Апостол черні - Кобилянська Ольга

Захарію відкриваю я свою душу!

— Говори, сину.

Сповідь почалась та ставала щораз рівніша. Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу надворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар грому, що струсонув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.

Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:

— Тобі прощається, сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину. Все решта залиши мені.

Юліян піднявся і без слова зложив цілунок на руці душпастиря.

— Не залишишся на ніч у нас?

— Ні, отче. Мені треба простору і холоду ночі.

— А завтра дістанеш причастіє.

— Не забуду.

О. Захарій посвітив йому мовчки і сам вернувся до робітні, де перебував до ранку.

Коли вийшов звідси досвіта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивіла його голова посріблилася надобре коло висок, а коло уст склалася, мов витиснена невидним пальцем, рисочка смутку.

Тої бурхливої ночі Юліян жвавим і певним кроком спішив до Зарків. Було вже по півночі, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра із високою свічкою, щоб відразу трапив до своїх дверей.

— Зарко спить, — відповіла пошепки, — він мусить раненько доставити паку з городиною на дворець.

Увійшли у братову кімнату, єдину вітальню.

— Як випав вечір? — спитала сестра півголосом.

— Як звичайно такі забави. Йди і лягай, Марійко. Завтра розкажу тобі більше, бо я зморений.

Але вона не рушалася з місця, мабуть, не довіряла його словам.

— Тобі щось прикре трапилося, — допитувалася, шукаючи його очей.

— Дай спокій з відгадуванням, Марійко, — відповів неохоче. І, не роздягаючись, кинувся на постіль. Вона сіла без слова коло нього, притулила своє обличчя до його і шепнула:

— Мовчи чи не мовчи, а серце сестри ти не обманиш. Ти мав щось нині. Скажи лише одно слово: добре чи лихе?

— Гаси світло, сестро, будь ласка.

— Не піду. Я маю право питати, ти мій єдиний брат. Хто тобі кривду заподіяв?

— Я сам.

— Як мені це слово розуміти, Юліяне?

— Я заручився з Евою.

— І це кривда?

— Бо я цього ще не хотів. Навіть не уявляв собі, тільки мріяв про це, відсував у майбутнє.

Сестра дивилась на нього, якби не розуміла, а відтак додала зломаним голосом:

— А вона, чи любить тебе?

— Любить.

— А ти її?

— Саме в цьому річ. Гаси світло та йди. Мені треба темряви, тої великої темряви, де людина почуває себе по глупих або нікчемних учинках мерцем, доки не прийде спасення і він не воскресне до нового життя. Ах, мрії мої, Марійко, мрії!..

— Господь з тобою, брате! Який ти смутний. Але спи і вспокійся. Гріх так сумувати молодому чоловікові.

— Не буду, сестричко, але йди. Та ні, дай мені ще твою руку, ту чисту, вірну руку, яку освячує чесна щоденна праця, нехай поцілую її…

І, притискаючи її руку до своїх уст, сказав здушеним голосом: "Гаси світло, скоро, скоро".

Вона, перелякана, згасила скоро світло і вийшла з кімнати.

Юліян спав і бачив, як у сні нахиляється чорнобрива Ева, збиточна, і каже, викривляючи погірдливо уста: "Апостоле черні! тебе кличуть мужики. Дитину принесли до хресту". Вона вдарила його по щоці і кинула бохонець чорного хліба, принесений "чернею", перед ноги, і хліб, твердий, засохлий, покотився по долівці.

Його кличуть до хорого на кінець села. Мороз тисне, а завтра треба йти на похорон до бідної вдовиці, де залишилася купа дітей без хліба. Чує, як обзиваються скарги, що люди починають зневажати закони моралі, починають жити якоюсь "вільною любов’ю". Тут пара, там дві. Регочуться з його завваг, аж стає якось лячно, соромно. Повстають темні духи, що порпають в його житті, шукають.

Христос був завсіди вибачливий для гріхів тіла… Він волів перебувати у товаристві легкодушних жінок і штукарів, ніж серед фарисеїв — був тієї гадки, що ні одна людина не пропаща, коли душа не пропаща.

Дощ ллється. Його сльози спливають по вікнах. Десь блиснуло, дерева гнуться покірно, піддаються бурі, що батожить їх і нараз втихає.

Знайомий голос небесний сповиває його пошарпану душу і чиясь рука обтирає йому піт з чола, і він чує: "Тобі буде прощено. Мужчина, є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину".

*

Мов по грізній бурі на морі, що затирає всі попередні сліди, так почув себе Юліян по сильнім покріпнім сні, коли сонце розкинуло своє проміння просто йому в очі. Ранок був погідний, чудовий, вчорашні переживання станули йому ясно перед душею і його перша гадка була: причастіє та Ева. Він мусить взяти Еву під опіку, а, може, й захистити її перед гнівом і кривдою родичів.

З собою він уже впорався і тепер уже зможе супокійно заявити о. Захарію про те, що досі гнітило його у глибині душі, а про що вчора на сповіди тільки натякнув душпастиреві як батькові своєї нареченої.

Бо це був такий відрух його душі, якому, мов взаємній силі, мусів піддаватися. Від кількох літ, від часу врятування о. Захарія та Еви з-під кінських копит, він відчув існування такого руху, ніби малесеньку грудку заліза на дні своєї душі, що ставала йому на заваді у деяких хвилинах.

Аж під впливом вчорашніх переживань ці порухи зросли до якоїсь потуги, що ніби взяла верх над ним і наказувала поступати так, а не інакше.

*

На парохіяльнім ґанку виглядала його коло 10-ї години по Службі Божій Ева. Побачивши його, вона поспішила проти нього і всунула довірочно свою руку під його рам’я.

— Ево, — упімнув він її мимоволі, вказуючи на отворену кімнату їдальні, де звичайно пересиджували домашні.

— Ех! — відповіла Ева нетерпляче і додала півголосом: — Я сама ставала вже перед судом, Юліяне, ще раненько, і вже по всьому. Чей же старі звичаї і погляди не знищать нам нашої будучини.

— Сс! — шепнув Юліян, але вона кивнула головкою у сторону вікна, щоб слухав.

— Через вас, пані тещо, — почув він грізний голос о. Захарія, — покрилося наше серце жалобою, покиньте мою хату, щоб я вас тут більше не бачив. Ви, ви і ще раз ви всьому винні. Це проклін злого вчинку.

— Отче, зятю мій, ради Бога, спам’ятайтесь! Що вам Господь дав мене винуватити? — кричала бабуня.

— Так я повинен був уже давно поступити, — а тим часом тільки поблажав, не мав енергії зібратися на рішучий крок — показати вам двері. Ви із своїм нещасним налогом та своїм фанатичним прив’язанням до моєї дитини потягнули її в нещасний вир.

— Татунцьо заборонить бабуні вступ до нашої хати, — зойкнула Ева з острахом і вхопилася нареченого.

— Не бійся, він задобрий, — успокоював Юліян, і обоє вступили на ґанок. Але голоси не втихали і до них прилучалося ще і хлипання їмости.

— Бабуня, бідна нещаслива бабуня, вона не винна, — кликнула спочутливо Ева. — Вона перша вибачила мені і обіцяла мене захищати в усьому, на неї можу числити. Я за неї також заступлюся, побачиш.

З тими словами побігла до кімнати і, не дивлячися ні на кого, всунулася батькові до ніг.

— Я сама тут винувата, батеньку, і ви бабуні не торкайте. Вона нещасна. А чи не знаєте, що ми мусимо наші провини взаємно собі прощати, ми мусимо любити один одного! Ох бабуню!.. аж тепер я розумію, що значить терпіння, що може жаль. Своєю добротою поблагословіть мене, батеньку, гнівом не вбивайте, бабуні не робіть кривди. Я вас благаю за неї та за себе, я молода…

— Молода, молода, зятю! — пронісся зворушливий голос бабуні Орелецької.

Та душпастир підняв раптом руку і, здавалося, якісь тяжкі слова рвалися йому на уста. Уста йому не послужили, рука впала безвладно, він відвернувся до відчиненого вікна, склав руки на груди і потонув очима в висоту. Так він стояв якийсь час непорушно, якби згубив слух для окруження.

В хаті запанувала мовчанка, якби ніхто не віддихав, якби совершалася якась тайна, повна святости, що мала помирити душпастиря і ображеного батька.

Лиш один відважився перебити цю мовчанку — Юліян, що непомітно ввійшов до кімнати.

— Я переберу на себе ваш смуток, отче! Я молодий, і мій жереб упав. Вибачте Еві! Я вступлю на богослов’я.

Що таке було в голосі молодого чоловіка, що душпастир прокинувся? Чи вразила його спокійна рішучість слів, чи щось інше, більш незвичайне? Його очі зупинились на обличчі молодця, зчудовані, неначе не розуміли його, а Юліян блідий, але рішучий, стояв перед ним і ждав одного-одніського слова.

— Я їй уже вибачив, — відповів о. Захарій, відвертаючи погляд від молодця. — Коли ніч проминула і настав Божий день, я її вибачив, одначе щодо "батьківства", то їй це вже непотрібне.

Ева заридала:

— Жадайте від мене, чого хочете, батеньку, я все сповню, лише, щоб ваш жаль перемінився в давні почування до мене.

Батько зітхнув.

Ева, обтираючи сльози, сказала:

— На одно дайте мені відповідь, тату, лише на це одно. Нащо Дав Бог гарні ночі, що люди п’яніють від них, навіщо навіває мрії на людську душу, наче поширює її і робить їх невідповідальними за свої вчинки?

О. Захарій, зустрівшись з очима доньки, відвернувся.

Та тут бабуня заворушилась.

— Батько тобі не скаже того, що я тобі скажу. Він душпастир, але я, жінка, дам тобі відповідь. Господь зсуває на людську душу мрії на те, щоб і на землі був для смертних рай. Такими ночами ми забуваємо за своє горе, за свою самотність, за те, що нас в ясну днинукартають, бо — сонячне світло зрадливе. Ціле життя мені чогось не доставало, я побивалася за чимось і завсіди надаремне. Може, ти, моя наслідниця, ліпше мене зрозумієш. Ангелику мій, єдина радосте моя, нащо те все? Чому не може все так бути, як люди хотять, як ти або хто інший хоче? Твій батько хоче мене з тобою розлучити. Нехай пробує. Капітан Юліян Цезаревич встав із гробу… — говорила, мов непритомна, — і хоч той капітан ані на хвилину не бажав тієї бабуні, не торкнувся навіть її уст, бо любив другу, зате його внук любить її внучку, що унаслідила в с і прикмети Альбінських. Ось на це дайте мені відповідь, отче зятю. Воно так є, бо чомусь так мусить бути і ніхто цьому не винен.

Сказавши це, старуха обернулася до їмості, що мала очі та вуха тільки для свого чоловіка і доньки і, піднісши визивним рухом руку, кликнула:

— Давай чарку, донцю, нехай вип’ю на щастя Еви! Нині я дихаю ще вчорашнім переживанням, а ти, Ево, вспокійся, ти чула, що твій батько вибачив тобі.