Танго - Білик Іван
Надворі шаленіла негода. Завивав вітер, куйовдячи й мало не до самої землі нахиляючи дерева. Пасма скісного дощу сікли по обличчі, а двоє нетерпляче пантрували таксі…
Сергій Ряжанка спочатку не обзивавсь, як не грюкали у двері. Однак покоївка запевнила, що він там. Нарешті-таки прочовгали кроки й клацнув у шпарині ключ.
— Ви жертва страшної авантюри, сеньйоре начальник! — ледве переступивши поріг, вигукнув Буено й розповів Сергієві геть усе.
Але Ряжанка байдуже дививсь у вікно. На нього ніщо не діяло. Він уже ні в віщо не вірив. Левко — дурень і кретин, не може того бути, щоб він до такого додумався. Ці двоє знову хочуть його кудись ушелепати. Годі з нього…
Він погодився одягтись лише тоді, коли лікар сказав:
— Добре. Поїдемо з вами до редакції. Я теж повинен пересвідчитися… До речі, не лякайтесь: газета далеко не комуністична. її видає запеклий ліберал.
* * *
У редакції вирувало життя, не залежне від пори року та злив. Газетярі всього світу чимось схожі між собою. Вранці читач повинен будь-що отримати останні вісті. Редактор політичного відділу сеньйор Геварес, який позаторік опублікував замітку про військового злочинця з кумедним прізвищем, передчуваючи нову сенсацію, охоче погодивсь виконувати роль арбітра. Як тільки увійшли до напівпорожньої кав'ярні, де й досі куняв за столиком Коляда, сеньйор Геварес промовив:
— Так, це той самий, що приніс тоді матеріал. Він назвався секретарем радянського посольства. Я навіть не вважав за необхідне перевірити факти, бо він приїхав до редакції на лімузині з дипломатичним номером і червоним прапорцем.
Сергій Ряжанка повільно попростував поміж столиками до Матвія, ще повільніше взяв його за петельки, звів на ноги — і раптом з усього маху затопив йому кулаком межи очі, аж рука отерпла.
Буено з Абаджієвим метнулися туди, вхопили Сергія попід пахви й вивели в сіни. Матвій, крекчучи й розтираючи заюшене обличчя, мовчки й діловито підводився з підлоги. Сергій тремтів усім тілом.
— Мучачо, — прохрипів він, — ти можеш упіймати таксі?
— Навіщо вам, сеньйоре начальник?
Сергієві перехопило подих:
— Віддати один старий борг…
Таксі, яке привезло їх сюди, стояло поряд, але Абаджієв подумав, що в такому стані людина може легко зробитись убійником, через те й сказав:
— Чоловіче добрий, ми спочатку обіцяли відвезти до редакції сеньйора Гевареса. Ми відірвали його од важливої роботи… — Події набирали занадто динамічного характеру, а лікар таки дуже добре знав оцього Гевареса як несусвітнього ласуна до всіляких сенсацій.
Коли редактора зсадили, Абаджієв запропонував Сергієві повезти його до себе додому.
— По вас сьогодні вранці приходила поліція! — прошепотів на вухо.
Але Сергій байдуже відповів:
— Я поїду в готель. — Тоді глянув лікареві у вічі й чемно проказав: — Хочу, сеньйоре, попрохати вас про одну послугу…
Обоє аж очі вирячили: ця людина вперше зверталася до них із проханням! Абаджієв послужливо озвався:
— Так?
— Щоб ви нарешті відчепилися од мене. Мене просто жолобить, коли хтось намагається надавати мені допомогу.
Він нахилився, виліз із таксі й стомленою ходою почовгав у протилежному від готелю напрямку. Незабаром його зсутулена постать зникла за щільною завісою дощу.
* * *
Левонтій Горбатюк усе життя те й робив, що тремтів за власну шкуру. Таке вже воно вдалося, життя, й Левко був твердо переконаний у цьому. Бувши малим — дрижав перед батьковим замашним батогом, що таки часто гуляв по його литках. Підріс — почав дрижати, щоб не викрили на заводі, бо жив під чужим прізвищем (своє залишив там, за Уралом, куди його батька разом з усією родиною вислали як злісного класового ворога під час колективізації). Потім дрижав, що не візьмуть до Червоної Армії, а коли таки взяли, теж тремтів, бо саме почалася війна з Фінляндією. Восени сорок першого аж зубами від страху клацав, потрапивши в оточення, та коли товариші з його батальйону заходились із боєм продиратися крізь лінію фронту до своїх, — так колотився, що аж сухе листя шаруділо, бо прикидав себе лісовим сміттям, ховаючись від побратимів по зброї. У полоні над усе боявся, що німці дізнаються про його сержантські петлиці, а коли й це минулося — почалось інше: жах перед голодною смертю в таборі для військовополонених. Сорок п'ятого уникав потрапити на очі тим, з ким сидів за колючим дротом, бо не одного радянського патріота видав табірній охороні, заробляючи зайвий кавалок чорного, мов земля, хліба. Потому аж уві сні сіпався, щоб не потрапити до списків репатріаційної комісії. Далі боявся опинитись на жахливих уранових рудниках у Катанзі, куди вербували "переміщених", а коли опинився в Америці, почав боятися, що ось-ось викинуть звідси, як людину без певного заняття й пашпорта.
Пізніше, несподівано на гроші щедрого земляка ставши студентом, місяць чи два хапався за серце від однієї думки про те, що доведеться зустрічатися з професорами, а він не знав до пуття, що таке гіпотенуза. Коли ж і цього щасливо уникнуто — залишив Сполучені Штати й став до роботи в старого Мільха — знову почав дрижати: за своє заступницьке крісло і — ще дужче — від думки, що хтось перехопить у нього з-під носа директорову доньку.
Позаторік у його життя (і, що найприкріше, — з його ж власної вини) вдерся Сергій Ряжанка. Незабаром Левонтій Горбатюк збагнув свою помилку, та було вже пізно. Сергій раптом опинився в центрі уваги: якщо говорили й не про нього, то обов'язково про щось таке, що безпосередньо стосувалося Ряжанки. Попри тугодумство й неспостережливість Горбатюк відчував і ставлення до Сергія з боку директора, й ту разючу зміну, що відбувалась у Стефанії, хоч конкретно нічого й не знав.
Вирядивши Сергія в першу експедицію, Левонтій полегшено відітхнув: нарешті спекався вариводи. Та раптом знову, наче сніг на голову, — недужий Сергій у Мільховій хаті… Й Левко дрижав, мов у лихоманці, аж доки не стався отой вибух на інтимній вечері. Горбатюк по-справжньому зрадів лише наступного дня, добре виспавшись і вихиливши на похмілля зо два літри лимонного соку. А-а, так це ж саме той момент, якого він сподівався довгі роки! Про оті страшні слова Стефанії він намагався не думати, їх він зоп’яну не дуже й уторопав тоді, та вони, власне, не мають і вирішального значення. Головне в іншому: Стефанії тепер нікуди звертати, рано чи пізно дістанеться йому.
На те воно й вийшло. І вже, мабуть, Левонтій Горбатюк потроху почав би й одвикати від триклятого дрижання, яке проймало його все життя, коли б знову не отака халепа… Щоправда, крім усього іншого, Левка непокоїла і поведінка Стефанії. Вона трималася зовсім не так, як можна було сподіватись після вечері. Ні гонор, ні зневага не зникли, не з явилося й кохання або хоча вдячність. Але, по-перше, всього він знати не міг, по-друге, не дуже й прагнув до цього, а по-третє, то все — дурниці. Усі жінки однакові, й світ од цього й досі не завалився. Головне — вона в його руках, а разом з нею — й усі гроші старого. А старий же таки вріже коли-небудь дуба…
Так, усе було 6 добре, про краще Левонтій і не мріяв. Та знову перебаранчив отой недоумкуватий Ряжанка. Яких завгодно коників міг сподіватись від нього Левко, але що той знищить документацію дворічних пошуків — і не припускав. У Ряжанки, мабуть-таки, ліва нога не знає, куди ступатиме права, сам чорт не вгада, яке колінце викине цей пришелепуватий наступної миті. Левко тепер проклинає себе й за те, що запропонував старому саме Сергія, й за оту Матвієву вигадку з "військовим злочинцем", що тепер усім вилазить боком. Хіба ж знай, що так обернеться?
Як зоно тоді закрутилося? Горбатюк посмикав себе за лівого вуса, й пам’ять увімкнула саме той кадр. Чогось тоді зайшов до нього Коляда. Вони сиділи й мирненько собі цмулили коньячок. Раптом заходить Муча:
— Сеньйоре Леон, вас викликають з поліції. Левко аж сіпнувся: чого?
— Якийсь сеньйор… — Муча заглянула в папірець, що тримала в руці— Сеньйор Ря-жан-ка мусить сісти до в'язниці, якщо ви не внесете за нього штрафу. Так каже поліційний інспектор. Якщо хочете — поговоріть із ним самі, він чекає коло телефону.
Вже кілька днів Левонтій уникав Сергія, гарячково шукаючи причину, як би втримати того йолопа від думки повернутися додому, на Вкраїну, або хоч урятувати оті обіцяні йому гроші, а тут розгубився. Тоді він коротко розповів про свого болячку Матвієві.
— Скажи тому інспекторові, — буркнув до Мучі Коляда, — що сеньйора Леона немає, ще не повернувся з Буенос-Айреса.
А коли Муча вийшла, заспокоїв Горбатюка:
— Щось ізробимо…
Та й зробив, хай би йому поробило. Десь, стерво, й номер дипломатичний дістало, й почепило червоний прапорець на фірмівську машину, хай би його догори дригом чіпляло… Горбатюк тоді легко погодився з Матвієм, бо тільки так можна було врятувати престиж перед старим. А тепер на всі заставки хрестив і Коляду з його пропозиціями, й себе разом, гарячково шукаючи вилазу з халепи. І хто зна, чи й знайшов би сам, коли б і тепер йому не допомогли. Цього разу — старий Мільх…
* * *
Сергій Ряжанка, лікар Абаджієв, Буено й редактор Геварес, виходячи з кав'ярні в збудженому стані, не звернули уваги на те, що метрів за тридцять від їхнього таксі під брівкою хідника зупинився чорний лімузин. Коли посідали в машину, лімузин на поважній відстані рушив за ними. Став оддалік побіля редакції "Аурори", а потім тихенько покотився за лікарем та Буенавентурою. Хвилин, однак, за десять на великій швидкості повернувся й наздогнав самотню промоклу постать Сергія Ряжанки, обляпав її віялом брудної води з калюжі й зник за рогом. А під знайомою кав’ярнею з дверцят лімузина виліз поважний пан із чималими вусами й зник у приміщенні.
То був Левонтій Горбатюк. Трохи згодом він вийшов, не дуже люб'язно притримуючи за поперек п'яного й заюшеного Коляду, ввіпхнув його в машину, й пронизливо вискнув стартер.
Лімузин загальмував аж біля будинку контори, але прибульці не піднялись її сходинами, а попід стіною пройшли до дверей, де розташувались апартаменти подружжя Горбатюків. Матвій ішов мов наосліп, виснучи на Левковій руці. У багато вмебльованій квартирі здавалось порожньо й непривітно. Стефанія ще перед дощами поїхала до Сполучених Штатів на флорідські пляжі, льокая теж не було.
