землячка вмирає. Може, провідаєш, все ж легше буде людині. Пішов, глянув: шкіра та кістки. Голови вже не зводила. А почула, що я теж із Києва, зраділа мов рідній дитині. "Це ж ви мого Василька там побачите!" Руку вхопила, цілує — ледь вивільнив... Ну, ходив, поки і вмерла. Довго вмирала. І все про нього, про Василя. Який він у неї нещасний. Перед смертю з мене слово взяла: як повернуся, то щоб його розшукав... А що там шукати! Жив же на тій самій квартирі. Тільки й того, що вже був одружений: жінка і дві дочки. Так ми з ним і подружились. Він, знаєте, одному мені й вірив... Ні жінці, ні дочкам — одному мені...

Очі Костя Костьовича вже підозріло блищать, він уриває свою розповідь. Понуро йде поряд. А я думаю про Дубошея. Що жила поруч людина, і ми нічого про неї не знали.