Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Якраз стільки заложників-шляхтичів у Кривоноса остало, як ми домовлялися вільного переїзду через Острог. Погубите ви цих, то й тамтим не жити.
За Кисілем постояв і Обухович. Пани засоромились. Заславський перепросив його при всіх, а Ржемика обіцяв прикладно покарати.
Кисіль плакав:
— За мої заслуги для Речі Посполитої і для шляхти братів, за те, що життя свого не щадив, лізучи у це полум'я, така мені подяка.
Заславський, перепросивши його, запросив на раду, яка мала відбутися. Йому прочитав Заславський листа Хмельницького і просив ради. Кисіль став знову жалуватися на невдячність.
_ — А коли мене питаємо ради, то ось яка вона: воювати, але не битись, не проливати крові, а проволікати, а тим більше зиськається, ніж виграною битвою. Хлопству на-вкучиться таке зволікання, бо завжди висітиме над ними меч Дамокла, котрий може їм упасти на голову тоді, коли цього найменше будуть сподіватись та коли нам захочеться.
Кисілеву думку підпер шляхтич Добєслав Цєхлінський:
— Мені така думка дуже по душі. Зволікаймо і даймо їм час надуматись, а коли скоряться, покажім їм нашу ласку і великодушність. А якби ми їх стали бити, тоді доведемо їх до одчаю і тоді хіба їх усіх винищимо.
До тої думки пристали ще й інші пани.
В часі тої наради Вишневецький аж кипів і не міг висидіти на місці. Нетерплячка його розпирала, поки прийшов до слова. Він устав з місця, мінився на лиці і шарпав вуси.
— Я б пристав до думки тих панів, коли б у козаків було стільки совісті і честі, як у тих панів красномовства. Вони добре радять воювати, а не битись. Цього я моїм простим жовнірським розумом не розберу. Видно, що моє знання закороТке, щоб такі глибокі мудрощі розібрати. Виходило б з того, що коли ворог буде на нас наступати, то ми, замість оборонятись, повинні уступати... Куди ж саме? Зр.азу до Варшави, потім до Гданська, а там уже навкучиться козакам воювати, скоряться і завернуть додому і зараз підуть панщину робити. А коли ми покажемося для них ласкавими, то позволять і нам вернутися до наших домівок і будуть нам навипередки служити. А тим часом, як ми уступатимемо, наші маєтки на Україні хлопи рознесуть, а шляхту, яка там остала, виріжуть без розбору. Мене серце болить .слухати такі безчестя. Пани, що таке дораджують, хотять цілістю ойчизни викупити свої українські берлоги. Я вам, панове, скажу наперед, як довго ми зможемо зволікати... Ще поки роззухвалені козаки проженуть нас на другий кінець Речі Посполитої, наше військо здеморалізується і розійдеться додому, бо не буде його чим заплатити. А, вертаючи, буде по дорозі грабувати все, що під руки попадеться. Чи не так воно було по московській війні? А що ви скажете соймові, котрий вас сюди післав? Як виправдаєте те каригідне марнотравство часу і грошей? Панове, пригадайте собі Солоницю і Кумейки... Тоді побідили ми рішучістю і швидкістю і могли диктувати наші умови. Чому й тепер не можемо такого зробити? Без побіди у битві ніхто не схоче пристати на наші умови. Зачинаймо, не гаючись, бо як прийде татарська орда, то буде запізно.
На те каже один прихильник Вишневенького:
— Хмельницький з нами хитрить, хоче виграти на часі. Наше військо рветься до бою, вихіснуймо той запал, поки він не погас...
Отож Хмельницький допняв своїм листом того, чого хотів: пани розбилися на два табори. Заславський пішов за думкою Кисіля.
— То певне, що побіда за нами. Нема такої сили, щоб нашому війську устоялась, нічого нам і хлопства боятись. Ми можемо його кожної хвилі знищити, та яка нам з того користь вийде? Винищимо хлопство, то хто буде на наших ланах працювати? Самі того не вміємо, і прийдеться нам хіба за жебраним хлібом ходити.
Від того часу Заславський через дві неділі листувався з Хмельницьким. Хмельницький дуже добре знав, що в польськім таборі робиться і говориться. Його військо в тім часі побільшилося драгунами, котрі цілими юрбами переходили до нього з польського табору. Рівночасно з тими переговорами козацькі загони нищили доколичні панські маєтності. Від того часу Вишневецький не був ні разу в таборі Заславського. Вів діло на свою руку окремо. Висилав роз'їзди по околиці, розбивав менші загони, а до табору Хмельнидького висилав зручних агентів, щоб бунтували чернь, лякали їх польською силою і карою, яка їх жде, намовляли до покори панам, а все буде їм прощено, як видадуть Хмельницького і старшину. За це не мине їх ще велика нагорода в грошах і звільнення від панщини.
Роз'їзди Вишневецького принесли певну вістку, що орда вже недалеко.
— Той бабій доведе нас всіх до загибелі,— нарікав Вишневецький перед своїми старшинами.— Поїдь, ваш-мосць Машкевичу, до тих півголовків і скажи їм від мене, що татари вже йдуть, хай зірвуть безглузді переговори, відміняють заложників, якщо які були дані, і хай вдарять на козаків.
Заславський не хотів тому йняти віри.
— То прямо неправда. Хмельницький поступає щиро і хоче згоди. З князя говорить злість, що не він командує військом, а я, ну й ненавидить козацтво...
Але тепер шляхта постояла за Вишневецьким:
— Це вже не так, ваша милість. Князь Ярема говорить правду, всі знаємо його любов до ойчизни, котрої не в силі притьмити ні злість, ні ненависть. Мусимо послухати його ради, бо така проволока не доведе до путнього кінця.
Заславський мусив поступитись.
— Га! Як ваша така думка, то я не можу ризикувати своєю відповідальністю. Йдемо проти ворога, але поки що не будемо розпочинати генерального бою, бо на те ще час, лише обмежимося до герців з козацтвом. Це також деморалізуюче впливає на ворога, коли побачить, що навіть на герцях не спростае противникові.
під пилявцями
Гетьман пішов з цілим військом на Костянтинів і засів квартирою в пилявецькому замку.
Містечко Пилявці лежить на лівім березі річки Пиляв-ки, правого допливу Случі. Одна часть тої річки має високі береги, а за тим горбовина, дальший біг річки розливаний в широкі багна. В ті багна в одному місці врізувався сухий півостровець. Від нього йшла гребля, спаєна через річку мостом з другою такою греблею по другому боці тогобічного багниська.
На тім півострові розтаборив Хмельницький своє військо, місце було по обох боках забезпечене багнищами.
Тут відбувалися щодня віча, на яких старшина і попи говорили промови, пояснювали ціль війни, піддержували запал у війську. Воно було одушевлене і рвалося до бою. Хмельницький своєю приявністю додавав козакам відваги і самопевності. Попи правили молебні за побіду. Ще поки прийшло у те місце польське військо, Хмельницький наказав на греблі тої сторони покопати півперечні рівчики і напустити водою. Там станули козаки, щоб не перепустити ворога через греблю. Гетьман післав на той бік річки Кривоноса, щоб у слушний час, як поляки наступатимуть, ударив на них збоку.
Дня 20 вересня прийшли поляки і розпочали бій. На козаків ударили з трьох боків. Лящ і Корецький перейшли річку убрід повище греблі, Осецький зробив те саме понижче, а Йордан напер спереду. Удар був такий нагальний, що Чорнота перед Лящем, Корецьким і Осе-цьким мусив уступитися. Таким побитом польські війська знайшлись усі на козацькому боці. Битва скінчилася над вечір перевагою поляків.
В польськім таборі настала велика радість.
— Ось ми тепер загнали курей до курника, завтра переб'ємо курей, а півня піймаємо живого.
На другий день вранці зачалося від того, що полковник Ганжа напер на Осецького з такою завзятістю, що прогнав його за річку. У тім бою Ганжа поліг, але брід був забезпечений. Козаки окопали його зараз ровом і засіли у ньому. Тої ночі піймано в козацькому таборі польських емісарів, котрих було наслано, щоб баламутити чернь і лякати її.
Вони проповідували, що завтра поляки, певно, добудуть козаків, а тоді нікому не буде пощади. Самі ж вони бачили, як польське військо б'ється, і ніхто йому не може устоятись.
А що буде справді, як пани нас поконають,— говорили налякані мужики поміж собою.— Справді варто би завчасу подумати про самих себе. Нащо нам тоТ біди? Панів з України прогнали, усякого добра надбали, буде з нас.
А ще й за Хмеля, живого чи мертвого, пани добре заплатили б,— піддавали емісари.— Таки, люде добрі, робіть діло, поки ще не пізно. Пани обіцяють ще, що за Хмельницького освободять тих, що його видадуть, від усяких повинностей на віки вічні. Пани вже й самі пізнали, що з вами зле поводились і це більше вже не повториться.
Чернь схвилювалась. Обіцянки були дуже приманливі.
Тільки воно нелегко буде Хмеля піймати, його добре у замку козаки бережуть.
Вас більше, як козаків. Ви, дурні, даєтесь обманювати козакам. Що ви виграєте в цій війні? Тільки всього, що замість польського пана матимете над собою козацького пана. Хто вас тоді оборонить? Хмельницький, певно, ні, бо то його старшини над вами пануватимуть.
Корнієнко ще такої справжньої битви не бачив. Був дуже схвильований. Бачив перемогу поляків і дуже налякався про долю Хмельницького і всієї України. "Ось пропаде все, і ми не встоїмо",— гуділо в його голові.
Не міг собі знайти місця. До гетьмана не смів приступити, Чорноти теж не було. Ввечері вийшов він з квартири і блукав по таборі. Бачив, як привозили ранених, і це його ще більше хвилювало, наповняло душу великим смутком. Так, блукаючи по таборі, зайшов аж поміж чернь. Вже було тьмаво, і ніхто його не помітив. Він почув, що емісари говорили і як чернь схилялася до їх намов. Він аж задеревів від того, що почув.
"Ось правду говорив гетьман, що на чернь нема що багато покладатись. Чого доброго, а вона тепер у рішаючий мент може наробити бешкету". Його взяла страшна лють за серце кліщами. Треба полум'я гасити, поки не спалахне. Він полетів, мов божевільний, у те місце, де стояли козаки. Шугав за Чорнотою. Чорнота якраз сидів при вогні і вечеряв. Його одежа була покривавлена.
— Батьку, пане обозний, велике нещастя...
— Чого тобі, Олексію, чого такий наляканий? Не журись, ми завтра поправимось, що з тобою?
Корнієнко виглядав страшно. По дорозі загубив шапку, волосся розкуйовджене, на лиці пополотнів і дрижав усім тілом.
Там між черню польські емісари до бунту намовляють, золоті гори їм обіцяють, щоб гетьмана ляхам видати, чернь схвильована, до бунту ладиться,— говорив Корнієнко, аж йому дух захоплювало.
Ми зараз лад зробимо,— каже Чорнота, встаючи.— Сотнику Мотовило, сюди! Візьми, голубе, свою сотню, піди між чернь і приведи сюди цих панських емісарів, що наших мужиків до бунту намовляють.
