Ніч лагідна - Фіцджеральд Френсіс Скотт
- Якусь користь мені цей заклад усе-таки дав - я маю на увазі мовну практику,- сказала Ніколь.- З двома лікарями я розмовляла по-французькому, з доглядальницями по-німецькому, з прибиральницями й однією з пацієнток - по-італійському. А інша пацієнтка допомогла мені поповните мій запас іспанських слів.
- Це чудово.
Він намагався підібрати тон, який відповідав би його подальшій тактиці, але дарма.
- ...А ще я займалася музикою. Сподіваюсь, ви не думаєте, що мене цікавить тільки джаз. Я займаюся регулярно, щодня, і вже кілька місяців відвідую в Цюріху цикл лекцій з історії музики. Бували дні, коли тільки це й тримало мене на світі - музика й малювання.- Вона нахилилася й віддерла надірваний шматочок підошви, потім подивилася на Діка знизу вгору.- Мені б хотілося намалювати вас отак, як ви оце стоїте.
Дікові боляче було дивитись, як вона прагне звеличити себе в його очах.
- Я вам заздрю. А мене вже, мабуть, ніщо не може зацікавити, крім моєї праці.
- О, в чоловіків так і повинно бути,- квапливо запевнила вона.- Але дівчина мусить розвивати всілякі свої здібності, щоб потім передати їх своїм дітям.
- Певно, так,- погодився Дік умисно байдужим тоном.
Ніколь мовчала. Дік волів би, щоб вона говорила далі,- своїми репліками він старався б розхолоджувати її, виконуючи таким чином свою нескладну роль,- але вона мовчала.
- Ви вже цілком здорові,- сказав він.- Постарайтеся забути про минуле і хоч рік бережіть нерви й сили. Повертайтеся до Америки, починайте з’являтися в товаристві, закохайтеся й будьте щасливі.
- Я не можу закохатися.- Пошкодженою туфлею вона сколупнула грудку плісняви з колоди, на якій сиділа.
- Ще й як зможете,- відказав Дік.- Не тепер, то через рік чи два.- І грубувато додав: - У вас буде цілком нормальне життя і повен дім гарнесеньких дітлахів. Одне те, що вам у вашому віці вдалося перебороти таку хворобу, означає, що причина її - не органічна. Запевняю вас, моя люба, ви житимете собі на втіху ще довго після того, як ваших друзів винесуть на звалище.
... З її очей він бачив, якого болю завдав їй цією кінською дозою гірких ліків, званих правдою.
- Я знаю, що мені ще довго не можна буде й думати про одруження,- жалібно сказала вона.
Дік, розгублений і засмучений, не зразу знайшов, що відповісти. Відвернувшись, дивлячись на зелене поле, він спробував затиснути серце в кулак.
- Все буде гаразд - аби ви знали, як тут усі вірять у вас. Доктор Грегорі так пишається вами, що...
- Я ненавиджу доктора Грегорі.
- Оце вже даремно.
Світ Ніколь розпався, але це був примарний, не усталений світ, і під його уламками ще жило все, що її хвилювало. Невже лише годину тому вона чекала його біля входу і надія прикрашала її, мов квітка на сукні?
... Для нього вбрання моє шовкове і гудзики золоті, для нього розквітають нарциси і духмяніє повітря...
- Звичайно, приємно буде знову втішатися життям,- безпорадно пробелькотіла вона.
У неї виникла відчайдушна думка: сказати йому, яка вона багата, в яких розкішних будинках зростала, пояснити, що вона - капітал, і то чималий; на мить у неї втілився дух її діда, ліверанта Сіда Уоррена. Та вона подолала спокусу змішати всі цінності докупи й знову розмістила їх по їхніх вікторіанських альковах, хоч їй самій не залишалося тепер нічого, крім болю та порожнечі.
- Мені час вертатися. Дощу вже нема.
Дік ішов поряд, гостро відчуваючи її тугу, і йому хотілося спити дощові краплі з її щік.
- Я одержала нові платівки,- сказала вона.- Так кортить послухати їх. Ви коли-небудь чули...
«Сьогодні ж після вечері покладу цьому край»,- вирішив Дік. Він кляв на чім світ стоїть Франца за те, що той втяг його в цю ганебну історію.
Поки Дік чекав у холі, увагу його привернула постать у береті, схожому на берет Ніколь, але не покрапленому дощем, бо, власне, він і не повинен був захищати від негоди, а прикривав недавно оперований череп. З-під берета заблимали очі, побачили Діка, наблизилися до нього.
- Bonjour, Docteur.
- Bonjour, Monsieur,
- Il fait beau temps.
- Oui, merveilleux.
- Vous êtes ici maintenant?
- Non, pour la journée seulement.
- Ah, bon. Alors - au revoir, Monsieur. 31
Радіючи з того, що спромігся впоратися з розмовою, бідолаха в береті поплентався далі. Дік чекав. Через якийсь час сходами спустилася і підійшла до нього одна з доглядальниць.
- Міс Уоррен просила переказати вам, що, на жаль, не зможе зійти. Їй хочеться сьогодні лягти раніше, і вона повечеряє в себе, нагорі.
Доглядальниця запитливо дивилася на Діка, немов сподіваючись почути, що міс Уоррен знову поводиться дивно.
- Он як. Ну що ж...- Дік проковтнув слину, намагаючись вгамувати гучне биття серця.- Нехай відпочиває. Дякую.
Він був здивований і трохи розчарований. Але так чи інакше, це розв’язувало йому руки.
Попередивши Франца запискою, що не залишиться вечеряти, Дік пішов до трамвайної зупинки. Коли він зійшов на платформу і останні промені сонця визолотили рейки й скельця квиткових автоматів, йому раптом здалося, що все - і клініка, і платформа - розрослося до величезних розмірів, а потім зробилося зовсім маленьким. Це повторилося кілька разів, і йому стало страшно. Він зрадів, відчувши під ногами твердий брук Цюріха.
Він сподівався, що Ніколь озветься наступного дня, але вона мовчала. Стривожений, він подзвонив Францові в клініку й запитав, чи здорова вона.
- Вона виходила снідати і вчора, і сьогодні,- відповів Франц.- Була ніби трохи неуважна, задумана. А чим у вас тоді скінчилося?
Дік спробував перестрибнути альпійське провалля, що розділяло чоловічу й жіночу статі.
- Та, власне, нічим - в усякому разі, на мій погляд. Я тримався досить холодно, але, здається,
