Українська література » Класика » Апостол черні - Кобилянська Ольга

Апостол черні - Кобилянська Ольга

Читаємо онлайн Апостол черні - Кобилянська Ольга

Ева із прислугою подавала чорну каву. Вона наблизилася і до Юліяна. Тоді приступили до стола о. Захарій, один канонік і з ним один богослов з пропозицією до Юліяна присістися до тарока.

— Я не граю в карти, добродію.

— Не вмієте? — спитав богослов, знаний збиточник, що крутився замітно коло Еви.

— Вмію, але не граю.

— Не смієте, може?

— Чому не смів би?

На Юліяновім чолі з’явився і зник червоний рум’янець гніву, як це буває у вражливих вдач.

— Я так думав, пане Цезаревич, вибачте. Наші батьки не все дивляться ласкавим оком, коли ми, молодь, засідаємо за зелені столики.

— І мають слушність, — впав йому в слово поважний канонік, — і мають слушність, але, — додав спокійно, — бувають і винятки.

— Ну і як, пане Цезаревич? — приставав молодий богослов.

— На жаль, ласкавий пане, я мушу рішуче відмовити.

В тій хвилині око Юліяна стрінулося з оком Еви. Спочутлива усмішка пограла коло її уст.

— Не є правдивим лицарем, — сказала піднесеним голосом бабуня. — Той, хто не грає в карти, не вміє випити, не вміє гуляти до упаду. Скільки вам років, пане Цезаревич?

— Двадцять і два, добродійко, двадцять і два. Старий уже… правда? — І, вдивляючись в її обличчя з розгорілими очима, сказав з притиском: — У родині Цезаревичів вийшла від карт тяжка трагедія… Може, ви чули про те, добродійко, — ні?

І, не вижидаючи її відповіди, він відвернувся і пішов за о. Захарієм, що взяв його під рам’я.

— Яка це правда, пане Юліян. Не одна хвилина в людському житті накоїла більше лиха, ніж цілі роки.

Ева, поблідла при відповіді Юліяна, подалася на веранду, а бабуня, відхиливши широко уста, гляділа, мов непритомно, за тими, що виходили.

*

Настало надвечір’я. Частина молоді, поплававши човном по ставі та навеслувавшись досхочу, вернулась до хати і підтримувала балачку, грала та співала.

Коли появився Юліян і його сталеві очі перебігли по присутніх, стрінули й Еву. Вона спустила погляд. Її уста тремтіли, а з горла вирвалося придавлене хлипання. Щоб не вибухнути плачем, вона покинула кімнату.

Він затиснув уста. В серці здіймалася дивна буря. Він приступив до відчиненого вікна і неначе вперше побачив усе те, що в його рамках містилося: сад, зільник і стежки. Йому пригадався той момент під час перших його відвідин, як він гнав за нею алеєю з ключем до ліса і спіймав її. Коли обернувся, здавалося, що його лице було на один відтінок блідше.

*

Ніхто не дивувався, що Ева не залишилася довго між товаришками і гістьми. Всі, що були тут зібрані, знали доволі добре наліг бабуні Орелецької і розуміли, що треба її було, мов малу дитину від огню, пильнувати. Це завдання перебрала нині, очевидно, Ева.

*

Одна з запрошених дівчат, скінчена консерватористка, сіла до фортепіяну і вдарила вправною рукою кілька гарних акордів у "моль". Юліян, що стояв недалеко фортепіяну, притягнув поза нею крісло і сів. Дівчина, відчувши за собою чиюсь близькість, оглянулася. І чи тому, що це був Юліян, що цікавив її більше, ніж інші молодці, чи від веселого настрою, всміхнулася до нього і заграла пісню: "У сусіда хата біла…"[95] Вона грала майстерно, кладучи натиск у басових партіях на мелодію, якби добувала з неї стримуване ридання та хлипання. Один гість за другим появлялися з інших кімнат і стояли непорушно, мов під гіпнозою. Темні очі Еви горіли чудним огнем і повисли на Юліянові, а він сидів схилений і курив. Чи він не відчув того погляду, чи був надто затоплений у звуках пісні, але ні разу не підвів голови. Аж як скінчилася пісня, підняв голову і його зір впав на дівоче обличчя. Чого вони від нього хотіли, ті чорні очі гордої, химерної дівчини? То викликували в серці жаль, то захоплювали його своїм вогнем, а все не покидали його, мов стояли на сторожі його душі.

*

Хоч і як Ева, їмость і стара Катря — в одній особі покоївка, кухарка і приятелька парохії — стежила за бабунею, щоб вона не дібралася до трунків, вони все ж таки не могли її допильнувати. Коли їмость, втомлена працею, висунулася на хвилину до заслоненого алькирика з горою гостинних та Евиних подушок, щоб тут кілька хвилин прилягти, бабуня Орелецька, що стежила ввесь час за донькою, яка мала при собі в кишені ключ від креденсу, зайшла тихенько за нею в алькирик. Коли їмость легенько захропіла, бабуня вийняла обережно з її кишені ключ і подалася в довгі сіни — сховище всяких дорогих ласощів і напитків.

Бабуня вибрала дві пляшечки коньяку та рожаного лікеру, і не надумуючись довго, всунула меншу до кишені, що находилась між фалдами старомодної сукні. Усадовившись на ґаночок між олеандром на фотелі о. Захарія, почала пити.

Як вона там довго насолоджувалася запашним питвом, ніхто не знає. Аж коли Ева повернулась від гостей і треба було їй до помочі Катрі, вона вибігла на ґанок, і тут майже задубіла на вид, який тут представився її очам: "Бабуню… тату!..ах, бабуню", — зойкнула і рухом розпуки закрила обличчя. Ах! Щоб лише він один — тато не бачив цієї страшної картини, що звалила її, молоду, тепер з ніг, а потім іще "один".

Від раня носила вона в серці тяжкий жаль. Вона не вибачить йому ніколи, що він сьогодні її найбільше бажання — улаштувати по своїй волі свою будучину власними силами — відкинув. Він один, і той… той другий, перед якого голосом вона тремтіла, як ягня, не сміли бачити бабуню в такім страшнім стані. Батько міг тріумфувати, покликуючись на свою сьогоднішню заяву про бабуню, що на ній не можна "будувати", а той… При цьому спогаді її лице покрилося гарячим рум’янцем сорому і великі сльози затемнили їй вид.

"Він!" — вона не знала, чому з її уст вирвався нараз легкий оклик, а в ньому його імення. Ні! Він сидів тепер з консерватористкою-німкою, нехтував нею так, що вона втратила відвагу глядіти в його обличчя.

— Бабуню! — кликнула з розпуки дівчина і шарпнула нею з цілої сили. Бабуня розплющила очі і усміхнулася бездумчиво.

— Евочко, донцю моя, видиш, донцю, ти вдоволена… га? Ой, бабуня додержить слова, голубочко. Твоя бабуня, як раз дасть слово, то воно залізо… А ти дай краплинку того рожаного… я тримаюся… ніхто не знає. Чорна кава…

— Вставайте, бабуню, — благала Ева, — скоро-скоро, щоб ніхто вас не побачив, бо я вмру із сорому, ой, бабуню!.. Яка я нещаслива! — і підняла розпачливо руки.

Надворі темніло, а з салону неслися фортепіянові звуки "Вільшаного царя" Шуберта[96]. Коли пісня повторилася, Ева, борючися з усієї сили з бабунею, що заточувалася та виривалася, поволікла її спішно через сад.

*

Юліян при вечері ледве дотикався страв. Був повний несупокою, не бачив Еви і не знав, що з нею діється. Своїй сусідці-консерватористці при столі прислугував, відповідав на питання одного студента, що розпитував про Лондон, Оксфорд і Кембрідж[97].

Ще з початку вечері була показалася Ева, мов привид, на порозі з блідим обличчям, великими зворушеними очима, котрі впали жаром на нього і його сусідку, але він не звернув на це уваги. Вона щезла і не з’явилася більше.

— Що з Евою? — спитала консерватористка господиню дому.

— Вона чогось сьогодні нездорова, — відповіла їмость. — Жалілася на біль голови, тому на часок вийшла пройтися або, може, лягла.

По вечері кілька веселих пар розгулялося. Консерватористка попросила й Юліяна до танцю, коли вибирали дами, але він подякував. Не гуляв.

— Чи ви в жалобі по кім? — спитала жартовливо.

— Ні, але в чимось подібнім, — і тут усміхнувся насилу.

Коли вона відійшла, приступив до якоїсь етажерки з книжками, витягнув одну і поглянув на заголовок: "Людська анатомія". Він здивувався. Отже, в н е ї була вже поважна постанова піти на медицину. Він поклав книжку на місце і простягнув руку за другою, коли нараз чомусь оглянувся і побачив у дверях до покою Еви служанку Катрю. Її очі були легко прижмурені і кликали його за собою. "Єґомость просять панича до себе на слово", — прошептала таємничо.

О. Захарій, побачивши Юліяна, приступив близько до нього:

— Маю до вас просьбу, пане.

— Прошу, отче.

— Відшукайте мені Еву.

Юліян глянув зчудований і переляканий.

— Що сталося, скажіть, я зроблю все.

О. Захарій притиснув руку до чола і потягнув його за собою на софу. Оповів йому, зворушений, про сцену, яка відбулася нині зранку між ним і донькою. Не оминув і впливу бабуні на життя молодої внучки, яку вона прив’язувала до себе всякими обіцянками, настроюючи її проти батьків.

— Через що? — спитав Юліян.

Бо я прозвав її чорною хмарою моєї хати, стримую, як можу, від трунків і виступаю проти фальшивої так зв. "панськости". Вона хоче мою хату "спанщити", доказуючи, що та "панськість" — це доказ вищости культури проти українського "хамства". Вона хоче у своєї внучки пробудити кров Альбінських. Ви ще не знаєте Альбінських: вони мудрі і хитрі, як лиси, і здібні на все.

Юліян слухав, не перериваючи зворушеному батькові. Цей додав:

— Вона ще й тепер вміє, коли твереза, бути симпатична. А тепер ідіть і відшукайте мені мою дитину. Я боюся, щоб Ева з жалю не зробила собі чого злого.

Юліян успокоював батька, не вірив, щоб Ева могла собі щось зробити. А може, в саду або в лісі заховалася, щоб налякати батька. Вона ж іще дитина, він її відшукає. Він знає тут усі закутки і не забув про них. Сказавши це, усміхнувся і встав.

— Ідіть, ідіть, мій сину. В мене серце переповнене прикрим передчуттям… Дай, Боже, щоб воно в добре перемінилося. Ідіть, надайте її думкам і рішенням інший напрям, вона вас послухає.

Вечір був погідний, але незвичайно парний. У саду, де панувала тиша, бо всі знаходилися в хаті, ні листок не ворухнувся, лиш час до часу падав голосно перезрілий овоч. Юліян ішов, відгорнувши волосся з чола, рівним кроком, як військовий, споглядаючи від часу до часу на небосхил. Чи лише йому було так душно, чи лежала на всьому якась парнота. У його голові роїлися ріжні думки всуміш із журою о. Захарія. Ева дійсно була сьогодні чудна, дарма що йому здавалося, буцімто він її розумів. Одначе була супроти нього якась незрозуміла, як ніколи. Сьогодні, саме сьогодні була при свому стражданні понад усіх краща — своєю стриманістю, якоюсь німою опозицією. Його уста затиснулися. За кілька день повернеться додому, не буде її оглядати. Що з нею станеться, він не знає, ані що з ним станеться. Його шлях провадить до професорської катедри. Він зітхнув.

Відгуки про книгу Апостол черні - Кобилянська Ольга (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: