Боги на продаж - Дімаров Анатолій

Не діждавшись, побіг додому: раптом здалося, що тата вже випустили. Розібрались, пробачились, і тато давно вже вдома.

Вдома була лише мама. Сиділа в кріслі застигла. У Василя все так довкола й померкло.

Зачувши сина, мати ворухнулась, мов просипаючись.

— Однесла.— І звела на Василя налиті тугою очі.

— Що з татом? Ти бачила тата?

Мама заперечно хитнула головою:

— Не бачила. Не пустили. Там стільки жінок... Та всі з передачами, всі з передачами...— Схлипнула, затулила долонями очі. Дрібно затрусилися плечі.

— Ну, мамо, не плач! — спробував утішити її Василь. Хоч у самого вже став зриватися голос, защипало у носі.— Ось побачиш, тато повернеться! Який же він ворог народу?

— Я, сину, не плачу.— Мати витерла очі, спробувала навіть всміхнутись. Та краще б цього не робила! — Ти, мабуть, голодний? Пішли обідати, я там набрьохала супу.

За обідом обережно спитала:

— Як в інституті?

— Як завжди,— відповів якомога спокійніше.

— Нікуди не викликали?

— А куди мене мають викликати? Ти, мамо, про це й не думай. Зі мною все буде гаразд.— Бадьорився перед мамою, хоч сам не вірив у те, що казав.

IV

В комітет комсомолу його викликали на четвертий день після арешту тата. Одчинились двері (всі вже сиділи за столами, ось-ось мала початись лекція), до аудиторії заглянуло незнайоме дівча:

— Хто тут Дубошей? — І коли Василь налякано звівся — Зайди після лекції в комітет комсомолу.

"Ось воно!" — похололо у Василя всередині.

Сидів на лекції, слухав — не слухав викладача: думками вже був у комітеті.

Із секретарем комітету Олегом Безпалим був знайомий з тих пір, як його самого обрали секретарем комсомольського осередку факультету. Хоч Олег був також студентом, він здавався набагато старшим за свої двадцять два роки. Якась стримана сухість прозирала в усіх його рухах, він тримав на відстані не тільки рядових комсомольців, але й членів комітету: звертаючись, називав тільки прізвище. Василь в душі ним захоплювався і часто ловив себе на тому, що мавпує Безпалого. Так же намагався говорити впівголоса, бути таким же незворушним і стриманим, про що б там не йшлося.

Безпалий був сам. Сидів за величезним столом (тоді саме входили в моду величезні письмові столи: той, хто сидів за таким столом, вже й не людиною здавався, а напівбогом). Безпалий сидів за величезним письмовим столом, читаючи якісь папери. Рівненький проділ світився на акуратно викладеному волоссі. Не піднімаючи голови, ткнув гострим олівцем в бік крісла: сідай!

Василь опустився у крісло — пірнув так, що тільки голова стирчала над столом. Йому одразу ж стало дуже незручно: на цю саме незручність і були розраховані крісла.

Кілька хвилин тривало мовчання: Безпалий наче й забув про Василя.

— Ти мене кликав? — не витримав нарешті Василь.

Безпалий з видимою неохотою одірвавсь од паперів, холодно подивився на нього:

— Я вас змушений був викликати.— Його тихий голос не обіцяв нічого хорошого. Дивився суворо, постукуючи олівцем по блискучій стільниці.— Ви не здогадуєтесь?

— Здогадуюсь,— відповів Василь знічено.

— Коли заарештували вашого батька? — Безпалий звертався зараз на "ви", підкреслюючи ту прірву, яка між ними виникла.

— Чотири дні тому.

— Чотири дні! І ви весь оцей час приховуєте од нас, що ваш батько — ворог народу?

— Він не ворог.

— А хто ж? — дозволив собі усміхнутись Безпалий. Не станете ж ви мене переконувати, що наші органи беруть невинних людей!

Василь убито мовчав. Ці слова били його тим болючіше, що він сам не так давно вимовляв їх уголос. З такою ж нещадною переконаністю.

— Так що ж нам з вами робити тепер, Дубошей?

Запитання важко повисає в повітрі. Василь відчуває, що йому стає жарко. Комір сорочки в’їдається в шию, стискає петлею.

— Комсомольський квиток при вас?

— При мені,— хрипко відповідає Василь.

— Дайте сюди.

Василь дістає сіреньку книжечку, він лише зараз відчуває, яка вона йому дорога. Це не просто книжечка — це його майбутнє.

Безпалий бере комсомольський квиток, недбало кидає його до шухляди письмового столу.

— Так що будем робити?

Василь тільки ворухнув губами: він все ще не може одірвати погляду од того місця, де зник комсомольський квиток.

— Мені вас жалко, Дубошей. Хоч я й не повинен вас жаліти. Але ж ви були в нашому активі, ми вже подумували над тим, щоб рекомендувати вас до складу комітету...

— Я нічого не знав! — виривається у Василя. "Не знав? Чого не знав? Що батько — ворог народу?"

— Вірю. Але це треба довести.

— Як?

— Я цього не повинен був вам говорити. Але мені вас по-справжньому жаль. Ви останній номер нашої газети читали?

— Не читав.— Оці чотири дні Василеві було не до газет.

— Я так і знав,— докірливо похитав головою Безпалий.— А треба читати. Ось візьміть, почитайте. На останній сторінці. Як надумаєтесь — заходьте. Будемо радитись. Тільки робіть це пошвидше: ми чекати не можемо.

Вийшовши в коридор, Василь жадібно вп’явся в останню сторінку. Там був його порятунок — відчував зараз це всією шкірою.

Колонка про спорт. Не те! Дописи про культурні розваги. Знову не те! Гарячково пробіг всю сторінку і не знайшов для себе нічого. Ще раз став перечитувати. Ось воно! В кінці, перед прізвищем редактора, побачив невелику замітку.

"Зрікаюсь батьків!"

Бухнуло серце, гаряче вдарило в голову. Задзвеніло у вухах.

Зрікаюсь батьків...

"Я, студент другого курсу (четвертого курсу) Дмитро Коваленко (Василь Дубошей), зрікаюсь батьків (зрікаюсь батька) як класово ворожих Радянській державі. Я пориваю з ними (з ним) назавжди і клянусь бути до кінця відданим справі побудови соціалізму в нашій державі!"

Ні, він цього ніколи не зробить. Ніколи!

Зібгав газету, хотів жбурнути на підлогу, а рука сама поклала до кишені. І потім щосекунди, щомиті відчував ту газету.

Захотілося побачити Нелю. Так захотілось, як ще ніколи в житті. Подумав, що ось уже четвертий день не проводив її додому, кинувся до її аудиторії.

Носом до носа зіткнувся з дівчатами — Нелиними подругами. Знав їх усіх, і вони його знали. Приязно закивали до нього, заусміхались. "Ще не знають!"

— А де Неля, дівчата?

— Неля захворіла. В неї ангіна.

— Коли захворіла?

— Ще позавчора. А ти хіба не знаєш? Оце наречений!

Розгублений, вийшов з інституту. Так ось чого Неля жодного разу не заглянула до нього в аудиторію. Іншим разом він помчав би до неї, а тепер завагався. Врешті вирішив сходити, провідати.

Одчинив двері Нелин батько. Доцент їхнього ж інституту. Старорежимне пенсне, борідка лопатою.

— Добридень! Як Неля?

— Василю, проходьте.

Очі за шкельцями здавались розгубленими.

Провів до вітальні, посадив на стілець, хоч Василь і опирався: він же на хвилину заскочив дізнатись, як Неля.

— Як Неля, Володимире Олексійовичу?

— Неля лежить.— І, побачивши, що Василь хоче звестись, наставив долоні: — Вона саме спить, її не треба тривожити.— Посмикав себе за борідку (шкельця здригались збентежено).— Василю, я вас хочу спитати...— Прокашлявся, прочищаючи горло.— Що з вашим татом?

"Ось воно!" — подумав убито Василь. Не дивлячись на Володимира Олексійовича, відповів:

— Заарештували.— Й одразу ж додав гаряче: — Але його випустять! Розберуться і випустять... Це помилка, Володимире Олексійовичу!

— Будем надіятись... Будем надіятись...

Залягла важка пауза.

— То я, мабуть, піду,— звівся Василь.

— Так, так, ідіть.

— Передайте Нелі, що я заходив.

— Так, так, передам.— І вже на порозі, ховаючи за шкельцями очі: — Ви от що, Василю... Поки що до нас не ходіть. Не треба Нелю тривожити. Поки одужає... Добре?

Вискочив з таким відчуттям, наче йому дали ляпаса. "Ноги моєї у вас більше не буде!" Йшов — ніс на очах сльози. "Син ворога народу! Син ворога народу!" — лунало в такт крокам.

Прийшовши додому, подав матері пожмакану газету:

— Ось почитай. На останній сторінці.

— Що тут? — злякано сахнулася мати.

— Почитай. Он у кінці.

Мати взяла газету до рук, і газета одразу ж затіпалась.

— Хто такий Коваленко? — спитала не розуміючи.— Твій товариш?

— При чім тут Коваленко! — закричав він з досадою.— Мені пропонують так виступити! Мені, розумієш?.. Зректися рідного батька. Дали ось взірець, як писати.— Ткнув у газету.— А як не зречуся — витурять з комсомолу. І з інституту наладять... Кому він потрібен, синок ворога народу?.. Навіть Неля вже мене зреклася! — Він зараз вірив, що так воно й було.— Вигнали з дому: сказали й дорогу забути.— Махнув рукою, щоб не розплакатись, побіг до себе в кімнату. Впав на ліжко, зарився обличчям у подушку. І так пекло, так пекло Василеві, що кричати хотілось!

Зайшла мати. Причовгала, мов нездужала. Поклала газету на стіл, сіла біля сина, важко зітхнула.

Василь лежав уже голічерева. Втупився застиглим поглядом у стелю. Материна рука потяглася до його голови, лягла на волосся. Звично погладила.

— Слухай, сину, що я надумала.

Василь мовчав: не хотілось ні озиватись, ні слухати.

— Батькові, синку, вже нічим не поможеш... Я там надивилась, наслухалась.— Мати щодня носила туди передачі.

— Що ви таке кажете, мамо!

— Кажу, що є... Батька вже не повернеш... А тобі треба жити.— Мамина рука все гладила й гладила його волосся.— В тебе, сину, все ще попереду...

— Як, мамо, жити? — Відчував себе знову дитиною. Яка повинна слухатись матері.

— Напиши, синку, що тобі кажуть. Розумні люди тебе не осудять.

— А тато?

— Тато тобі сказав би те саме. Якщо повернеться, то все зрозуміє. А не повернеться...— Тут мамин голос урвався, в неї затрусилось обличчя. Поборолася з слізьми, що її, мабуть, здушили, знову провела долонею по його голові: — Завтра піди й напиши...

Він не погоджувався. Довго давав себе умовляти, хоч у душі уже знав, що іншого виходу в нього немає. Але чим ясніше те усвідомлював, тим дужче заперечував матері.

Нарешті здався:

— Гаразд... Напишу, якщо ви так уже наполягаєте.

Весь вечір був роздратований. Злий на себе, на матір, на весь білий світ. І мати не знала, на яку біля нього й ступити.

V

І ще на нього чекала неприємна розмова з сестрою. Віра жила в райцентрі, під Києвом,— примчала, як тільки одержала од мами листа. Мама їй усе й розповіла, бо від кого б іще могла дізнатись Віра, що Василь зрікся батька. Віра йому й одчинила, коли він повернувся з інституту (мама саме понесла передачу).

— Прийшов, писатель!

Стояла у дверях, зло дивилась на брата.

— Пропусти! — Василеві здавалось, що за спиною вже збираються люди.

— Батька заживо поховав! — Віра тінню ходила за братом, пекла його поглядом.— Як ти йому в очі дивитимешся, коли він повернеться?

— Він уже не повернеться.— Господи, йому й так жити на світі не хочеться, а тут іще Віра! Ну що вона хоче од нього? Що?!

— Тобі там добре за чоловіком, а мене виганяли з інституту.