Село як метафора - Медвідь В'ячеслав

Так легше йому було вибиратися з цього зарослого й багатого світу, ступати під високими деревами, насадженими дідом Андрієм Прокопчуком, — це був інший світ, не подібний до першого, з густими городами на два боки — баби Прокопчуч-ки та тітки Гані, садком; тут можна було поринути в таку глибину між пеньками й латачем, де не вбувала вода й сухої пори. Тримаючись попід городами, він з якоюсь вивільненою радістю шукав у цих прихованих попід пеньками й латачем прозорих мілких водах досі невідомого йому світу, й це така була радість, що нею можна було виповнити всі інші, знані йому досі, світи, але й така, що тільки й можна самому радіти, й ніхто вже не стане й не зрадіє однаково із тобою. Але й не зрадіє, коли почує іншого разу від тебе цю радість, якої ти зазнав, — не впізнаватимуть з пам'яті ні тих берегів, ні тих закрутів річкової течії, схованої в зіллі та очеретах. Казатимуть

мовби батьковим голосом, де це він ходить, і ще більше штовхаючи до цієї глибини — вже не вод і латача, а самотності твоєї над тими водами й латачем. Не минала ж та радість самотності, коли трохи впускав у цей новий світ чогось іншого, скажи, забороненого чогось з тих, відомих світів. Це треба ж собі казати, що новий світ не вічний, що десь, як дійде до мосту й зверне вуличкою на містечко, матиме він свій кінець, а там треба бути готовим до знов чогось нового, хоч такого самого старого й відомого, нового хіба тим, що все, чим він там жив досі, і всі, кого знав, вимагатимуть, хто мовчки, хто вголос, од нього вже іншого поводження, може, його всього іншого, — додумає він собі трохи з того недодуманого біля тітки, і в городі пахнючому, й трохи — у березі: у цьому вічному тепер образі жінки, який склався допіру, не було й крихти нічого од його матері, хоч вона могла бути на місці будь-якої з відомих йому жінок й вкладатися у той образ, але інша жінка, не ця, всеодно, будучи його матір'ю, стояла б осібно від цього створеного образу. Й не такі хіба клопоти в його матері, ще, може, більші, ніж у інших жінок, чи як осьо в тітки Гані — сталося, та й; ця без кінця й краю облога батькової свідомості. Чи таке місце тут було, що не зведеш докупи всього, передуманого за півдня. Бо коли ще на тітчиному подвір'ї він міг якось зосередитися на витвореному образі жінки й це його навіть рятувало од чужого болю, якого він не хотів впускати до себе в душу, то тепер, з думкою про іншу жінку, матір, той величний у його свідомості образ мовби почав розпадатися, завдаючи ще більшого болю, ніж був той, раніший, відомий йому задовго до створення образу. Не хочеш, а мусиш втікати з цього зачарованого місця, де все, що раніше ставало аж гармонією в його уяві, тепер намагалося кинутися врозтіч, немов лякаючись його, того, що посмів сягнути на щось недосяжне й неможливе. Ступнувши трохи далі, але ще остерігаючись близько бути до тих високих тополь уздовж Терещукового городу, а ще більше — до кринички, за якою починалося голе місце, з якого видно вуличку на містечко, міст, ріку попід ним, без високого очерету, він зрозумів, що так воно й буде, що не можна вже ніякою силою поєднати ні образу тітки Гані, ні тих жінок на містечку знов ув один образ, що тепер кожна з них сама собі, а щоб поєднати їх чи одним образом, чи осібно кожну з образом цих вод, видних і прихованих, з цим світом затопленої косатої трави, верболозів аж попід городами, але теж у воді, на яких пообвисало торішнє посохле зілля, біле й зовсім неживе, — про це й мови не було. Не міг він зрозуміти й того, чи це справді було остаточним звільненням од усіх мук і поверненням до всього старого й звичного, тобто звільненням од вигаданих, аж неіснуючих образів та форм; чи це просто переляк і розпач найшов. І він злякався далі розвивати той образ чи образи, щоб не опинитися потім уже всім своїм єством у тому вигаданому світі образів й задовольнятися тільки тим світом образів й тими образами. Думай собі такґця долина десь одійде в небуття, і кожне нове повернення до цих берегів, річки, мосту являтиме кожного разу нові річку, береги, міст, верби попід городами, — тому кожного разу думатимеш про якусь несправжність усенького світу в долині, й аж повіриш, що він існує не насправді в житті, а тільки тоді постає, коли ти цього хочеш, що він, цей світ, є лише маренням твоєї душі. Страшніше було думати, що й той світ, горішній, з конкретними людьми, й горем, і сміхом, куди він мав неодмінно ступити, скільки б не зволікав з кожним новим кроком до того світу, — що й він міг бути лише маревом, спогадом про щось інше, вже досяжне йому, й ще більш реальне, аніж цей буцім реальний світ, де він перебуває своїм тілом. Якщо ж справді не повірити в реальність цього долішнього й того горішнього світу, то залишається лише справжність і реальність того, що в тобі, — цей у тобі світ хоч і завдає більше мук, ніж всенький світ поза межами твоєї душі, одно він здаватиметься справжнішим, ба навіть справедливішим, й тільки в ньому одному знайдеш собі затишок і пояснення хоч би й тому зовнішньому світові. Не знав би він уже нічого втішного і рятівного, то всеоднак залишалося б щось таке, чому назви не пригадаєш, але воно є десь у тобі, — й не думаєш за це, то воно іншим чином вирине й самого тебе здивує своїм існуванням. От хоч би й та пісня, народження якої в собі він так, бувало, лякався, — не така там ця пісня була, що геть нова, може, без мелодії, а одні слова, ще не складені доладу, щоб їм співатися як словам пісні, а от зовсім відома якась, що її або люди співають, або з радіо чути... "Ой сум, сум мені буде..." І от коли немов прокидаєшся зо сну й здогадуєшся, що ця пісня тобі приснилася, перші слова її, а тут треба вже переходити до

іншого світу, протилежного сну, й ти добре знаєш, яке може бути продовження перших, що наснилися, слів, бо відомі вони не зі сну, а вже з твого життя. І от де тебе страх охоплює не від того, що слів не знатимеш чи це так їх проспіваєш, а що треба поєднувати слова однієї пісні, тільки з різних світів вони прилітають й просяться докупи, а тобі добре відомо, що нізащо, ніколи не доспіваєш тих інших слів, відомих з життя, проте й продовження тим словам, зі сну, теж ніколи не бувати. Й тоді знесамовитілий од такої заборони розум усе одразу одкине, вкладе тобі на вуста зовсім іншу чи то пісню, чи бурмотіння, ні з чим не пов'язану, зі словами, яких у людській мові не чутно, такі перекручені навмисне слова, складені й не з літер, а звуків якихось, і тебе гнів чи розпач навіть не береться, бо віриш, що й така пісня живе у тобі давно, але ти боїшся її виказати; нею ти виправдаєш той свій розпач од невміння виспівати щось відоме — зі сну й з пробудженого стану. Навіть здалося, що відчув, коли ця нова пісенна хвиля принесла й нову втіху та заспокоєння од того, колишнього невміння виспівати, яке готове було осьо знов повертатися, — але інша нова (скажи, думка) течія чи то пісні, чи шуму зринула десь з-під горбів, висловлена у простих і чітких словах, рушила назустріч його безмовній пісні, бажаючи поєднатися з нею. Проте він добре знав, що та горішня пісня вже перемагала з самого початку своєї появи, і він тільки й чекав її першого слова, щоб сприйняти і підхопити навіть не голосом, а очима, пальцями. Нічому б він так не зрадів цеї хвилини, як пісні згори, бо це вона стала продовженням або могла бути продовженням його пісні зі сну — й не тільки тому, що ця пісня залунала навпроти йому, — чутно ж було, хто її співає, тобто з усіх голосів упізнавав він один спів — голос Марії. Але вже не голоси, чутні йому досі, коли він переступав дріт біля кринички, щоб вийти з берега, а жінки рухалися немов навперейми йому, ще не бачачи його, вони вийшли на такий свій шлях — од воріт через моріжок, а потім через вуличку до Маріїного подвір'ячка, вищого над дорогою. Але, побачивши його, жінки надали своєму рухові ще й іншого змісту, й щоб він це відчув, вони йшли тепер не так до Маріїного подвір'я, як — переймаючи його. Така страшна йому раніше дорога, хоч це була зовсім не дорога, а стежечка попід гору, до Маріїної хати брала сама й просилася під ноги, але він продовжував вірити, що не хитрощі цих жінок, а ще та пісня, якої не стало чутно у цьому краї, але яка лунала для нього, — що це вона вела його попід гору, та зовсім не до містечка, а в той жаданий стільки років затишок, про який можна було тільки мріяти, бо всі інші затишні куточки — візьми оно тітчину хату — одтулялися йому, чи ще як він був зовсім маленький, чи осьдо-го як дідуньо, перестарок. Ще більше сухеньким та меншим себе почував проти цих жінок, які випливали з того безмежного моря свята й духової музики (так собі згодом хотілося знати), — але тепер думав, що жінки могли перед ним появитися тільки в пісні, бо вона ще жила й була дійснішою й правдивішою, ніж самі живі жінки. Не бачиш, хто тут, куди тебе виводять, але все його маленьке єство згорталося до ще чогось меншого і сухішого, аж не чути самого себе, та й він повірив, що сором, якого зазнав колись із приходом тітки Марії, й собі змалів і зсох, мовби й не було або він перевтілився у щось інше, — хотілося думати, в цих жінок, й мав вже не таке мале й сухе, яким був досі, а щось велике й вогке, що неодмінно хотілося прикласти до того, що його оточувало, — жінок, ще чогось невидного, такого, про яке скажеш, як про давню й тепер аж несправжню луну пісні або думки про неї. Добре знав, чого йому коштувала та недавня перемога на містечку, але це знання хіба ж було його, коли воно залишилося десь за межами того дальшого світу, в якому панували немов одні просвітлені неглибокі води, — знаття було іншим чином, до чого він довмівся давно; коли думка швидша стане, ніж ти її встигнеш відчути в собі й запам'ятати, знаєш, що вона відбулася й знов десь помандрувала — в тобі чи поза тобою, — й таке знання або втішало до знемоги, даруючи розуміння могутності й вічності, або кидало в якусь нетяму. Однаково він тепер міг відчувати й ту втіху, й ту нетяму, бачачи свою притлумлену волю й дитячу аж немічність; тлумило його не щось одне, пов'язане або з жінками, або з тією оселею, до якої вступали його босі ноги (вступали на глиняну долівку першої кімнатки, й це його навіть не злякало, бо було продовженням дотеперішньої ходи по землі й по травах), — притлумлювало одразу все те, чим' він міг досі пишатися як перемогою.