Марія з полином у кінці століття - Яворівський Володимир

З нього вийiшла Наталка. Та сама, яку Григорiй запрошував поїхати з ним на похорон i вона рiшуче вiдмовилася. Наталка поклала на сидiння двадцять п’ять карбовавцiв.

– Я недовго. Зачекайте...

Старий таксист (з таким не страшно їхати жiнцi навiть у лiсову глухомань) байдужо кивнув головою, розвернув машину в напрямку мiста.

Наталка iде лiсом, недалеко вiд цвинтаря ховається за сосну, щоб її не побачили.

Бiля ями командує голова колгоспу, зчиняє зайву метушню. Олександр Іванович згибається майже вдвоє, щось каже йому на вухо, i голова ховає папірця до кишенi, вiдходить до школярки в учнiвськiй формi.

– Отбой! Не треба промови. Мiтингу не буде.

Дивиться в бiк цвинтаря Наталка, притулившись щокою до соснової кори.

Прощаються з батьком дiти, по черзi цiлуючи почорнiле його лице, над яким кружеляє оса. Намагаються одiгнати її, але та прилiтає знову.

Нетерпляче крутять молотки в руках грабарi Андруха i Мирон.

Голова колгоспу штовхає бригадира, щоб опустив

прапор над труною, киває своєму водiєвi — давай

похоронний марш. Але той злякано розводить руками — ризикувати не хоче...

Пiдходить до Іванової труни ряба корова, пiдхоплює довгим слизьким язиком жмуток чорнобилю,

яким обкладено узголiв’я покiйного. Грабарi замахуються на неї молотками, i корова вiдходить у глибину кладовища..

Стала бiля труни Марiя. Спокiйно вклякла на колiна в узголiв’ї свого чоловiка, строго, без голосiнь i слiз поцiлувала його в уста, чоло, в одкритi вiд тюлевої накидки руки. Поправила чорнобиль бiля Іванових скронь, розтерла зiлля долонями й поклала йому на груди.

Встала, тримаючись за край домовини.

– Я тутечки не довго, Iване. Чого менi затримуватися. Побачимось...

Лунко вдарили замашнi молотки трунарiв по головках цвяхiв, що охоче полiзли в дошки вiка. Удари глухо перелунюють мiж городищенськими хатами, в лiсi. Посеред весняного теплого дня звучання їхнє сприймається навiть якимсь веселим зухвальством будiвничих, якi зводять крокви або ж набивають лати. Даленiючи в Городищах, у гущавинi лiсу, вiдбиваючись вiд поверхнi весняної рiки, що тече неподалiк вони так переiнакшуються, що чимось нагадують шпарке цокання настiнних ходикiв, а можливо,

i удари людського серця.

Марiя здригається, стежачи за молотками грабарiв. Не чує їх лише Федiр, але бачить i начеб пiдставля свiй погляд мiж "бриликом" цвяхів і молотком. Його пальці міцно, до посиніння, стискають руку сестри Одарочки і плече брата Григорія.