Лебедина зграя - Земляк Василь
Обходився з тими листами, як завжди, але й разу не натрапив на лист від Явтуха Голого. Жодної тобі вісточки ні дружині, ні діткам. Однак з одного жалібного листа поштмейстер дещо довідався і про нього…
Рубан виступав на суді, таврував Джуру як зрадника і заблуканця, але тут, у Вавилоні, прийшов на його похорон, сказав гнівну промову проти тих, хто зробив його таким, у чиї тенета потрапив Джура, занапастивши не лише одне своє життя. В цей день ховали і батька Скоромних. З його смертю Вавилон втратив щось вельми і вельми давнє, притаманне лише цьому родові. Рубан простив синам його арешт, іще під час бунту побачив, що ті були спровоковані куркулями. Душею відчув, що Скоромні будуть йому надійною опорою надалі.
Джурина "майстерня" з трактором так і залишилась своєрідним клубом, до якого приходили всі, окрім Мальви. Вона важко перенесла Йордань, хворіла, не виходила з хати. Коли прогодинювалось і сюди можна було пробитись з комуни, Мальву провідував Клим Іванович. Кілька разів привозив до хворої Марсіянина з Глинська: звичайне нервове потрясіння. Вавилонські ж бабусі, які мали на все свій погляд, пророкували їй сухоти, що їх могла захопити іще від Андріяна. Рузя боялася Джури, боялася великої хати, а ще тракторця, все їй роїлося, що він може завестися сам посеред ночі й накоїти бозна–якого лиха. А тут ще хтось мав необережність збовкнути, чи не Савка, що одної ночі, проходячи повз хату, він начебто чув, як хтось заводив "фордзона". "То Джура…" — геть засмутилася Рузя. Перебралася до Кожушних, доглядала там Мальву, але на вечірки до "майстерні" приходила, натоплювала грубу, прибирала і загалом почувалася тут господинею, доки в хаті товпилися люди. Коли клуб перебереться звідси, її хата погасне надовго, як погасло колись Рузине щастя, яке нині всім праглося відродити. Якось Фабіян сказав про щастя, чи не для неї, що наділені ним аж занадто щедро не імуть надії. Рузя ж лише починала нею жити…
Розділ дев'ятий
Ще не вщухли над Вавилоном йорданський лемент і стрілянина, вони немовби замерзли, заціпеніли в повітрі й тепер оживали від найменшого вітерця; ще не встигли щезнути, розвіятися зловісні прокляття, що їх наслали Вавилону на цілі віки куркулі–виселенці. Вивергнуті злобиво, люто, ті прокляття носились у повітрі, як чума, ще могли будь–кого уразити на смерть, а вже Вавилон починав гуртуватися до нового й незвіданого.
Рубан, котрого обрали головою колгоспу, літав на коні з хутора на хутір, аби охочі до легкої наживи вавилоняни не розібрали куркульського добра, що перейшло у власність громади. Металися обидва Фабіяни, взявши на себе багатіївських собак, які не визнавали нових хазяїв, не підпускали нікого в спорожнілі обійстя, аж поки філософ не звоював тих сторожів із допомогою цапа, котрий швидко знаходив спільну мову з цією поганню. Щоправда, кількох псів, які ніяк не хотіли визнати над собою нових господарів, таки довелося пристрілити із сільрадівського дробовика. Це зробив Савка Чибіс власноручно і без будь–якого вагання, бо ж свого часу настраждався від них чимало.
Звоювавши цю останню твердиню старого світу, активісти взялися за діло гаряче. На Бубелин хутір звели корів, коней, волів. Худоба за один день випила всю криницю (річ зовсім не передбачена), а возити воду було ні в чому, бо не виявилося жодної бочки на колесах. На Павлюків хутір зігнали овечок, які ще довго не могли збагнути, що сталося, панікували за своїми хазяями. А все свійське вавилонське птаство, в тому числі й кілько індиків, цих тендітних велетнів, у яких кохався Рубан, вважаючи їх птицею суто вавилонською, було зібрано до хлівців та повіток Матвія Гусака.
Уперше за всю історію Вавилона на вітряках мололи без мірчука, і хоч вітри дмухали як на теє слабенькі, та люди одразу відчули перевагу нового ладу, а ще скільки отих переваг попереду — про те знати міг лише Рубан. І чи не найбільшим клопотом для голови був Джурин трактор, у якого поки що ніхто не вмів удихнути життя, і Рубан щиро жалкував, що Петро Джура зрадив і так недоречно, безглуздо загинув на Йордані.
На глинську станцію прибули тракторці на відкритих платформах. Засніжені, тихі, якісь ніби насторожені. І тут ще раз згадали про Джуру. Їх нікому було зняти з платформи. Не було трактористів, людей лише послано на курси в Шаргород. Од Вавилона туди поїхала Даринка Соколюк. Лук'ян проводжав її до станції на поїзд, сплакнув, чудний, наче вона їде на цілі роки, а то були всього лиш тримісячні курси. Тривожився, мабуть, із того, що вона одна з жінок, а то все чоловіки та хлопці. Божевільна вигадка Антона Рубана — конче послати жінку. А втім, була і причина: з вавилонян вона одна зацікавилася Джуриним трактором у Рузиній хаті. А раптом у Даринки талант, хист до машин!..
А десь довкола тих перших радощів та невдач блукав Данько, наче вовк, прогнаний зі зграї. Щоночі Лук'ян, котрого Вавилон поставив на голову сільради, брав сільрадівського дробовика, з якого вбито непокірних собак, і ходив у засідки на брата. Данько відчув небезпеку, не появлявся, хоч Лук'ян не мав жодного наміру його вбивати, а хотів лише піймати і силою навернути до колгоспу, якому Данько у злобі своїй міг заподіяти шкоду. А тут ще звідкілясь просочилася чутка, нібито втекли з дороги Павлюкові сини — Махтей, Роман та Онисим — і переховуються на сусідніх селах, погрожують зі свого підпілля помститися Вавилону за розорення.
— Дурні, — сказав Рубан, почувши про них. — Самі ж були у рідного батька за наймитів. Прийшли б та відкрили кузню, та вшинували вози до літа, то, може б, ми їх і прийняли в колгосп. Сам добився б на те згоди Глинська.
Рубан послав Фабіяна шукати їх, той обнишпорив навколишні села, але повернувся без ковалів, лише привів молодого цигана Йону, якого посадовили на Павлюковому хуторі, там він був і сторожем біля овець, і ковалем, а насправді ні тим, ні тим. Йона виявився ледащичкою неймовірним, сам признався, що за лінощі його прогнали з табору, але чудово співав циганські пісні під гітару, і весь актив сходився вечорами на хутір послухати їх. Філософ радів своїй знахідці, аж поки однієї ночі Йона не спалив Павлюкову хату дощенту і сам задихнувся на печі. Щоб не крутити віхтів, а ночувати в теплі, Йона набивав піч соломою, запалював її і спав собі на теплій черені. В комині весь час пахкало, аж поки там не спалахнула сажа. Вціліла лише гітара, яку Лук'ян забрав у сільраду після пожежі. Вона висіла на цвяшку, де Боніфацій вішав колись свою кадетку. Та ось прийшли повинитися Павлюкові сини, всі троє, Рубан прийняв їх, добився їм прощення, і вони невдовзі відродили кузню.
Перша з вавилонянок відвідала їх Пріся. Вранці прийшла, привітала мовчкуватих велетнів із поверненням, подумала, якої–то кузні запрагнуть її сини, коли виростуть. Обережно запитала про Явтушка.
— Поїхав, — сказав Онисим, перевертаючи кліщами чересло в жару. — Це ж тут, у Вавилоні, душа нарозпашку. ("Словечка які появилися в них!" — подумала Пріся.) А там кожне живе в своїм рукаві, криється, ховається. Один за одним пильнують, кроку не дають ступити. Ми он із хлопцями на ходу в сніг. Батечко спали, то ми не попрощалися з ними. А тут уже Йона порозкошував. От, тітко, яке буває на світі. А ви чекаєте свого Явтушка!
— То чоловік запеклий, — озвався Махтей із молотом. — Доки не побачить на власні очі тієї землі — не ждіть його. Він за нашим батечком на край світу піде.
— А батечко ж наші дурні, як пень… — докинув Роман.
— Як ти смієш таке говорити про батька? — налетів на Романа Махтей.
— Люди говорять, а не я кажу, — наліг Роман на міхи.
— Людям вони ниньки ніхто, а тобі батько, — втрутився в суперечку Онисим.
Витягнув чересло, обстукав отим невеличким молоточком, який править усім у цій кузні, й пішло гупати, та співати, та метати іскри на Прісю. А Пріся стоїть і не горить, і повно всіляких думок роїться в її голові, де Явтушок засів, як саме прокляття, як біль, котрому нічим зарадити…
Рубан віддавався новому колгоспу весь, не знав ні дня, ні ночі, навіть додому не появлявся по кілька діб, заночовував як не на тому, то на тому хуторі. Зося боялася ночувати сама, то інколи впрохувала у нічліжці Фабіяна з цапом. Фабіян спав на лаві, яку сам і змайстрував колись на замовлення Боніфація, а тепер картав себе, що зробив її занадто вузеньку, економив на дошках. Цапові ж для спання відвели місце в холодних сінях, у коші з–під борошна. За таку несправедливість він мстив Зосі — спивав із діжечки сирівець на борщ. Потім скаржилася Рубану на цапа, від чого Рубан гарно сміявся, а поволі й сам унадився до діжечки із сирівцем. Здавалося, смачнішого напою і не куштував досі, надто коли перехвилюєшся та перетремтиш на морозі в тих хуторах, де опівночі перегукуються Скоромні у рейки, нагадуючи Вавилону, що колгосп живе, і ніяка вража сила вже його нездатна збороти.
А на першому пробному виїзді в поле поруч із Рубаном стояв — хто б ви думали? Левко Хоробрий, дядько Фабіян. Звичайно ж, зі своїм цапом стояв. Рубан — чоловік запальний, то Тесля порадив йому обрати собі в заступники людину спокійну, врівноважену й конче добру, навіть сердечну. Отож Рубан і обрав собі Левка Хороброго. Щоправда, філософ не вельми знався на землі, зате люд вавилонський знав він із коріння. Але тут парадокс. Цап применшував високе становище Левка Хороброго, через того рогатого чорта заступник голови дещо втрачав на людях і сам частенько опинявся під градом шпильочок та клинів дотепників, які нагадують про себе і в найтрагічніші хвилини. Згадайте Йордань! Але ж не міг відштовхувати од себе такого вірного побратима. Так вони і ходили разом, тим паче, що цап ніколи не тикав свого носа у справи хазяїна. Тим часом роги цапові він почав називати прерогативами, і коли іноді — дуже рідко — виникала потреба вдаватися до них після вечірок, то запитував: "А де мої прерогативи?" Що не кажіть, а високі обов'язки мають властивість возвеличувати людину. Дистанція між ними більшала, і бували дні, чи то пак ночі, коли цап починав забувати обличчя філософа…
Весна зламала хрест йорданський і прибила його до греблі, першим вишиванням промайнула по вербах та нагадала людям про гойдалку. Її відкриття — найперше весняне свято, про яке мріялось у хатніх закутках цілу зиму.
З настанням тепла Савка Чибіс почепив гойдалку, почепив звечора, щоб вона подрімала ніч, звикла до в'язків, а в'язки до неї.
