Марія з полином у кінці століття - Яворівський Володимир

(Уривок)

1.

Коріння. Дебеле, жилаве коріння на пiщанiй сiльськiй дорозi. Наче йому тiсно там, пiд землею, i воно важко випручується на поверхню.

Посiчене гусеницями тракторiв, колесами возiв i вантажiвок, кимось зозла порубане сокирами i лопатами, але — живе. Пошрамоване, покручене, на свiжих ранах виступають бурульки живицi. Дорога наче вимощена корiнням, тут можна проїхати в найбiльшу негоду.

Обiч дороги старий сiльський цвинтар. Дерев’яна, проламана в багатьох мiсцях огорожа, зваренi з труб, збитi з соснових брусiв хрести, обставленi воринням i дротяною арматурою могилки, вицвiлi, пожовклi вiд дощiв i сонця фотокартки, дешевенькi пам’ятники. А помiж ними живi, наче викарбуванi з бронзи, сосни, коріння яких обплело пригаслi, приземкуватi горбики могил. Тиша, самотнiсть, запустiння, якi весною вражають майже кинджально.

Мiж могилками пасеться ряба корова з високими i гострими рогами. Як два списи, нацiленi в небо. Скубе молодi кущики чорнобилю, що вже зазеленiв обiч дороги, а тут, на цвинтарi, найдужче. Пасеться, шумко дихає в землю.

До стовбура старої, грубезної сосни прибито дошку, яка попоїздила в бортах машини, бо на нiй i досі проглядає частина державного номера вантажівки — 86-КХЕ. Хтось недбало обцюкав її на кiнцi сокирою, загострив, від руки написав червоною фарбою: "с. Городища". Ледащо, мабуть, i гадки не мало, що цей саморобний вказівник скидається на безглуздий хрест із живої сосни i мертвої сірої дошки.

Корова жадібно скубе чорнобиль знову й знову поглядає перед себе. Що там її зацікавило?

Важко, надсадно дихають два дядьки-гробокопачi. Вилітає мокрий пісок із ями, чистий, із золотавим виблиском. Похитуються шапки грабарів, наче вони виринають з-під землі й знову ховаються в неї. Скрегіт лопат, важке дихання, фонтани піску.

Над ямою в куфайці, в кирзових чоботях стоїть простоволосий хлопець. Федір. Найменший син небіжчика Івана Мироновича. Найменший i глухонімий. З народження. В селі це нікого не дивує. Тут, у Городищах, він i жив при татові й мамі, а оце другий день лише при мамі, бо тато Іван позавчора помер. Грабарі знають про вроджений гандж Федора, тому не церемоняться при ньому, все говорять уголос:

– Стоїть, як гріх над душею, нiмак!

– І пляшки, видать, не взяв, глухар, щоб закропитися на каторжній роботі...

– Покійний сп’яну його зачав. З дурної голови...

– Думав, що то не його Марія, а Настя-полюбовниця. Коли вилупився глухонімий Хведьо, коли второпали, що воно i глухе, i німе, — вже було пізно. Куди його подінеш, як воно все бачить i поніма?

Федір очима допомагає грабарям, його погляд веде кожен кидок піску, кожен рух чоловiкiв у ямі. Здається, якби не сільський звичай (у Городищах родичам споконвіку забороняється копати яму, нести труну), Федір не стерпів би цих ледацюг, сам скочив би у яму i викопав її миттю. Не можна. Яма для тата. Треба перетерпіти п’яндилюг, яких насилу вмовив на це діло (вмовляв на мигах – не могли второпати, про що йдеться, а показав пiвлiтру одразу закивали головами). Щоб не стояти зараз без роботи, Федір відгрібає руками пісок, аби не осипався назад, у яму.

Грабарі зозла рубають коріння, яке трапляється їм під заступ. Січуть i викидають наверх. Федір збирає його

обмацує довгими чутливими пальцями i складає на купку.

– Ну й викрутив рак дядька Івана. Як тріску! Тiтцi Марії не голосити, а... легенько зітхати. Намучилася стара. Рік сушило Івана.

– Пожив, i годі! Вступися місцем іншим. А пожив дай боже! Горілки з цистерну випив...

– І все дурно. То головував у колгоспі по вiйнi, то бригадою командував. Лиш переступи поріг у Городищах – пляшка сама на стіл скаче. В найскупішого з-під землі вилізе i – на стіл, бо голова сидить.

А вдів скільки перетоптав. Чоловіки на вiйнi вилягли, а йому, Мировичу, воля. Ніхто й пику не розквасить. Гуляй, скільки сили стачить. Ото житуха була. Не те що нам дісталося – самі баби та клячi в Городищах. дожилися! Місто всіх путніх молодиць за подолок i до себе, щоб атомники могли вволю поласувати, поки півник кукурікає, бо кажуть, що у них у кожного, хто доглядає реактор, швидко кров рідшає... А нам топчися ото зі своєю, наче ми тільки вдвох на планеті, як Адам з Євою. Годі! Вже яма по очі!

– А й справді, вистачить, бо джерело вдарить зараз! Старий не встане! Рак не чума, вистачить глибини... за такі гроші...

Федір кожному з них подає руку i, важко натужачись, аж червоніючи, витягає копачів із ями. Жде, поки вони віддихаються й витрусять пісок із шапок, з кишень, з-під сорочок, з халяв чобіт. Лице Федора напружене, наче весь час хоче щось розчути, зрозуміти, щось сказати іншим, але не може. Якби не куфайка i кирзові чоботи, якби його перевдягнути в костюм з краваткою, ніхто б не вгадав у ньому селюка — різноробочого колгоспної бригади.

2.

Шматок поля, затиснутого з усіх сторін лісом. Суцільний пісок, по якому абияк розкидано гній. Посеред поля трактор з причепом "Бєларусь". Задроцьканий, з вибитими боковими шибками в кабiнi, замість них фанера.

Розвантажує причеп із гноєм чоловік років сорока, худорлявий, непоказний, у новому костюмі, в чистій курточці з чорного блискучого матеріалу, в бiлiй сорочцi зi строкатою краваткою, в модельних черевиках. Де тепер побачиш такого вантажника гною? Замок його курточки розстебнутий. Квапиться, втирає спiтнiле чоло. Поправляє краватку, що весь час вивалюється з-помiж лацканiв пiджака.

Тракторист сидить у кабiнi трактора, демонстративно зневажає "вантажника", курить i розгадує кросворд у замацьканому журналi. Недбало крiзь вибите позаду кабiни скло кидає:

– Я не для гною одягнутий. Поглядає на свої грубi гумаки, забаблянi до верху халяв. Тракторист я, а не жук-гнойовик. Заїло, зараза, пiдйомник, не перевертається причеп. Бери бiльше, кидай далi, атомник... якщо не змiг на своiй атомнiй машину виписати на татiв похорон.

– Не до того менi було. Спiшив. Думав, ще застану тата, поговорю з ним, попрощаюся. Сусiд гнав мотоцикла, щоб встигнути... Не застав. Вiдмучився...

Скiльки ти заробляєш на тому чортовi, Миколоугоднику?

— Вистачає...

— А я на "Жигуля" натоптую. На темно-синього, як вороняче крило. В тебе Людка торгашка. У них грошей як гною. Що, не дає? Скажи: однаково конфiскують! Тепера часи суворi, прокурорськi. Переведiть грошву на маму, помре – матимеш спадщину, пiд яку комар носа не пiдточить. Тiльки при життi заповiт на себе зроби, при життi мами, бо потiм всiляко може бути...

– Не суши собi головы, Архипе, моїми статками. У тебе не позичаю. А моя мама — хай живе довго.

— Якийсь ти, Миколо, недо... недотягнутий до стандарту. Був i залишаєшся недо... тягнутим до нормального городищенця. Скидай гнiй та поїдемо до рiчки, помиєш причепа, бо менi треба свиней дома нагодувати, бичка. На осiнь пiвтори тисячi наросте. Можна брати темчо-синього, як вороняче крило, "Жигуля". Чистi й чеснi, як сльоза, грошi, Миколо...

3.

До показної в райцентрi будiвлi, де розмiстився райком, пiдкотила чорна, лискуча, як черевик спiвака ча сценi, "Волга" нової, тридцять першої, моделi. Номери її аж ряботять нуликами.

З неї неквапливо, втомлено висовується чоловiк. Начеб по частинах вилiзає: спершу ноги, потiм голова в чорному, а ля Фiдель, беретi. Нарештi вибирається весь, випростується. Височезний чоловiк у чорному австрiйському макiнтошi. Худий, незграбний, зрiст

за два метри. Вiк, коли звичне звертання "молодий чоловіче!" сприймається як iронiя i викликає короткий удар печалi. П’ятдесят п’ять, але на вигляд бiльше. Коли розмовляє з людиною, змушений постiйно нахилятися, щоб розчути спiврозмовника там, унизу. Це згинання й випростування стало його звичкою. Складаний ножик, Iван-побиван.

Та не перед кожним вiн завчено нагинається, не перед кожним. Це не автоматизм, а контрольована звичка.

Його iм’я та обличчя багатьом вiдоме з газет i з телевiзiйного екрана. Олександр Іванович Мирович – найстарший син у родині небіжчика – відома в країні людина.

Олександр Іванович опрацював проект дешевого, простого, за його власним висловом, безпечного, як самогонний апарат, реактора-мільйонника, який уже понад десятиліття спокійненько (ну не без невеликих технологічних виробків) ганяє турбіни на багатьох атомних держави, продукуючи найдешевшу в світі електроенергію.

Сашка Мировича – тямковитого, але амбiтного i впертого селюка з Городищ, який наполегливо прів над своєю дисертацiєю в курчатовському iнститутi,— в шiстдесятi роки стрiмко винесла хвиля Освоєння мирного атома, а найголовнiше — потреба в широко мубудiвництвi атомних електростанцiй. Подавалися рiзнi проекти, створювалося безлiч творчих груп, якi шукали варiант найпростiшого i найдешевшого реактора.

Блискавично вiдчувши нове i перспективне дiло, Сашко з групою молодих фiзикiв теж узявся до проекту. Справа була маловiдома для всiх — це зрівнювало шанси, i його трiшки авантюрна натура не вагалася.

На вченiй радi думки спецiалiстiв про варiант реактора групи Мировича розiйшлися, але хтось поблажливо запропонував: подати з iншими проектами на ознайомлення державнiй комiсії на чолi з тодiшнiм Мiнiстром енергетики країни. Сашко не дуже й нервувався, бо, власне, надiй на успiх не покладав. Саме закохався в Ольгу – маленьку, красиву i бездоганно закроєну природою студенточку медичного iнституту, яка була йому, як любив повторювати, "по серце". Щоб поцiлувати її, вiдривав вiд землi й пiдносив до своїх уст. Повiз її показати батькам i родинi до Городищ.

Тiльки переступив порiг батькiвської хати, а на нього вже чекала урядова телеграма: Термiново повертайтеся iнститут".

Реактор Мировича мiнiстр i комiсiя визнали найперспективнiшим на даному етапi, справдi найдешевшим, який не потребує будiвництва велетенських пiдземних шахт в разi аварiї. Його можна ставити всюди, де є рiчка чи озеро. Утвердилася думка, що його можна споруджувати бiля великих мiст, де є залiзничнi комунікації, робоча сила, житло.

Мiнiстр доповiв про це "на найвищому рiвнi", групу щедро фiнансують, змiцнюють потрiбними спецiалiстами, створюють їй особливi умови, щоб у найкоротшi строки готовий, викiнчений у всiх деталях проект реактора можна було видати будiвельникам.

Олександр працював як заклятий. IЦоб не гаяти часу, навiть вiдклав весiлля з Ольгою, i вона мало не вийшла замiж за iншого.