Основи суспільності - Франко Іван

Не візьмеш ти, то другий візьме.

— Але за другим не буде тобі так, як за мною.

— Говори! Не виділа я твоїх статків. Хіба буду тобі помагати з голоду здихати.

— Дурна, дурна! — шептав Гадина, нахиляючися до неї. — Я вже нині маю стілько, що міг би грунтець і хату купити, а сими днями буду мати ще більше.

— Може, цілі Торки купиш? — жартувала Параска.

— Торки не Торки, але буду мати стілько, що буде до смерті і для нас, і для дітей наших.

— Та що ти плетеш, навіжений? — голосно промовила Параска. — Відки ти тілько гроші дістанеш?

— Відки дістану, то дістану. То моя річ.

— Ну, скажи, най і я знаю.

— Е, в тебе язик довгий.

— Присяйбогу, що нікому не скажу.

— Та не присягайся! Пощо тобі се знати? А втім, хто знає, може, й нічого з того не буде. Ліпше зачекаємо.

— Та скажи, скажи, Танасочку! — підлещувалась Параска. — Скажи, то піду з тобою.

, — Підеш? — живо скрикнув Гадина.

— Їй-богу, піду.

— Зараз?

— Ну, ні! Але потому. Нині вечір.

— Е, дуриш. Як підеш, то тоді й скажу.

— Та ні, скажи зараз. А то не піду ані нині, ані завтра, ані ніколи. І знати тебе не захочу.

— Ну, так слухай же. У нашого ксьондза...

— У котрого?

— Та у старого, того, що тут у офіцині живе. У нього є гроші. Великі гроші.

— Е, в шпаркасі!

— Те, що в шпаркасі, то осібно. Але й є готові. Він їх усе переховує, щодень у інше місце. Купочку тут, купочку там. Я його давно вже підстерігаю, та осторожний упир! А найбільше пес на перешкоді. Все, скоро я троха наближуся, пес почує і сполошить старого. Але одну купочку я таки вже цапнув.

— А багато?

— Параско! Параско! — роздався в тій хвилі з кухні голос Гапки. — А щоб за тебе бог забув і всі святі, як ти про роботу пам'ятаєш! Параско!

— Ой лишенько! — скрикнула Параска. — Вже Чума рипить. Післала мене по дрова, а я тут з тобою забалакалася. Пусти!

— Та побудь іще хвилечку! — просив Гадина.

— Нема часу. А то ще стара упириця прийде та наробить крику. .

І Параска прожогом вибігла зо стайні і майже лицем в лице наткнулася на паню Олімпію.

— Ой господи! — скрикнула вона і задеревіла на місці.

— Ти що тут робиш? — строго запитала її пані. — З ким тут розмови ведеш?

— Та ні з ким, — брехала Параска, почувши в стайні легкий шелест і знаючи добре, що Гадина одним скоком був уже на поді, а другим крізь діру в даху вискочив у сад. — Мене Гапка післала за дровами.

— Та тут у тебе дрова?

— Та я хотіла набрати троха соломи на підпал.

— Ну, але скажи, з ким ти говорила?

— Та скари ж то мя, господи, що ні з ким.

— Ах ти, прокляте насіння! — сердилася пані. — І в живі очі мені смієш брехати! Адже ж я сама чула! Гей ти, Гадино! — крикнула вона досередини стайні. — Де ти там? Ану, покажися сюди!

— Та де тут ясна пані якогось Гадину бачили? — говорила Параска, зовсім уже осмілившися і думаючи, що пані прийшла тільки на крик Гапки. — Прошу поглянути до стайні, чи там є яка жива душа!

Пані ввійшла до стайні і почала роззиратися за Гадиною, а Параска тим часом, рада, що таким дешевим коштом позбулася її, побігла до дривітні, що була обік возівні, швидко набрала наруччя дров і побігла до кухні, ще заким пані вийшла зо стайні.

Пані чогось уся дрижала. Підслухана розмова неначе сахнула на неї чимось таким поганим та огидливим, що й не повинно було виявлятися під оцим чудовим темно-синім погідним небом, серед пахощів лип та співу соловіїв. Не бачачи Гадини в стайні, вона мов у нетямі почала шелестіти соломою в жолобах, заглядати в засіки та попід жолоби, шукаючи, чи він там десь не сховався. Далі зупинилася.

"І пощо, властиво, я його шукаю? — міркувала вона. — Чого мені від нього треба? Що я йому скажу і що їй можу сказати? Погань, гниль, огида! В них вони почались, в них родились, в них жиють, в них і пропадуть. Чи я маю їх виймати з тої калюжі? Навертати з тої дороги, що так відповідає їх натурі? О, ні, чорт з ними! Нехай ідуть, нехай бредуть! Адже ж обоє вони — його діти, мого мучителя, мого тирана! Адже ж обоє вони, заким іще на світ прийшли, вже були наругою для мене, вже помагали рвати мою душу, нівечити мою честь, моє добре ім'я! Нехай ідуть тою дорогою огиди і ганьби! Я їх певно спиняти не буду".

І вона взяла з жолоба стебло соломи і звільна перекусувала його зубами, випльовуючи відкушені шматочки. Думка її тим часом перескочила на інше.

"Але злодюга отсей Гадина! Чи бач, уже зачав підстерігати попа. Ну, той коли зачав, то свого не покине. Та що се значиться, що він обіцював їй сими днями мати ще більше грошей? Невже він мав би?.. Треба буде остерегти старого. Або ще краще... що то поможе його остерігати? Краще хіба самій його пильнувати. Може б, Адась... Та ну! Чорт з ними з усіма! Побачимо!"

І пані махнула рукою, немов прогонювала якусь уперту влазливу муху, і швидким ходом вийшла зо стайні, в котрій півсумерк і тепле повітря, повне випарів худоби, що тут недавно ще стояла, навівали на неї важкі неприємні думки.

Вона пішла тепер до кухні, щоб ураз із Гапкою уложити план нинішньої гостини. Ще на подвір'ї до неї крізь отворені вікна кухні доносився голос Гапки — сим разом уже зовсім не побожний спів, хоч бог і всі святі споминались і тут доволі часто.

— А дав би бог милосердний, щоб вас тут усіх громи вибили! Щоб вас холера витерла та викришила до лаби! І як іще земля свята носить вас на собі, не розпадеся під вашими ногами та не проглине вас?

— Але ж, Гапко! — чути було голос Параски. — Чого ти мене чіпаєшся? Що я тобі зробила?

— Та мовчи, огиднице! — кричала Гапка. — Хіба я не бачила, як ти, замість до дривітні, та просто шмигнула до стайні? О, не бійся, знаю я тебе! Я добре бачила, що він там був, що ти до нього біжиш.

— Та який він? Хрестися та мов оченаш! — відбріхувалася Параска.

— Я тобі вичитаю оченаш, не бійся! — торохтіла Гапка. — Ей, дівко! Коли вже встиду в лиці не маєш, то повинна би-сь хоч бога боятися! Адже се твій брат! Адже ви обоє з одної гіллі ягоди! І як же ти можеш собі з ним заходити? Адже тебе грім божий заб'є! Земля під тобою розступиться!

— Та скари ж то мя, господи, коли я з ним що-не-будь!.. — божилася Параска. — І чого ти мене чіпаєшся?

— А нехай тебе, рибонько, той чіпаєся, що в смолі кипить! Я до неї говорю як до доброї, а вона мені ось як відповідає. Та пропадай ти від мене в озеро! Роби собі що хочеш! Про мене, й вішайся, то нічого тобі не скажу!

— А щоб тобі вже раз засклепило та занімило оту хавку, то, певно, ліпше б було! — буркнула злісно Параска, луснула якоюсь бляшаною посудиною, котру, мабуть, мила, і вибігла з кухні. Та в дверях зустріла паню Олімпію.

Не бажаючи, очевидно, бути тепер з нею, вхопила коновки і побігла по воду, воркочучи по дорозі: "Чума проклята!" Чумою в дворі і в цілім селі прозивали Гапку.

Гапка й собі бурчала щось під носом, коли пані ввійшла до кухні.

— І чого ти, Гапко, так розкричалася? — запитала пані Олімпія, сідаючи на лавці близ печі. — Нині свята неділя, цілий світ радується, а ти вже кричиш і кленеш на ціле подвір'я.

— Але бо то, прошу ясної пані, невитримана година з тою поганню! Я не знаю, чи є де в світі поганіші люди, як тут у нас зібралися.

— Ну, та йщо з того? — спокійно відмовила пані. — Чи гадаєш, що криком та прокляттями їх направиш? От воліла би-сь богу помолитися за їх душі, щоб їм бог дав отямитися та покинути злі дороги.

— Та хіба я не молюся? — скрикнула Гапка, не розуміючи паниної іронії... — Адже ж молюся й за них, бог би їх тяжко побив! Але сумління мені каже, що не варті вони моєї молитви. Що чортове має бути, того вже ніяка молитва з пекла не відкупить.

— Ну, ну, Гапко, — сказала пані, встаючи, — покиньмо про се говорити. А ось ліпше поміркуймо про нинішній підвечірок.

— Та я вже дещо троха міркувала. Не знаю тілько, що ясна пані на се скажуть. Я думаю, що можна би курячу потравку з рижем.

— Якби були курята! — перебила пані.

— Та я післала Гадину в село. Чень десь напитає.

— Ну, а потому?

— Потому гербата, а до неї треба сухариків напечи.

— А маєш масло?

— Масло є, хоч і не дуже свіже. На стіл його давати не можна, а до печива ввійде. Тілько клопіт, що цукру нема.

— Ну, цукру ми у жида дістанемо.

— Наборг не дасть, — завважила Гапка.

— То заплатимо. На тілько грошей у мене є. Ну, добре! Нехай і так буде! Тілько добре мені справляйся!

— А багато панів буде?

— Не знаю. Може, зо п'ять.

— Ну, се би ще нічого. Але якби з десять, то могло б невистарчити ані муки, ані рижу.

— Е, ні, Адась знає, що у мене достатки не такі, щоб можна купи гостей приймати. Ну, а нам на обід що буде?

— Та я хотіла зладити картопляну зупу...

— Ксьондз її не любить! — замітила пані.

— Е, буду я дивитися, що ксьондз любить, а що ні! — гнівно буркнула Гапка. — Не вхопить його, як і картопляної попоїсть. А на друге пиріжки з сиром.

— А з м'яса нічого?

— Та відки у нас м'ясо візьметься? Як будуть курята, а гості дещо лишать, то буде для ясної пані на вечерю.

— Та мені про себе байдуже, — відказала пані Олімпія. — Я й картопляної зупи попоїм. А от ксьондз...

— І що так ясна пані тим ксьондзом турбуються! — промовила Гапка. — Що він ясної пані сват чи брат?

— Ну, Гапко, не можна так казати. Десять літ жиє в мене, платить мені за ціле удержання, то негарно б було, якби почав жалуватися, що його голодом моримо.

— Платить ясній пані! — аж скрикнула Гапка, опершися варишкою о ріг кухонної печі. — Той скнира платить пані! І що він платить? Певно, з десять ринських на місяць за хату, страву, прання і всю прислугу!

— Не десять, адвадцять і п'ять, Гапко. Та не в тім річ! Що платить, то платить, а коли я згодилася, то треба свого слова держатися.

— Двадцять і п'ять ринських! Ха, ха, ха! — реготалася Гапка. — Адже за такі гроші йому й бараболяної зупи забагато! А ясна пані пхають в нього, що тілько можуть. Рано молоко, потім каву, потім обід, потім підвечірок, потім гербату на вечерю! Ні, я на таке не годжуся! Адже сей старий скупиндра може і по сто ринських місячно платити і, певно, не збідніє.

— Ні, Гапко, — уговкувала її пані. — Дай спокій! Ти сього не розумієш! А на обід конче треба для отця Нестора щось з м'яса прилагодити. Хоч курятко одно йому всмаж.

— Йому всмаж! А ясній пані ні?

— Та вже всмаж, кому хочеш! А кава готова?

— Готова.

— Ну, то давай сюди. Я сама наллю. А не знаєш, отець Нестор встав уже?

— Не знаю! — сердито буркнула Гапка, котра дуже не любила о.