Крутіж - Лепкий Богдан

Один наперед другого хапався, один другого хотів перекричати. Дарма, що їх зацитькували старші, дарма, що Телеп до порядку взивав.

— Не будемо мовчати, бо ми вольний народ!

— Го, го! Нас, брате, не візьмеш на полову — зерно сип, а не хочеш, то хай до тебе твої шляхтичі йдуть.

— Хай вони б’ються за тебе.

— Ставленик панський, з князями посвоячився і гадає, що князь.

— Покійний гетьман змію за пазухою вигрів.

— При батькові в пір’я поріс, а сина скривдив, булаву і достатки забрав, з батькового двора сиріт гонить.

— Ось який він, ось якому вірними маємо бути!

— Не хочемо, не треба, не підем!

Телеп вуха долонями закрив. "Люди, люди, який вас дур напав!

Схаменіться!"

Не слухали його. Шуміли, наче буря у лісі.

Журба встав і хотів іти, та його не пускали.

— Ти своє сказав, а тепер слухай, що ми тобі будемо казати.

— Слухай і до Чигирина вези. Нехай знають, що думає народ.

— Хай знають правду!

— Так, так, доволі брехні, доволі влесливих слів, ми не діти, щоби нас дурити!

— Воля покійного гетьмана свята! Він нам сина на гетьманстві залишив, не треба було Богданової волі ламати.

— Не треба! Не хочемо старого ярма, не дамо себе знов у панську шлею впрягнути!

Телеп пляшкою об долівку телепнув. Пляшка на друзки розлетілася. "Тю на ваші голови дурні! Чого кричиш, як навіжений, чи не можеш балакати по-людськи?! Ну, чого кричиш?"

За Телепом старші обстали. В коршмі зробилося, як у пеклі. Не знати було, хто чого хоче, хто за ким стоїть — за Юрасем, чи за Виговським. Люди до очей собі скакали, як когути. Ще трохи — і шаблі по лобах черкнуть...

Осторонь під вікном сидів Босаковський. Думки йому над головою, як осінній туман над болотом повисли. Метелиця вражінь, крутіж почувань, щось таке, чорт знає що. І жаль йому було тих людей, і злість на них брала, чув, що годі довше мовчати.

"Хай буде, що хоче",— сказав собі і — встав. Високий, худий, з вусами, як у сома, з одним пивним, а другим зеленавим оком, виглядав ні то смішно, ні грізно, — несамовито. Одним скоком опинився серед гурта, розсунув закукурічених козаків направо і наліво й засичав: "Т-с-с! Ци-и-ить!"

Здивовано дивилися на нього: "Як він смів?!"

А Босаковський руками, як крилами махнув: "Якось воно буде, панове, якось воно буде".

В його голосі вчувалися і насміх гіркий, і смуток, і докір.

— Чого ж ви так витріщилися на мене? Кажу вам: якось воно буде, бо якось мусить бути. Сваріться дальше, тягайтеся за чуби, рубайте собі голови шаблями, а ворог хай дивиться і хай сміється з "хохлів". Буйний та бійкий ви народ, нема що казати! А чи буде Україна, чи ні — нехай журиться Барабаш і Цицюра. Якось воно буде! Чи мало ворогів кругом? Котрийсь вас прижме, придавить і заспокоїть, як не один, то двох, поріжуть ваш край, розпанахають, пошматують. Або вам що?.. Якось воно буде!

Оторопіли козаки. Босаковського знали як чванька й балакуна, не могли зрозуміти, що нараз сталося з ним. Котрийсь не втерпів і шепнув: "Смішак".

Босаковський кинувся на нього: "Я крізь сльози, синоньку, сміявся, крізь гіркий плач. А тепер на розум балакаю з вами: схаменіться, поки ще час! Вороги з усіх боків наступають, як хмари, як гайвороння крячуть над нами, чекаючи, коли одубіємо, щоби нас жвякувати. А ми! Що робимо ми? Жеремося, як тічня собак, аж страх і сором згадати. Не сварки нам, а згоди треба тепер, от що! Бачили ви, як коні на степу вовків почують, то що вони роблять? Збігаються в табун, лошат беруть у середину, а самі кругом стають, густо, густо, головами до середини, задами назверх, щоб як вовки схочуть на них напасти, ногами копати їх і бити, відганяти від себе. Це коні, а ми ж якісь буцімто люди, розум Бог нам дав.

— Як кому, — докинув хтось із гурту.

Босаковський згірдливо подивився на нього.

— Добре, синоньку, кажеш: як кому. Та в нас того розуму, на жаль, небагато, бо коли б ми більше його мали, то тепер згуртувались би кругом гетьмана як нашого одинокого проводира й ішли б, куди би він нас провів, на смерть і на життя.

— Про Виговського гадаєш?

— А ти Цицюри хотів би?

— Виговського покійний Хмель у татарів за сиву кобилу купив.

— А хоч би й так, то що? При чому тут кобила? Та ще сива. Дурні, дурні! Хтось якусь глупість ляпне, підхоплять і — пішло. Най мудрішого чоловіка осмішать і забудуть, що, насміхаючися над своїми чільними людьми, самі з себе сміються, з того, що Бог найкращого народові дав.

— А все ж таки покійний гетьман Виговського за кобилу купив.

— Брешеш! — гукнув Босаковський, немов із гармати стрілив. У коршмі тихо стало, а він дальше казав: — Я там був. Покійний гетьман на горбку по битві стояв і дивився, як долом проходили бранці. Чвірками. Одна за одною, багато їх, багато. Нараз булавою кивнув, стали. У чвірці, перший з краю, йшов високий, ставний шляхтич. Сині очі, ясний волос, короткий вус, сліди віспи на лицях. "Як звешся?" — спитав його гетьман. "Іван Виговський", — відповів цей. — "Виходь із чвірки і ставай біля мене"... Так вони й зустрілися зі собою, великий гетьман і його пізніший генеральний писар, а теперішній наш гетьман.

— Шляхтич за шляхтичем тягне, — кинув котрийсь.

— Не за шляхтичем, а за правдою стою, а за своїм рейментарем, за господарем держави. Я під булавою Виговського бився й іншого вождя навіть знати не хочу. Не зраджу його, бо я не зрадник.

— Смішак, — відізвався той самий голос, що раніше.

— Смішак? — кинувся Босаковський до нього. — Виходи, я тобі покажу, який то я смішак!

— Гадаєш, що хвіст під себе візьму, що твоїх вусів зжахнувся?

— Виходи! — повторив Босаковський і шаблю з піхов добув.

Розступилися козаки, попід стінами стали, і два клинки, як дві блискавиці майнули в повітрі. Ще раз, ще раз, ще раз... Гострий, пронизливий дзенькіт, такий любий для козацького вуха, засвистав тепер там, де перед хвилиною лунали сварливі голоси. Ще раз, ще раз, ще... Босаковський, високий, худий, стояв випрямлений, як у церкві свічка, і майже не поступався з місця. Ліву руку заложив за спину, праву зі шаблею витягнув перед себе і не водив нею, не напирав на противника, лиш кінцем клинка відбивав його удари. А противник, молодий і мало ще досвідчений козак, як дикий кіт, прискакував до Босаковського. То присідав на одній нозі й кидався вперед, то знову подавався назад, щоб за хвилину повторити випад. Він чимраз більше гарячився і запалювався, чимраз сильніше вдаряв об підлогу. Незабаром так утомився, що піт горохом сипався йому з лоба на брови і на вії. Сопів і постогнував та спльовував слину, з потом змішану. А Босаковський примружив своє пивне око, а зеленавим пильно стежив за кожним порухом супротивника, передбачаючи кожнісінький його удар. Аж нараз свою шаблю скорим рухом в оборот пустив. Засичала шабля Босаковського, як гадюка, зашипіла, як розпалене залізо в зимній воді, задзвеніла, замигтіла в очах, аж нараз з такою силою ворожу шаблю біля самого руків'я рубнула, що клинок тільки дзвягнув, зойкнув, свиснув і поскакав по дильованій долівці.

— Ну так... — сказав Босаковський і з привички шаблю полою свого лосевого каптана обтер. — Та-ак! — і погладив її пестливо.

А його противник, здивований і ніби перестрашений тим, що сталося, стояв посеред коршми з роззявленою губою і вибалушеними очима. Лівою рукою обтирав піт з чола, а в правій все ще тримав відтяте руків’я. Рука його дрижала, як у столітнього старця.

— Але ж бо б’є, — бубонів, — чорти б йому на Великдень приснились, але ж бо б’є!

— Дякуй Богові милосердному, що голова не відлетіла. Та це ж такий рубач, що одним махом розфалатав би чоловіка надвоє.

— Бувало й таке, бувало, чому б то ні! — притакував Босаковський, завішуючи вус на ліве ухо.

— Молодець Босаковський! — хвалили його ті, що ще так недавно насміхалися з нього. А старші казали: "От так тій малечі й треба. Нехай знають, як старших шанувати".

І пхалися до Босаковського, обнімали його й кріпко стискали, приговорюючи: "Не шляхтич ти, брате, а козак, справжній козак!"

Цікавилися його шаблею. Та він її нерадо з рук давав, бо дівчини й шаблі з рук не дається. "Перед цею шаблею, — говорив, — раз цілий чамбул татарський утікав, як зайці втікали, як перепуджені вівці, щоб я потурчився, коли брешу".

— Віримо, віримо тобі, Босаковський, — і кожен хотів з ним чоломкнутися чаркою, щоб запити двобій. "Йдіть, геть! — обганявся від них Босаковський, як від мух. — Невже ж це був двобій? От іграшка звичайна. Треба вам було бачити, як я раз із Калиновським на шаблі зчепився, то був герць! Сам покійний гетьман казав, що ще такого не бачив, а знаєте, який він був мистець на шаблю. Обіймив мене і пригорнув до серця, — донині чую, ніби мене медвідь пригортає до себе.

Нараз Телепа і Журбу за столом побачив. "А ви ще, панове, тут? Бери, сотнику, гостя та веди у свій двір, він здорожений, йому спочить пора".

— Добре, товаришу, кажеш, Журбі на спочинок пора, — відповів Телеп, розпрощалися з товариством і вийшли оба з Журбою.

Босаковський зітхнув. А то він боявся, щоб до гіршого не дійшло. Своїм двобоєм втихомирив розсварених козаків, бо знав, що нема в них нічого цікавішого над шаблю.

Босаковський славився мистцем у боях на шаблі. Тільки ніхто не надіявся, що він і про поважні справи також так само мітко балакати вміє. Тому-то здивовано дивилися на нього. Дотепер бачили в нім шляхтича-брехуна, що любить випити й пожартувати, аж тут гляди, цей чоловік і політику близько до свого серця приймає, долею України турбується. Диво одно!

— Простіть, панове, що я, може, й непотрібно бився, — почав — Але вже така моя вдача, що за правдою тягну. Через те я нині тільки Босаковський, тоді, як другі пірначі тримають.

Хтось підсміхнувся уголос. Босаковський глянув у той бік. — "А може ще хто, — спитав, — зі мною забавитися хоче? Я готовий!"

Але охотника не було.

Босаковський насунув вилинялу шапку: "Га, якщо, ні, так бувайте здорові!"

— Іди здоров! — відповіли йому. — Але до Виговського ми все-таки не підемо. Йди сам! — озвався якийсь голос.

Босаковський згірдливо подививсе на нього, похитав головою

і вийшов.

2

Босаковський вийшов від шинкарки сумний, як осіння ніч. Те, що розказував козак Журба, який приїхав до сотні з приказами від гетьманської канцелярії, було просто жахливе.

Босаковський знав, що від смерті старого Хмеля спокою в Україні нема, але щоби вже аж до самого безголів’я дійшло, того він ніяк не сподівався.