Танго - Білик Іван

Вона схилилась навколінця, обернута не в той бік, звідки в каламутному сповитку визирала невиразна пляма сонця, а туди, де на холодних сивих хвилях гойдався вутлий човник. Сергій дививсь на ту постать, і на очі йому накотилася сльоза…

У таборі Сергія зустріло якесь незвичне пожвавлення. Люди сиділи навколо вогнища й про щось перебалакувалися. Технік Мігуель хтозна й нащо підвівся й почав старанно обтрушувати зі штанів сухе листя. Ряжанка нічого не міг уторопати, але не допитувався.

— Утік земляк ваш, сеньйоре начальник, — сказав Буено.

— Утік? Ну й хай. Не вистачало ще сушити голову над отим нікчемою.

— Утік верхи. Взяв кобилу ось у цього хлопця.

Сергій лише тепер помітив, що цибатий малоукраінець Панас, той самий, що колись співчував Коляді, стоїть трохи осторонь і мне в руках стареньку вуздечку.

Виходить, допекло-таки невдасі-вбійникові. Сумління прокинулось…

Ряжанка навіть не спитав у цибатого, як його звуть. Він узагалі не знав жодного малоукраїнця на ймення. Сказав тільки Буенавентурі, щоби під час розрахунку відшкодував тому вартість коня, й мимовільно подумав, що за такі "заробітки" та самовільне підвищення платні страйкарям, певно, набере в Горбатюка боргів на цілий рік.

Але, зробивши з десяток кроків у бік свого намету, він негайно забув про це. Йому взагалі не хотілося ні про що думати. Хай воно сказиться! Оце "благо", яке різнить людину від тварюки, — їй-бо, тільки шкодить.

Діставши з лантуха плескату пляшку, Сергій сів у наметі й довго сидів, спершись лобом на холодне скло. Згодом повільно відкоркував ячмінне віскі, цокнув горлечком по зубах і пив нахильці доти, поки в грудях забракло повітря.

А вранці від настирливого торсання ледве прокліпався. Над ним нахилився Буено й тривожним голосом жебонів:

— Та прокиньтеся ж, сеньйоре начальник! Десь ділась наша куля!..

Сергій схопився, мов ужалений, — де той і хміль зійшов.

Буено насилу встигав ухилятись від гілля, яке цьвохкало по виду. У схроні було порожньо, тільки порозкидане гілляччя, яким Сергій з Буенавентурою щільно вкривали золоту кулю, та два з трьох протирадіаційних костюми лежали жужма осторонь. Свіжо прорубана стежка вела до потічка. На незайманому ґрунті виднілося дві вервечки кінських слідів: одна від річки, друга — до річки. Сергій з Буенавентурою кинулись туди, але в березі сліди зникали. Піщане дно потічка по-змовницькому не видавало злодія. Пісок був чистий…

Сергій сів над майже пересохлим Червоним струмком, не знавши, що й думати. Кроків за п'ять мовчки смалив цигарку Буено.

Розділ 27

У готельній кімнаті було затишно й незвично. Крізь навстіж розчинене вікно долинав одноманітний гомін зливи. Хвилі вітру то здіймалися, то знову вщухали, а дощ періщив, мов з рукава. Рвучко гойдалося в денному пів-мороці лискуче пальмове листя, й важкі краплини вицимбалювали на ньому колискову пісню, од якої млосно стулялись повіки. Сергієві було трохи ніяково лежати у м’якій постелі на слизьких, аж рипучих від крохмалю простирадлах. Останній місяць він день і ніч мерзнув. Тільки наївний або дурень міг припустити, що в тропіках цілий рік — літо. Якби вони попотяглися стільки під он такою зливою по бездоріжжі джунглів, одразу змінили б свою думку про "земний рай".

Зливи наздогнали геологів у дорозі. Ще добрий тиждень місили люди густу червонувату багнюку, змоклі й лихі, розлютовані на білий світ. Скільки разів на день доводилось долати розлиті киплячі ріки, аби обминути жахливі наноси та підступні страхіття осипів — деррумбосів, які поперегороджували всі схили в горах, усі видолки й стежки. Й щоразу, напинаючи важкі від вологи намети, люди з жахом думали, що було б, коли б оця злива заскочила їх ще там, унизу, в непролазних хащах!

Караван експедиції проточивсь на багато кроків уперед. Спочатку, позадиравши догори голови на верблюдячих в'язах, сторожко переступали кощаві лами. За ними плентались виморені погоничі, позапинані у наскрізь промоклі пончо, насилу переставляючи обважнілі від болота ноги. Метрів за сто услід їм гуркотіли два трактори, тягнучи на буксирі нещасного джипа. Машина сковзала й раз у раз погрожувала зірватись у прірву, через те Буено не дозволяв сідати нікому: він, мовляв, ще парубок, і за ним діти не плакатимуть. Кволий Мігуель чипів поруч із трактористом, а решта людей, кленучи вголос і дощ, і природу, і того, хто все це вигадав, пленталась іззаду, тримаючись на поважній відстані од підступного джипа, який міг і сам у безодню стрибнути шкереберть і прихопити людину з собою.

Експедиція вирушила додому за три дні після того, як зник Матвій Коляда. Сергій послав був навздогін трьох мисливців, але старий Освальдо повернувся, з чим і пішов: на жодній із знайомих йому стежин не виявлено підозрілих слідів, тим паче кінських. Матвій зник, наче випарувався.

Розрахувавшись із малоукраїнцями, відшкодувавши цибатому Панасові вартість кобили, Сергій дав згоду лаштуватись у дорогу. Він волів би лишатися ще бодай на тиждень — уранова жила раптом увірвалась. Де її закрутила нечиста? Урвалася біля самого озера. Але люди відмовлялись працювати, раз у раз лякливо позираючи угору, на важкі сиві хмари, що дедалі нижче спускались над джунглями. Сергій спересердя тільки матіркував, а вдіяти нічого не міг: робітники погрожували кинути його в оцій темній зеленій пустелі самого. Та потім Сергій і не каявся: добре, що вирушили. Інакше дощі могли напосісти ще в джунглях.

Найважчим, мабуть, видався Ряжанці вчорашній день. Мокрий, з голови до ніг повляпуваний багнюкою, увійшов Сергій до контори. Розфарбована секретарка Муча не відразу впізнала його. Власне, оцей виснажений, казна-відколи не голений, півроку не стрижений чоловік, у якого з утоми злипалися повіки, — бо він не спав щонайменше останніх сорок вісім годин, — нічим не нагадував того завжди в'їдливого й непривітного, але витончено зодягненого чепуруна-геолога.

Як і перше, коли Сергій прийшов сюди, щойно випущений із в'язниці, Муча з переляку зойкнула й навіть не спромоглась вимовити роками завчене: "Вам до кого, сеньйоре?" Прибулець не мав уявлення, що відбудеться в наступну мить, йому дуже не хотілося заходити до людей, од яких уже давно відвик, з якими не мав нічого спільного та й не хотів би мати, незважаючи на химерний збіг не від нього залежних обставин.

Ряжанка стояв у отворі дверей, роздумуючи та озираючись. У цю мить з лівого кабінету визирнула злякана вусата пика Левонтія. Вона якийсь час видавалася Сергієві намальованою ярмарковим художником та ще й недоброякісними фарбами. Але в тієї мазанини раптом вуста полізли вгору до самих вух і з-під них вихопилося пискляве:

— А-а, наші приїхали! А я думаю — де його той… бенеря носить!

Левонтій швиденько підбіг і розчепірив руки, щоб обійняти гостя, та раптом завагався, глянувши на його запацьорену вдяганку й виброджені ноги.

Муча хутенько впірнула у двері навпроти, й звідтам вийшов сам директор філії. Левко відступивсь убік. Гер Мільх зробив ще кілька кроків і добрих півхвилини пильно вдивлявсь у вічі Сергієві. Потім глухим басом поспитав:

— Знайшов?

Бо в очах у Ряжанки не було нічого певного. Він мовчки хитнув головою й заходився навіщось рукавом стирати висхлу вже багнюку, яка прикипіла коржем до свитки. Не сподівався, що старий німець підійде й стисне його в лабетах, видихнувши:

— Спасибі, синку.

Найнеприємнішим для Сергія було, мабуть-таки, оте "синку". Це відчули всі, в тому ряді й Мільх. І як потім не намагався жартувати й розпитувати з невимушеною зверхністю старшого за віком і становищем, а напруження не розвіювалося. Проте слід віддати належне його діловим якостям: директор, перш ніж відпустити начальника геологічної експедиції, в загальних рисах довідався про основні наслідки пошуків.

— Виходить, після дощів можна починати експлуатацію?

Сергій мовчки кивну в, але потім, подумавши, заперечив:

— Спочатку треба прокласти дорогу.

Старому не сидиться: хоче отак, зопалу. А спробував би він під зливами добратися до того родовища, хай йому всі чорти на світі… Ще й жила десь хвостом майнула…

Ряжанку в директорському лімузині відвезли до найкращого готелю. Гер Мільх, коли Сергій повідомив його про залишений напівдорозі трактор, про перевитрати під час страйку та про вкрадену кобилу, тільки зневажливо махнув рукою.

— Як ліс палять, то й миші горять.

Єдине, чого не сказав Сергій, — це про Коляду. Але такі подробиці, мабуть би, й не зацікавили пана директора…

І ось Ряжанка ніжиться у прохолодних і слизьких від крохмалю простирадлах. Надворі гомонить злива, десь далеко котиться грім. Навряд, чи кому спаде на думку прителіпатися в отаку негоду.

Але Сергій недооцінив Левонтія Горбатюка. Той увійшов без попередження, всміхаючись на повні вуса і, здається, навіть напідпитку.

— Здоров!

Ряжанка у відповідь лише мляво заворушився.

— Оце я по тебе! Кажу собі, дай поїду подивлюся, чи не той, бува… Чи не врізав дуба, кажу, спавши! — Левко голосно зареготав. — А воно й справді — аж очі попідпухали… Ану лишень той… та поїдемо!

Сергій і вухом не повів. Отак удаватиме хворого — може, ця шевська смола відчепиться. Та не там то було. Левко заходився термосити його, стягати ковдру, сіпати за ноги, за руки.

Матіркуючись про себе, Ряжанка таки мусив устати й одягтись. Посеред кімнати вже горопудились його валізки, а на спинці крісла висів спортивний костюм з водонепроникної тканини та свіжа сорочка. Левко заливався:

— Це я тобі так! Попривозив сьогодні вранці, а ти спиш — аж гай гуде. Я й кажу дівці, що отут по колідору вештається: "На, — кажу, — сеньйорито, поглядь, — кажу". Вона й той… А ти й досі той… хропака дереш!

Проте Левкові довелося чекати ще добрих дві години, поки Сергій викупався та поки сходив униз до перукаря поголитись і підстригти свою попівську кучму, якої ножиці не торкались, відколи виїхав у джунглі.

Мусив поступитися й Горбатюк: Сергій рішуче відмовився їхати до нього додому, хоч тому, очевидячки, аж надто хотілось цього. На мизатому обличчі в Горбатюка грала загадкова усмішка, його аж сіпало розповісти якусь, певно, дуже цікаву новину, але він поки що стримувався.

Аж згодом, коли кельнер Родріго приніс дві пляшки кальвадосу, коли Горбатюк вихилив добрий пугар та обтер вуса долонею, Ряжанка зрозумів, у чому справа.

— Та я ж той… оженився, Серього…

Он воно що! Круглий вид у Левка сяяв, мов натертий попелом мідний таз.

— Ну ж, хай щастить! — раптом повеселішав Сергій, піднявши й собі чималий келих.