Казкові пригоди і таємниці (збірка) - Нестайко Всеволод

Пішов Ледарило спати.

Кося й Колько розплющили очі.

Бачать — гойдається перед ними на павутинці, як на гойдалці, маленький чудернацький хлопчик, вп’ятеро менший за них самих. Вони зрозуміли, що це й є грайлик Трататоля Сміюнець. Він наче зійшов з якогось дитячого малюнка. Ти сам, друже мій дорогий, не раз малював таких хлопчиків, я певен. Провів лінію — тулуб. Ще дві лінії — ручки, ще дві — ніжки. Кружальце — голова. Два маленьких сонечка з промінцями — очі. Кирпочка — ніс. Дужка — усміхнений рот від вуха до вуха. Кілька волосин на голові у кумедний чубчик закручуються.

От тобі й грайлик. Трататоля Сміюнець. Глянеш на нього і мимохіть усміхнешся. Такий симпатичний.

— Привіт, хлопці! — підморгнув грайлик Косі й Колькові. — Нічого розлежуватись. Треба діло робити.

— Привіт! — сказали Кося і Колько. — А яке діло? Що треба робити?

— Перш за все виплутайтеся з того павутиння, хай йому грець!

І грайлик заспівав:

Лапками, лапками —

Луп! Луп! Луп!

Ніжками, ніжками —

Туп! Туп! Туп!

Підхопилися Кося й Колько, під ту пісеньку лапками залупотіли, ніжками затупотіли — скинули з себе павутиння. А разом з ним і сонну млявість.

— Тепер все гаразд! — сказав грайлик. — Добре, що ви нарешті з’явились. Я вже давно чекаю. Вся надія, друзі, на вас. Без вас я ну нічого зробити не можу. Зовсім безсилий.

Перезирнулися здивовано Кося й Колько — чарівний казковий хлопчик, а на звичайних лісових звірят усю надію покладає. Дивина!

Помітив грайлик їхнє здивування і каже:

— Не дивуйтеся. Річ у тім, що я, хоч і чарівний, хоч і казковий і для Ледарила через це невидимий, але сам боротися з ним не можу. Треба, щоб хтось обов’язково мені допомагав, щоб не казковим, а живим голосом слова мої повторював, тільки тоді вони подіяти можуть. Така вже моя чарівна властивість… Ледарило Дурандас усіх ваших однокласників приспав, а це дуже й дуже небезпечно. Від вас, можна сказати, їхнє життя залежить.

Вислухали Кося й Колько.

Мимохіть гордо перезирнулися, — ич, які вони, виходить, потрібні!

— Що ж, ми готові, — поважно сказав Кося.

— Усе зробимо, що треба, — солідно сказав Колько.

— А що ж треба, кажіть! — це вже вони удвох.

— Нічого особливого, — сказав грайлик. — У піжмурки будемо грати. Однокласників ваших шукати. І будити їх. Значить, так… Коли знайдемо, я їх застукаю, крикну: "Тра-та-та…" — а ви підхоплюйте. Добре?

— Добре, — погодилися Кося й Колько. І відразу повеселішали.

Вони думали, щось справді важке робити доведеться, а тут їх у піжмурки грати запрошують.

Здорово!

— Ну, гайда! — вигукнув Трататоля Сміюнець і махнув рукою.

Кинулися Кося й Колько за грайликом по палацу. Нишпорили, нишпорили, бачать — лежить у кутку під кріслом Зіна Бебешко, геть уся павутинням заснована, мовби хтозна-скільки тут спить.

— Тра-та-та за Зіну! — вигукнув грайлик.

— Тра-та-та за Зіну! — підхопили Кося й Колько.

Розплющила Зіна Бебешко очі, закліпала й одразу скривилася, зарюмсала, перелякана. Видно, щось їй страшне наснилося.

— Не плач, дурненька! — вигукнув Кося.

— Це ми! Рятувати тебе прийшли! — вигукнув Колько.

А грайлик скакалку їй подав і каже:

— На ось тобі скакалку, — і заспівав:

Скік! Скік!

В один бік.

Скік! Скік!

В другий бік.

Той, хто добре

Скаче, —

Ніколи Не плаче!

Грайся, співай, нас отут чекай. Тільки не спи. Бо навіки у Павутинії залишишся.

Підхопилася Зіна, почала співати, почала через скакалку стрибати.

А вони далі побігли.

Шукали, шукали, бачать — під столом, сірою павутиною засновані, сплять Михайлик Ведмеденко та Боря Сук.

— Тра-та-та за Михайлика! Тра-та-та за Борю! — загукав грайлик.

— Тра-та-та за Михайлика! Тра-та-та за Борю! — підхопили Кося й Колько.

Прочумалися Боря і Михайлик, дивляться перелякано.

— Не бійтеся, хлопці! — вигукнув Кося.

— Це ми! Рятувати вас прийшли! — вигукнув Колько.

А грайлик шахи їм подав і каже:

— Нате ось вам шахи, — і заспівав:

Ми у шахи

Граємо,

Весело

Співаємо:

Тра-ля-ля!

Тру-лю-лю!

Шах дамо

Ми королю!

Грайтеся, співайте, нас отут чекайте! Тільки не спіть. Бо навіки в Павутинії залишитесь.

Підхопилися Михайлик і Боря, почали у шахи грати, ще й пісеньку співати.

А вони далі побігли.

Шукали, шукали…

Відшукали під диваном Раїску Мняу, Соню Лось та Вірочку Вивірчук.

Розбудили, у ляльки бавитися їх залишили, а самі далі побігли шукати.

Шукали, шукали…

У коридорі, у темному кутку, натрапили на Вовчика Вовченка та Рудика Лисовенка.

І їх розбудили. Грайлик в одному кінці коридору ворота павутинням замість сітки напнув, у другому… Футбольного м’яча їм дав і заспівав:

Футбол! Футбол! —

Найкраща гра!

Фізкульт-ура!

Фізкульт-ура!

Підхопилися Вовчик і Рудик та й ну м’яча по коридору ганяти.

А Кося, Колько і грайлик побігли далі.

Одна Хрюша їм лишилася.

Шукали, шукали.

Шукали, шукали…

Нема Хрюші.

Нема ніде…

— Тю! — аж розгубився грайлик. — За все моє казкове життя такого в мене ще не було. Де ж це вона?

Кося й Колько тільки перезирнулися: звідки ж вони знати можуть? Якщо сам грайлик не знає, то вони й поготів.

— Доведеться будити Ледарила, — зітхнув грайлик. — Без нього не знайдемо. Я вже бачу.

РОЗДІЛ 6

"Тра-та-та за Дурандаса!"

"Я не граюся! Одпустить"

У палаці Хропулії.

— А може, краще не будити? — скривився Кося.

— Хто його зна, що він утне! — скривився Колько.

— Та воно так, але іншого виходу нема. Тільки від Ледарила ми можемо дізнатися, де Хрюша. Тут, у палаці, Хрюші немає. Точно. Бо я неодмінно б її знайшов.

— То, може, хоч гуртом зібратися всім, — сказав Кося.

— Все-таки якось воно безпечніше, — сказав Колько, почервонів і додав: — Я кажу про них, тих, що граються…

— Ні. Навпаки. Поки вони граються, Ледарило їм не страшний. Проти гри він безсилий… Та й великим гуртом шукати Хрюшу тільки важче буде. Повірте мені. Ходімо швидше!

І вони пішли у спальню Ледарила.

Продираючись крізь павутиння, вони йшли довгими-довгими коридорами, захаращеними різним мотлохом, і нарешті дісталися до спальні.

У спальні теж був такий розгардіяш, що вони не одразу й побачили господаря. Не було його ні на ліжку, ні під ліжком, ні на підлозі серед розкиданих подушок.

І лише почувши якесь шарудіння за шафою, вони зазирнули туди і побачили нарешті Ледарила, — він спав там серед купи сміття.

— Тра-та-та за Дурандаса! — вигукнув грайлик.

— Тра-та-та за Дурандаса! — підхопили Кося й Колько.

— Га?! — здивовано прохопився Ледарило.

— Цур не квач! — вигукнув грайлик.

— Цур не квач! — вигукнув Колько.

— Ледарило — квач! — закричав грайлик.

— Що-о?! От я вас! — засичав Ледарило, виповзаючи з-за шафи і намагаючись вхопити когось із них своїми чіпкими павукастими пальцями. Але дарма.

І Кося, і Колько, і грайлик були меткі й спритні, а Ледарило був неповороткий і незграбний. Вони легко прослизали в нього між руками. І тікаючи весело співали:

Ледарило Дурандас!

Ледарило Дурандас!

Не спіймаєш,

Не спіймаєш,

Не спіймаєш, лежню, нас!

Ледарило безпорадно крутився, перечіпався, падав, вставав, знову падав, та нікого впіймати не міг.

— Ай! Ну вас! Не хочу! — загундосив він нарешті. — Я більше не граюся! Я не граюся!

Але все одно він мусив продовжувати. Якщо грайлик заводив якусь гру, ніхто не міг припинити її без його дозволу, без його волі. Така вже чарівна властивість усіх грайликів.

Для Дурандаса, який любив лише спати і лінувався навіть рухатися, то була пекельна мука. Він зовсім захекався і зрештою застогнав-зарепетував:

— Ги-и-и!.. Не мо-ожу більше! Одпустіть! Припиніть! Я не граюся-а-а! Ги-и-и!..

— Скажи, де Хрюша, тоді припинимо грати. Тільки так, — сказав грайлик.

— Ху-ху!.. Хропулії віддав, сестрі своїй. Для… ху-ху!., хору хропунів…

— А де живе Хропулія?

— У… ху-ху!.. У палаці своєму, у… у протилежному кінці Павутинії, за… за Дрімучим Лісом, за Кам’яною Пустелею… Ху-у-у…

— Ну, гаразд, — мовив грайлик. — Гру припиняємо, тебе звільняємо. Підемо до палацу Хропулїї.

І вирушили грайлик, Кося і Колько у путь.

А Ледарило Дурандас перед тим, як знову спати завалитися, вирішив усе-таки сестру свою про небезпеку попередити. Зняв трубку чарифону та:

— Алло! Алло! Хропо! Хропочко! Хропушечко! Алло!

Але в трубці тільки гуде. Ніхто не бере трубку.

— Алло! Хропочко!.. Спить, бісова душа!.. Не додзвонишся. Спить, щоб її муха вбрикнула… муха… ха… ху… хру… хріу-ау… хра-а…

І Ледарило сам засопів, захропів, заснув.

А грайлик, Кося й Колько до палацу Хропулїї йдуть. Крізь Дрімучий Ліс продираються. От уже де павутиння! Весь ліс ним заснований. Тільки й дмухай, щоб у ніс не набилося. Ні пташка не заспіває, ні джміль не загуде. Лише дерева десь угорі дрімотно листям шепочуться. Та соньки-дрімки легкими метеликами нечутно пурхають, сон навівають. Тільки й знай той сон одганяй.

Продерлися вони крізь Дрімучий Ліс. Вийшли на узлісся.

Кам’яна Пустеля перед ними. Мертва, похмура. Сіре чудернацьке каміння на ній громадиться, на різних живих істот схоже. Тут і заєць, і їжак, і ведмідь кам’яний, і вовк, і лисиця, і що тільки хочеш…

У Косі й Колька очі здивовано бігають, та нема часу роздивлятися, поспішати треба.

Аж ген край Пустелі й палац височить, такий же сірий та похмурий, як і Пустеля.

Ще здалеку чути могутнє хропіння — аж дерева гнуться. Такий вітер дме від того хропіння з розчинених вікон і дверей палацу.

— Е-е, хлопці, — каже грайлик, — я у палац, мабуть, зайти не зможу. Здує мене, легенький я дуже, бачите.

— А ми тебе триматимемо, — сказав Кося.

— Ага, — підхопив Колько.

— Не вдержите, — похитав головою грайлик.

— То що ж буде? — розгублено питає Кося.

— Доведеться вам самим у палац пробиватися.

— А що ж ми без тебе там робитимемо? — розгублено питає Колько.

— Те, що й зі мною. "Тра-та-та за Хрюшу!" — гукнете, та й усе.

— А грати ж їй у що?

— І пісеньку яку співати?

— Нічого не треба. Хрюша остання. Забирайте її і швидше сюди. Ще ж вам усім і з Павутинії вибиратися треба. Не думайте, що це так просто.

— Що ж, ходімо, — зітхнув Кося.

— Ходімо, — зітхнув Колько.

І пішли вони.

Кілька разів їх відкидало од дверей, але все ж, пригнувшись до самісінької землі, просунулися вони нарешті у палац.

Просунулися і завмерли.

Ну й картина! Зроду такої не бачили.

У величезному залі, серед сміття і розгардіяшу, чи не більшого ніж у Ледариловому палаці, лежить на ліжку Хропулія Дурандас. Ох і Хропулія!..