Основи суспільності - Франко Іван

Нестор вийшов за фіртку церковної огорожі. Случайно чи ні, досить, що він попав не в ту фіртку, що вела до двора, а в ту, що виходила на гостинець, при котрім по обох боках, потопаючи в густій зелені верб, лип та овочевих садків, розкинулось чимале село Торки. Зараз по другім боці гостинця, насупротив церкви, стояла "плебанія" — новий просторий будинок під гонтами, з двома коминами на дасі, з ганком до гостинця і з квітником перед ганком. Ся плебанія збудована була вже за о. Крайника, розуміється, коштом громади, котра дуже бідкалася, поносячи тягар конкуренції, та з жалем згадувала о. Нестора, що більш як 30 літ прожив у старій плебанії, критій соломою та попідпираній з усіх боків дрюками. Але о. Крайник був молодий чоловік, з новою освітою і більшими вимогами, мав жінку і дітей, приймав гостей і ждав женихів для дочок, значить, не міг жити в старій, майже хлопській хаті.

О. Нестор, хоча сам задля старості і немочі зрікся парафії, все-таки по слабості людській рад був тому невдоволенню громади з нового пароха; часті нарікання громадян на тягарі конкуренції приймав з єзуїтською покорою, перекривлюючи голову набік та говорячи ув одно:

— Га, то трудна рада! Зато маєте молодого священика з їмостею, паничами і панночками! Ви думали, що все вам ваш старий піп буде! Ні, любі мої, треба й до молодих навикати!

Громада думала, що о. Нестор, бачачи неспроможність людей і великі кошти на будову нової плебанії, причиниться й від себе чим-небудь до покриття тих коштів. Всі тямили, що коли ще за його урядування будовано нову церков, він із власної кишені дав 3000 гульденів на будову, а потому ще 2000 на малюнки та закуплення різних церковних сосудів. Та сим разом громада перечислилася, бо о. Нестор не дав нічого. "Дім божий, — то зовсім інша річ, — мовив він до депутації, котра від громади прийшла була до нього, — але плебанія!.. Я жив у старій халабуді, а й тепер, як бачите, живу не краще... А хочете новому парохові палату будувати — га, воля ваша. Але я до сього не буду належати. Ще, може, скажете мені для його їмосці фортеп'яни справляти..."

Дивна натура людська! Хоча о. Нестор чув добре, що целібат звихнув ціле його життя, випхнув його зі звичайної людської колії, зробив відлюдком, приглушив його духові спосібності, то все-таки він не любив, не поважав жонатих попів, нерадо бував у них, а в новій плебанії, в домі о. Крайника, таки зовсім ніколи не був. Навіть у часі візитації митрополита він не дав склонитися, щоби переступити поріг нової плебанії. Щось немов відпихало його від неї, немов якимось противним, чужим для нього духом віяло від того ганку, обвитого густим диким виноградом, від тих широких та ясних вікон з білими гачкованими фіранками та з вазониками цвітів на варцабах, від того квітника з пахучими бальзамінами, левконіями та цілими грядками резеди та високих мальв і георгіній. Відтам доносилися часто молоді свіжі голоси дітей о. Крайника: сріблистий сміх панночок, здоровий, металічний регіт паничів-студентів, гармонійні акорди фортеп'яна — бризки і хвилі того спокійного та багатого змінами, шумом родинного попівського життя, котре повинно б було випасти і йому на долю, та котре відібрала йому якась лиха чи добра доля. Не можна сказати, щоб о. Нестор, старий, згорблений та близький могили, завидував своєму молодшому наслідникові того родинного життя, щоб жалував своїх самотніх літ. Його серце давно вже зів'яло, його чуття надто були притуплені, щоб почувати зависть із-за таких речей.

Як одинокий відгук того неприхильного чуття являлася у нього якась їдка насмішка, коли проходив поуз нову плебанію, якесь критичне хитання головою і вперта нехіть переступити поріг сього заказаного обійстя.

— Таке-то! — проворкотів він і сим разом, проходячи гостинцем, не то сам до себе, не то до Деменюка. — Татуньо там у церкві слово боже править, а донечка он якої веселої на фортоплясах витинає. Еманципантка! Не бійся, до церкви не піде. Там саме хлопство!..

Деменюк нічого не відповів на сі слова. Вирісши змалку при церкві і при священиках, він привик шанувати кождого з них і не любив, коли якій духовній особі чим-небудь докоряли. А до духовних осіб він зачислював не тільки самих попів, але й їх рідню.

Аж коли минули плебанію і о. Нестор зовсім успокоївся, Деменюк порівнявся з ним зовсім і, цілуючи його в руку, сказав несміло:

— Я би отця духовного о щось просив.

— Ви, Юрку? — здивувався о. Нестор. — А то що такого?

— Та я не знаю... Може, то єгомостеві не в лад буде...

— А боже мій! Юрку! Говоріть-бо попросту!

— Та знають єгомость... Моя Маланка... ота, що в коваля служить...

— То ніби ваша дочка?

— Та так, так, дочка! Одиначка моя. Господи, тілько й усеї моєї рідні.

— Ну, і що ж з нею?

— Та недобре, прошу єгомостя. Дуже недобре.

— Захорувала?

— Е, ні, борони боже! Хоч, правду кажучи, якби захорувала, то, може б, мені не було тілько гризоти.

— Ну, а що ж? Пустилася на злу дорогу?

— Свят, свят, свят! А що то єгомость говорять! — аж зупинився з переляку Деменюк. — Хіба я на те свою дитину годував, і кохав, і в страсі божім виховував, щоб вона на злу дорогу пішла? Адже ж єгомость знають її!

— А знаю, знаю! Чесна дівчина, щира, роботяща...

— Е, що тото! Я її батько! Не хочу хвалитися, бо то не моя заслуга, а божа ласка. Але скажу по правді: то золото — не дівчина. Послушна, працьовита, порядок любить, мене, старого, шанує, для господаря, як рідна дитина... Ні, на свою Маланку я ніколи не пожалуюся.

— Ну, так яка ж вам з нею гризота, Юрку?

— Така, прошу єгомостя, гризота, що цур їй та пек! Але почекайте, ще одно маю вам про неї сказати, нібито про мою Маланку... Знаєте, єгомость, що, крім доброго серця і здорових роботящих рук, дав їй господь і красоту. Не знаю, чи на щастя, чи на горе. Бо в біднім стані красота для дівчини рідко коли добро... Та чень то господь милосердний якось оберне. Бачите, сподобав собі її ковалів син, того-таки коваля, у котрого вона на службі.

— Максим, Максим ковалів, ага, ага, пригадую собі його.

— Той сам, прошу єгомостя. Гарний парубок, добрий, щирий і маючого батька син. Сподобав дівчину і батькові свому та й мені оповівся. Що ж, я хіба господу богу подякувати можу за таке добро — кращого зятя і придумати не міг би. Та й коваль не від того. Чесний чоловік, знаємося від молодих літ, за маєтком він не гонить, дитину мою пізнав добре і полюбив. Бачите, панотче, все так і складаєся, щоб до доброго кінця дійти.

— Та дай вам боже, Юрку! Дай боже вам і вашій дитині всього доброго. Хоч то з тим ковалем...

— Лиш одно лихо, прошу єгомостя, — перебив його Деменюк.

— А то яке?

— Та не знаю, як і сказати. Бачите, наш панич, пан Адась... Не знаю, що йому сталося, досить, що від якогось часу не дає Маланці спокою. Чи в полі, чи в саду, чи в лісі, чи на пасовищі — де тілько вона покажеся, так, щоб не при людях, зараз він коло неї і вродиться. І баламутить мені дитину, прошу єгомостя, — от біда! Наговорює їй, щоб не йшла за Максима, щоб ішла до нього в службу, що він її зробить панею, візьме з собою до Львова, ожениться з нею і всякі такі дурниці. Дівчина вже і просилася у нього, і втікала, і всяко відповідала йому, а він усе своє товче. Якби то простий-парубок або який чужий, то вона б собі дала з ним раду. А то ж нашої дідички син, я у його матері служу, то бідна дитина боїться надто остро з ним обійтися, щоб, буває, і мені, і їй чим-небудь не пошкодив. Бо що йому? Хіба тяжко нам, бідним, досолити?

О. Нестор похнюпився і посумнів, слухаючи тої мови. Видно було, що вона дуже немило вразила його.

— Так чого ж ви хочете від мене? — спитав він нарешті.

— Або я знаю, чого й хотіти! — безрадно сказав Деменюк. — Я до єгомостя, як до рідного батька...

— Е, що там батька! — якось сукристо буркнув о. Нестор, котрого ся історія, очевидно, шкребла по серці. — Нехай дівчина пильнується, — що ж тут більше можна порадити?

— То-то й клопіт мій, — журливо говорив Деменюк. — Досі я хоч знав про підходи панича, та не боявся нічого. А тепер боюсь. Від кількох день щось сталося дівчині. Ходить як сама не своя. Раз весела, аж немов іскри від неї скачуть, то знов потім сумна, що й слова від неї не видобудеш. І годі зміркувати, що вона думає, чого хоче і що з нею дієся.

— То злий знак! То дуже злий знак, — сказав о. Нестор.

— Власне, власне! І я так думаю, — підхопив Деменюк. — І для того я хотів просити — тілько най єгомость не гніваються за мою смілість! — чи не схотіли би єгомость самі з нею переговорити?

— Сам?

— Ну, ні! Разом зо мною. Але, може би, єгомость ліпше промовили їй до серця, може би, вона сказала, що з нею сталося.

— Гм... Се можна... Поговоримо.

— О, велике спасибі єгомостеві! — сказав Деменюк, цілуючи кістляву руку о. Нестора. — Я знаю, вона єгомостя поважає і любить, як рідна дитина, і нічого перед єгомостем не утаїть. Отсе вже зараз будемо проти ковалевої хати, то я викличу її в садок та й поговоримо.

Лице Деменюка прояснилося, згорблена стать випростувалася при тих словах. Він мимоволі прискорював хід і випереджував о. Нестора, та по хвилі, похопившися, зупинявся серед дороги і дожидав старенького священика, щоб опісля ще раз і ще раз повторити те саме. О. Нестор ішов мовчки, тільки раз у раз шевелив губами, немов нечутно розмовляв з кимось незримим.

. Отак ідучи, вони по недовгім часі дійшли на кінець села. Остатня хата була ковалева. Вона стояла наліво від гостинця, обведена високим дощаним парканом з широкою брамою і містком до гостинця, мов якась фортеція, що сторожко глядить у безмежні поля, котрі зі сходу і полудня притикали тут до села. Тільки к півночі понад невеличкою болотянистою річкою Торівкою тяглися довгою крутою змією головаті верби серед лугових сіножатів, а далі, за сіножатями, піднімалось узгір'я, на котрім у вінку тополь стояв фільварок, де господарював панич Адась, а за фільварком, обмежуючи зовсім видокруг з того боку, дрімав могучий панський ліс.

Зараз насупротив хати-фортеції, направо від гостинця, без огорожі, тільки обкопана невеличким ровом, стояла зброївня села — кузня. Невеличка, гонтою побита, з навислим передом, спертим на чотирьох стовпах, вона в робучий день усе була отворена, вічно лунала веселим гомоном людей, іржанням коней, стуком молотів та різким металічним дзвенькотом ковала.