Село як метафора - Медвідь В'ячеслав
"Пообіцяй мені, що ти ніколи цього не робитимеш", — от де слова її, спробуй хоч заспівати, то мови такої не буде, щоб хоч слово котре нотою вивести, неодмінно треба їх говорити. Яких літ кілька назад, то він і з-понад цього гурту вкрунувся, оббіг би, не питай, з якою радістю, що про нього нічого такого не знають, а це, як не крутися вже, не мине. Якось йому й не приходило зразу, чого тітка у цей рік слова жодного не казала, як це бувало раніше стосовно його гріха, — але ж диви! Переходило більше на мову очей: ти мене не обдурив ще, відколи я тебе тоді застала? Яка ж це тепер потреба приймати йому Маріїне виправдання; чи що вона сама цього так хоче. Хіба вона, така здорова жінка, потребувала коли якої втіхи, — чогось більше до неї бігли за радою. Ну, розказала б йому Ліда в школі за цього мішка з прілою гичкою, то йому б не всеодно було? А тепер же сама Ліда чує, як це до нього мовиться. Що вони всі подумають, як повзнають, що Марія Сікорська йому розказувала за гичку. Думав, пробереться цим боком, де магазинчик на високому фундаменті, — наче йому до криниці до Січкаревої води напитися, а так буде з руки у вуличку до річки звернути, щоб берегом до хрещеної; або й так, Солом'яною, — на одно вийде. Але ж якби не це поглядання у його бік, аж мовби припрошування — ходи постій з нами. То що ж вони хтять з нього, мало й так їм — скільки праці було йому пробратися з-поза баби аж до крамнички. Та добре-добре, й він це за сміх може взяти, що Марія так виправдовується перед ним. Нічого ж такого і в думці не мала до того Василя — вона кому хочеш розкаже, хай знають. Чого вона має червоніти. Та хоч би ця Ліда не так, — дивився він уже на їх обох, — а то ставить очі: а бач. Міг він собі захотіти, то ще не так укрунув би: чого це він перед ними винуватитися буде, — але що їх смикнуло за його пісні чіпати, він цього не витримував. А то ж що: "Як Ліді написав вірша, — знов на повний голос кудоюсь увіходить йому в душу ця немов інша, не його, сказати вже, жіноча пісня, — а мені то не хочеш", — з блеску втікав би. Й видно ж так добре стало посеред містечка цю жінку Марію, що вже з якимсь добрим сміхом до нього далі повертається, не дає йому й кроку ступити без своєї уваги. Якої ж їм пісні ще треба, коли він тільки одне слово поставив би найбільшими літерами. Ось хай вона ще зробить оте, таке непомітне для інших, що стало для нього глибоким символом усього чогось жіночого, що й до мами це можна прикласти, й до іншої котрої жінки: терне, мов
ненароком, у вирізі плаття, пошитого його мамою, аж палець занурюється десь глибше, за виріз, куди погляду не стає проникнути, і цей палець, так само легко, мов здійснюючи якусь звичну для себе роботу, опиняється біля її обличчя, торкається носа, аж потім, присоромлений такою нахабністю^ метеликом припадає до верхньої губи, надаючи обличчю глибокої такої замисленості, — те слово десь виринає з самої землі, ним чути од розхлюпаної біля криниці води: Марія. Хай там сміються собі, як хтять. Він уже в вулиці, помінявши руку на бідончику, додумає собі за все інше, щоб воно його не так мучило цілу дорогу. Не страшно вже й повторити цей Маріїн жест — рукою од грудей до обличчя, — десь і йому прийде той запах, якого він так боявся й народження якого, що було ну несправдешнім, чекав. Та на розум твій, — вона ж його тоді довго й не мучила, така розумна жіночка, причинилася дверима з тієї, більшої хати, а звідти він чув переляканий, знищений, мов під час боротьби з хлопцями, коли неминуче опинишся "на лопатках", її голос — наче вона нічого не бачила й, ще не ввійшовши, допитувалася, чи є хто в цій хаті. Вона сама собі найшла готове до примірки плаття, осьдо воно на великому ліжку розкладене на подушках. Що немає його мами, то наче незручно, але ж це не сама вона в хаті, з дозволу цього меншого господаря собі приміряє. Отож довелося й йому вилазити з цеї схованки на ліжку в куточку, виходити з мовби її, Маріїної колишньої кімнатки, — тими тремтячими пальцями, вологими од недавнього доторкування до свого тіла, защібувати їй на спині замочка, куди їй самій незмога було дістати. Але навпроти хати, де Вера Німа жила зі своїми старими батьками, біля самих воріт хати, якої, знав він тепер, не минав його батько, — нагнувся, щоб заховати пляшечку в бідончик, і немов за цим рухом набрався такої сили, що геть йому й зовсім не кортіло в той бік, на містечко, оглянутися. Побачити, що там ті жінки, дивляться чи так стоять. Але хай би дивилися навіть, то й що; коли в нього осьдо така думка страшна народилася, що ніякий погляд (хоч би й усі ті, кого він теж боявся темними вечорами, — геть, ну геть усі, ким лякали) не владний був перемогти страшність його думки, — а ці далекі погляди жінок то й поготів. Боячись іще подумати свою думку так, щоб вона йому стала видна, він уже радів з якогось такого знання про давність цієї думки; того й не такий йому був той страх. Володіючи нею як зброєю проти чужих страшних поглядів, він її відшукував у собі як щось добре й тепле, навіть пробував руки кудись до тіла дотуляти, але ж не знаєш, де вона ховається, й руки, то одна, то друга, знаходили старий шлях до кишень — чи в штанах, чи в бобці. Якби мені батьком побути, — нарешті признався, ступаючи на якусь іншу дорогу, назви якій ну не дав би, бо це й берег міг бути, й понадберегові городи з іще видними ямками з-під картопляних кущів. І це він наче помагав комусь, гребучи тісно до землі черевиками, щоб ті ямки мілкіші робилися абощо, й так само він міг гребти цю берегову траву, подекуди геть сухувату й таку слухняну, аж чути, яка вона, — йшов би він не цими заплутаними стежками, десь ближче до тиші, до всього мовчазного та страшного, а рівно ступав би дорогою, нікого не лякаючись, ще й вітався б, не дуже повертаючи голови, й так знаєш, що й до тебе повітаються й довго не дивитимуться, — ну таке звичне вітання: кив головою, знов за щось своє береться, а десь тако надвечір у хаті буде мова, що бачив Грицька, казали, буцімто він у лікарні під Житомиром й т. д. Проте ж йому краще цим низом, бо видно звідси усю долину на південь, поза річкою, й Лису гору аж трохи немов на схід, а ту одну вулицю закусилівську не дуже й сприймаєш, усе думаєш, яка ж вона закусилівська, осьо ця, коденська, з горба перебігла мостом на той бік й простяглася аж до гори, поставивши далі високі тополі, бо хатами не діставала, й та крайня хата чия — його хрещеного Миколи, що вони з батьком не раз посідають обідати, а його посилають яйце внести; та й ця, горішня, вулиця, якою пішов би його батько, так само йому видніша, й ще видніша, ніж якби він йшов нею; а ця осьо його, м'яка, дорога аж виповідає, що казати наприкінці шляху, — шепотів він і цій дорозі, й тому, що його не мине попереду: "Бачиш, дорого, ти такими словами кажеш, наче більше од батька перейняла, якась ти послухняніша для нього, — що це він більше тобою ходив, та й того?" Але треба було одсилати батька назад з того півшляху, де він так важко йшов на очах усього села, бо що це за зустріч вийде тамо у ярку: він-батько зішкутильгує з вулиці, а він перелазить канаву й собі стає у ярку-вуличці. Й це ж треба: що так вільно йому було увесь бачити світ очима й ще чимсь, про що й не скажеш тако словом-двома; й от мало одного разу про щось подумати чи на
щось глянути, то й удруге подумаєш-глянеш, така воля наче у цих берегах, де й людину не дуже то побачиш, наче вони знають, як йому треба побути самому з цього боку села. А тут вже про яку волю мова, коли треба стояти у цій канаві й чекати себе-батька. Та ще ж не думай кудись так дивитися, про інше що думати, бо в цій глибокій вуличці тепер тільки щось одне, називай його хоч очима, голосом; й про ці очі думаєш, що в них треба дивитися, й про це тіло думка — що воно хворе. А голос долинатиме, і ще не чуючи його, голосу, першого звуку, вже чутимеш єдине слово, яке не те що лякає, але робить тебе вже не іншими очима, тілом, голосом, а тими очима, тілом, голосом, про які думав допіру й які так важко ти сам наближаєш до себе з того верху маленької вулички, — кажеш сам собі .сину, знаючи, ким воно мовлене, серед глибокої вулички, й злість, що недавно осьо брала й виривалася проти когось, тепер могла бути злістю й проти самого себе. А ти тако ще раз розізлися на себе, — співало йому у бур'янах, аж він цей спів називав піснею бур'янів, а сам думав, що це як уже бур'яни будуть йому підказувати, то що воно далі буде у цьому світі, — ще й ще, та й побачиш. А то він не знав, що не така злість, коли вона десь береться на самотині, й далі хоч злістю її називай, хоч не-злістю, вона й не триватиме довго, ти аж забудешся, що це до тебе навідувалося. Але ж це, нове зовсім, після злості, страх, чи як його, — цього то він боявся більше, бо воно надовше вступало у нього й, бувало, навіть біжачи, не позбуваєшся його, — він собі просто зовсім не називав — боятися самого себе. Та що ж, не знав би він цієї дороги, то тоді інше діло, а так вибереться з канави, одіславши батька додому, й заспіває разом з будяками вже свою пісню, чогось навіть радіючи, що будякам нема як за ним устигати, хай собі там і стоять, як стояли. А то зразу була думка й будякам цю дальшу дорогу показати, щоб знали, — там на вечір чи на який інший день, коли йому ще цю дорогу долати, матимуть хоч таку втіху побачити його, заспівати тако, як настрій буде, свою будячину чи бур'янову пісню. Але гучніша й гарніша вродиться серед усього цього співу й музики, — думав він, стаючи на якийсь чи то горбик на цьому низу, чи на щось ширше, ніж та канава, й через те немов вище над усим, що перед ним виднілося, — серед усього цього співу й музики (аж немов уголос подумав ще з раз) його пісня-думка, що він до батька признався.
То чом, кажи, тепер не дати волі й собі трохи, тако вільніше обернутися, аж пританцьовуючи на цьому низу, якраз біля хати старого Папського, що й улітку в загаті стоїть, першої з початку вулички, де хати по один бік, а там далі, через подвір'їв п'ятеро, буде й хата його тітки, Гані. З тим присядом аж вернувся виглянути з-поза глиняного урвища, де там батько — стоїть чи вернувся додому, — й якби це ще стояв, то він, справді, сказав би таким добрим і тихим голосом: "Тат', чо ви не йдете вже?" Не стало батька зверху вулички, й там світ такий вужчий зробився, а туто все, що біля нього, мов пробувало з-під ніг повзти, не даючись ногам, та ще й хвалячись, буцім воно все не земля, а лід якийсь, хмари якісь, до річки пробує тебе односити, наче йому там добріше буде — що до води ближче; певне ж, як воно лід чи хмари які.
