Крутіж - Лепкий Богдан

А вони ріжуться, окаянні!

Не зітхнув, а застогнав, якби йому хто ніж вгатив у груди.

— Але ми спім, — сказав і повернувся до стіни, щоб не дивитися у те вікно, що кервавилося луною.

— Спім! — відповів йому Борис.

Але оба не спали.

Борисові Маруся Богатьківна з голови не сходила, бо любив її більш душі своєї. Від старої гетьманихи до полковниці Нечаєвої з дорученнями поїхала і не вертається. Пропала. Вже третій місяць шукає її Борис, та навіть на слід не попадає. Нема та й нема! Може її харцизи перейняли, а може в сутичці марно зі світа зійшла, — мало собі рук з розпуки не гриз. А Босаковський, збентежений поганими вістками козака Журби, схвилювався, як спокійний ставок, у який знічев'я каменюку жбурнули. Все життя перед ним пробігало. І молодість у бідненькім шляхетськім двірку, де багато дітей, а мало майна, і служби по великих панських дворах, де бідного шляхетського сина за помело не мали, і літа, пережиті на Січі, і воєнні походи та пригоди під булавою старого Хмеля, і побут у Чигирині. Не дурний, з товариською оглядою, дотепний і заслужений шляхтич-козак на гетьманських покоях бував. Другий на його місці був би пригадав про свої заслуги, а він про себе навіть словечком ніколи не писнув. Зате гетьманових дітей, "отаких маленьких", з цілої душі полюбив, зокрема молодшу донечку, Олену-Степаніду. А вона також "смішного Валька" полюбила. Боже ти мій — "смішного"! І чому якраз смішного? За те, що хотів її своїми веселими оповіданнями розсмішити, та не міг? Казав би ти: тая дівчина сміятися не вміє. "А він її... ні, ні", і Босаковський не смів докінчити тієї гадки... А потім старша донька гетьмана пішла за Данила Виговського, а молодша за Нечая. А тепер обидві нещасливі. Юрась на них іде. Рідний брат Юрась, той самий, що вони його так любили і доглядали в недузі. "Боже, Боже ти мій!"

Борис якраз став сплющувати повіки, коли Босаковський кинувся, як у сітці щупак, і сів на тапчані. "Горить! — скрикнув несамовитим голосом, — усе ще горить. І коли вони вгасять тую пожежу?!"

— Ви не спите? — поспитав Борис.

— Не можу, братчику, заснути. А ти?

— І мене сон не береться.

Босаковський заспівав голосом, якого б ніхто в нім не сподівався: Ані їсться, ані спиться,

Ні сон мене не бере,

Пішов би я до дівчини,

Та не знаю, де живе.

— А може ти також таку дівчину маєш, що не знаєш, де вона живе?

Борис видивився на Босаковського. "А ви звідки знаєте, батьку?"

— Товаришу мені кажи, бо я ще парубок, — усміхнувся. — Звідки я знаю? Любові, хлопче, не втаїш. Вона тобі з серця крізь очі визирає. Гадаєш, що я не любив?.. Розказуй!

— А ви не хочете спати?

— Як схочу, то й засну.

— Не знаю, з чого почати.

— З того, на чім Журба в коршмі скінчив.

— Журба не хотів вам усього казати.

— А хіба ж там ще що гірше сталось?

— Усього й на воловій шкурі не списав би.

— Так кажи. Але перше закуримо собі. Лиш, будь ласка, відхили трохи двері, бо тютюн у мене гострий, турецький.

Тютюн був не турецький, а диявольський. Гриз очі гірше від хріну і цибулі вкупі. Але Босаковський хвалив його: "Правда, що смачний? Навіть султан кращого не курить. Розказуй".

І Борис почав: "Так тоді Журба про Тетерю забув".

— Про Павла?

— Еге ж. Тетеря, як знаєте, за жінку мав рідну сестру Виговського, але вона померла і, як часто буває, швагри за посаг посварилися. Пан гетьман Виговський і Павло Тетеря з приятелів ворогами стали, — смертельними.

— Аж так?

— Кажу вам. Тетеря гетьмана тепер у ложці води втопив би.

— А ти звідки знаєш?

— Я покойовим у пані гетьманихи служив.

— У якої?

— Та у Виговської.

— Ага. Розумію. Та що?

— Так Тетеря тепер у Беньовського перше слово тримає, а від Беньовського до Хмельницьких скаче, переговорює з Юрасем, мабуть, хоче його знов до Польщі прихилити.

— Що ти кажеш? Себто хоче висадити гетьмана з сідла, щоби згодом самому в нього сісти?

— Боюсь, що воно так. Тетеря Беньовського за свата собі попросив. Як ожениться з якою великою панею, то плечі матиме.

— Не гадаю, щоб велика паня за нього пішла, бо хто таке Павло Іванович Тетеря? Колишній регент канцелярії громадського суду у Володимирі, а потім агент у пана Стемпковського, юрист і крутій у його не дуже чистих ділах. Буцімто я не знаю Тетері! Не одну висушили пляшку.

— То було колись, а нині він парсуна. Індигенат дістав, надавали йому маєтків, Києвець та інші. Та ще купив він від Кисілихи Гощу і будується там. Він уже і не полковник, а підляський підчаший і секретар його милості короля. От хто тепер Тетеря!

— Справді, такому-то і в голові легко перевернутися може. Ще трохи й забажає булави і титулу князя. Та вже ж Польща Виговському його заслуги забуде?

— Які?

— А Гадяцький пакт?

— А ви не знаєте, як із тим пактом було? Та же він на волоску висів, цей пакт, бо козацькі депутати домагалися удільного князівства, і то не на трьох наших воєводствах, а й на інших. На всіх. А пани не давали. Тоді-то й гукнув Павло Тетеря: "Погодімся, молодці, з ляхами! Будемо більше мати. Покірне теля дві корови ссе!". Тим він переконав козаків. "От той всю правду сказав", — закричали і підписали Гадяцький пакт.

— Так воно, так, — похитав головою Босаковський. — Значить, з паном гетьманом Виговським погано.

— Ще й як!

— Багато він ворогів має.

— І яких! От першого Золотаренка возьмім. Це рідний брат третьої жінки покійного Богдана. На маєтки, що їх Богдан лишив, Золотаренко дивився, як на власність родини Хмельницьких, до якої і себе причисляв. А тут Виговський добув із Богданового скарбу мішок талярів і витратив їх на своє затяжне військо. Того йому Золотаренко ніколи не простить. І так кождий із гетьманових супротивників якийсь свій власний порахунок з ним має.

— Привата значить, привата, — зітхнув Босаковський, — чорт би їх побрав. А ми з гетьманом поможемо "pro publico bono"2, що? Ні?

— І я собі так само гадаю і тому попросився до вас на нічліг, щоб перебалакати з вами. Ви старші, досвідченіші, — приймете мене під свою руку?

— Ходи, най тебе до свого серця пригорну! — радісно скрикнув Босий і пригорнув Бориса так кріпко, що йому аж кості затріщали.

— Ти мені з місця подобався, хлопче. Гадаю, що виведу тебе в люди. А як заслужишся, то за свого прийму, шляхтичем станеш.

— Байдуже мені.

— Не каже так, голубе, не кажи! Все-таки що шляхтич, то шляхтич... Та це пісня майбутності, а тепер ти мені далі розказуй. Чи не чув ти що про Богданових доньок, про Катрю Виговську й Олену Нечаїху? Де вони тепер і чи безпечні?

— Не знаю де: у Смілій, в Бихові, у Лисянці чи в Чигирині?

— На Смілу й Лисянку Золотаренко наступає, на Бихів, мабуть, уже царські ратники наступають, а на Чигирин, Брюховецький іде?

— Такі жінки! Такого батька доньки, і в небезпеці тепер!..

Босаковський за голову вхопився і заголосив: "Чи сподівався ти, покійний гетьмане, що колись у нас таке пекло настане! Брат на сестер іде, свої на своїх наступають, жеруться, як пси. А бодай би їх ясні громи побили, усіх тих Тетер і Цицюр, і як ще там ті анафемські сини звуться. І чому ж то я пірнача не прийняв! Скликав би тепер своїх полчан тисяч двадцять, як не більше, і розігнав би оцю тічню на чотири вітри, на локшину потяв би!

Він знову так сердито гукав, що всіх собак стривожив. А коли першу злість з серця зігнав, то знов став приговорювати голосом м'яким і сердешним: "Катре й Олесю, квітоньки мої розкішні. Як на херувимів у церкві дивився я на вас. Як на тих шестикрильців!.. Катря весела була й моторна, усе щось веселого вміла сказати, чужих послів розумом своїм дивувала, а Олена мов крізь серпанок, із туги тканий, дивилася на світ. І за що ж вас доля так тяжко карає? Або хоч би Виговську візьмім. Невже ж у цілій нашій Україні була гарніша молодиця? Гідність і достойність одна!.. А нині що? Всі вони у небезпеці, перед Іванцем Брюховецьким, перед Цицюрою проклятим і Тетерею поганим, перед невдахою Юрасем — чи видав хто, чи чував хто таке?

Відсапнув і тоді:

— А що ж гетьман на те?

— Який гетьман? — спитав Борис.

— Як то який? — грізно гукнув Босаковський.

— Бо є їх кілька, — виправдовувався Борис.

— Я лиш одного знаю,— розумієш? — І більше знати не хочу. Про гетьмана Івана Виговського мені кажи!

Борис голову похнюпив і мовчав.

— Чуєш? Кажи, що Виговський на те? — настоював Босаковський.

— Не знаю, як вам маю казати.

— Правду кажи.

— Правда страшна.

— Кажи — говорять тобі!

І Борис став розказувати, як то цицюрівці, перерізавши виговців у Переяславі та в Ніжині, скрізь по містах стали підіймати темний народ на панів та старшин, навіть на купців і міщан, називаючи їх дерунами й кровопійцями.

— І тоді... — почав Борис, але зам'явся. Щось його буцім за горло здавило.

— Що тоді? — гукнув на нього Босаковський.

— І тоді на Чигирин прийшла черга. Одної ночі залунали крики: "Бийте прислужників панських!" Зчинилася тривога і...

— І що?

— І тоді гетьман серед ночі — опівночі в самій тільки сукмані, допав коня і сам один, навіть без джури, у...тік.

— Гетьман утік?! — зверещав Босаковський. — Ти брешеш, хлопе, ти брешеш! Не може бути, щоб гетьман залишив свою резиденцію і булаву й жінку й втікав! Кажи, що ти брешеш, ну, кажи, що брешеш!

Вже не кричав і не сердився, а просив, як дитина:

— Кажи, що брешеш, кажи!

Жалібно й тривожно вдивлявся в очі Бориса, буцім у тих очах було його спасення.

Але Борис мовчав. Хоч як жаль було йому Босаковського, але не міг заперечувати правди.

Босаковський повалився горілиць на постіль.

— Гетьман у-тік, — простогнав і закрив очі руками.

На шибах рудий відблиск пожежі бився з рожевою загравою сонця, що сходило.

— Гетьман у-тік!..

Нараз Босаковський зірвався на рівні ноги. — "Ідемо! — гукнув, стягаючи ремінь. — їдемо негайно! Не будемо ж без діла сидіти тоді, як ворог руйнує наш край. А хоч би мені довелося самому його боронити, то боронитиму до останньої краплі крові. їдемо!"

3

— Ікони не візьму, — приговорював, збираючись. — Святощ, святого Луки діло. Хто його зна, може доведеться й таке робить, що краще, щоб не бачила Пречиста. Звичайно — війна. У хазяйки залишу. Одяг також. А з білизни лиш сорочку на зміну візьму, бо ще замножиться "піхота", а я піхоти на очі не люблю.

Нараз щось собі пригадав: "Ось і забув".

— Що?

— Що я безгрішний. Себто, — маю гроші, та не при собі.