Українська література » Класика » Роман юрби - Шевчук Валерій

Роман юрби - Шевчук Валерій

Читаємо онлайн Роман юрби - Шевчук Валерій

Сидів і нічого не чув і не бачив, а може, тільки й бачив, що ті передки, а може, дивився на мураху, що спинилася біля тих передків, стала на задні лапки й вимацувала хоботком повітря, намагаючись хоч нюхом вгадати, що тут коїться і чи безпечно їй тут пройти.

3

Ще там, на Алтаї, він купив собі мапу, величезну шкільну мапу і провів по ній при допомозі лінійки й червоного олівця найпрямішу лінію до Житомира. Окрім того, він провів кілька пунктирних ліній, що позначали відхилення, — враховував всі можливі маршрути. Там у містах, в яких доводилося йому зупинятися, він жив між порожніх стін, возячи з собою тільки матраца, за подушку правив йому речовий мішок, а за ковдру пальто. Пенсію він переказував на головну пошту "до запитання" і весь вільний час тільки й робив, що вивчав бюлетні та оголошення про міжміський обмін квартирами. Отож і пересувався він, ніби равлик, разом із хатою, бо квартири, в які потрапляв, були напрочуд однакові і в однакових будинках-коробках. Отож і мав собі чудне враження: повзе, ніби равлик, з хатою на плечах, з порожньою хатою, в якій так голосно віддається по кутках звук його кроків, адже в нових квартирах у чужому місті йому тільки й лишалося, що ходити з кутка в куток. А коли його старі ноги стомлювалися, сідав біля стіни на матраца й чекав, поки кімнату заповнять сутінки. Світив у ті сутінки очима й бачив уявно дорогу, по якій простував разом зі своєю хатою на плечах; в уяві йому прокладалася срібна лискуча стрічка, адже равлик, коли повзе по дошці чи листку, залишає саме такий слід: затверділа іскриста слина, котра срібно сяє в ранковому сонці. Місті, в яких він оселявся, були чужі й лякали його — не вмів розібратись у хитросплетінні чужих вулиць. Отож завжди вибирав шлях найкоротший — до головної пошти, до їдальні, до кінотеатру, де дивився всі фільми підряд, а часом потрапляв на концерти, коли була це не естрада — для естради почував себе застарим. Потому повертався до свого тимчасового мешкання, ледь пересуваючи змореними ногами, хоч могли прийти за час його відсутності листи з інших міст. Чекав тих листів з нервовою нетерплячкою, і вже починав хвилюватися, коли підходив до дому. Не міг стримати трему в руках, бракувало йому повітря, кров приливала до обличчя, особливо, коли в круглих отворах поштової скриньки щось біліло — не писав він ніяких листів, окрім тих, що стосувалися обміну; так сталося, що не лишилося в нього й родича, а знайомих і приятелів, яких надбав у місті, звідки почав равликовий свій хід, позабував. Коли ж очка поштової скриньки світилися чорно, чорний настрій переходив і в нього, відчував обважнілість і втому. Дерся на свого поверха (ніколи не мінявся на перший та останній поверхи, щоб не утруднювати свого ходу) чи їхав ліфтом з кам’яним темним обличчям. Відчиняв двері і на нього віяло пусткою, необжитим мешканням, в якому живе самотній старий чоловік, на нього віяло самотністю й запахом самотнього літнього чоловіка; але він думав, що то запах старих пожильців — а може; воно так і було. Тоді набирав повну ванну теплої води і лежав у ній, доки вода не холола. В цей час знову почав курити, бо, курячи, швидше долав час; отож лежав у теплій ванні і курив теплу сигарету, й у ванній ставало сизо від диму, а коли покидав цей затишний куток, накинувши на тіло халата, кімнати теж були повні диму: сутеніло. Він ішов, голосно плескаючи капцями, що лунко били об його мокрі п’яти, до календаря — єдиної речі, якою прикрашав стіни, брався мокрими пальцями за листка і той зразу всмоктував воду і рвався з легким тріском. Потім пожмаканий, з мокрими плямками, падав під ноги — образ минулого дня, образ його чекання, туги, його дивної пристрасті, проти якої уже відпертися не міг. Як не дивно, а про Житомир він у ті роки не думав і майже не згадував — той став для нього напівміражним, сферичним тілом, лампою, що вабить до себе нетлю, зіркою, в яку напружено вдивляється астроном, котрий чудово знає, що на тій зірці йому ніколи не побувати. Відав, що то конечний пункт його мандрів, а про більше думати боявся. Отож коли сидів на матраці, спираючись спиною об стіну, і світив у сутінки розжареним поглядом, не думав і не мріяв, а тільки чекав. Покірно, спокійно, уперто з тією простою й упокореною приреченістю, яка й робить людину несхитною в її прагненнях. Чекав хвилини, коли можна буде лягти на матраца, солодко протягти втомлені ноги, потягтися до хрускоту, а тоді пізнати той мир, оте майже благісне щастя, задля якого, може, людина й живе.

4

— Вибачте мені, люди, — сказав Іван, — з вашого дозволу я тут трохи посиджу…

— Сидіть, Бога ради! — озвалася Катерина, а Микола зирнув на неї сердито: так, чого доброго, він сьогодні до розкладачки й не добереться. Видихнув із себе повітря, ніби хотів, щоб під того зникла роздутість у животі, бо той живіт, здається, й був од того такий круглий. Зиркнув на прибульця вже неприязно, але до того знову-таки його погляд не дійшов: мав щось своє на думці, а може, вже й не існував у цьому часі, а десь-інде; хто зна, подумав Микола, чого можна сподіватися од таких прийд: а може, це злодіяка, який десь там сидів по тюрмах, а тепер завітав сюди, щоб роздивитись, а потім полізти й пограбувати його, Миколу? Він же не злидар і є в нього що грабувати, он місяць тому купили вони нового килима на стіну, а в шафі у нього поблискує кришталь, а в одежній шафі — новий костюм і жінчина шуба, бо він, Микола, неабихто, щоб у нього в хаті та й нічого не було: є в них і телевізор, і приймач, і пральна машина; є в них сервіз за двісті каребе, а на підлозі доріжки не прості, а килимові, які він сьогодні вранці довго й не без задоволення вибивав тріпачкою. І нічого в цьому немає дивного, бо коли вибиваєш тріпачкою добро, за яке плачено добрі гроші, то й на душі стає чудово. Микола злегка відригнув: обід сьогодні був ситний і важкий, і йому було б корисно подибуляти під горіха сорокалітньої давності (адже це його горіх!) і лягти голічерева. Катерина знову пішла домивати посуд; щось багато вона сьогодні собі дозволяє, розпоряджається, начебто не сидить він тут, Микола, за столом.

— В мене є сяка-така робота, — сказав він, таки натякаючи, що йому ніколи сидіти біля прибульця й витрішки продавати.

— А ви на мене не зважайте, — м’яко сказав Іван. — Робіть своє діло, а я посиджу…

Микола міг би встати і, принаймні, зайти в дім, там є затишна канапка, і хоч Катерина й бурчить, коли він лягає там удень (канапка застелена новим індійським покривалом, яке коштує півтори сотні), але при такій оказії… Ні, для того, щоб устати й піти, треба затягти паска на животі, а відтак — устати, але вставати й затягувати паска на очах у прийди якось невдобно; сидячи ж, його напевне не затягнеш, скільки не видимай із себе повітря.

— Як вам тут живеться? — спитав раптом прибулець, і Микола аж здригнувся з несподіванки.

— Чого ж, славно живеться, — сказав він просто.

— Я це до того, — мовив прибулець, — що люди тепер прагнуть до зручностей: теплий туалет, ванна. І щоб ніяких клопотів з опаленням..

— Ванна у нас є, — благодушно озвався Микола, бо цей чоловік хіба може знати, який з нього хазяїн. — А опалення я зробив собі парове. Одну грубку палю, а вся хата тепла.

— А газ?

— Газ у проекті, — сказав Микола. — Трохи задалеко ми від вулиці.

— Ванну ви зробили в маленькій кімнаті? — спитав Іван і якось дивно напружився.

— Та звісно в маленькій, хе-хе! — сказав Микола. — Саме там її й робити.

Маленька кімната колись була Іванова. Його царство, де прочиталася гора книжок і де стільки перемріялось. Він подумав, що зараз там плещеться оце кругле, роздуте тіло, блаженно випухкує з себе повітря або ж виставляє круглу, порослу рідким волоссям спину, щоб жінка гарненько її пошурувала. І жінка покірно шурує ту порослу рідким волоссям спину намиленою мочалкою, і з неї, тобто з круглої спини, спадають у воду клапті піни, і Микола од розкоші блаженно похрюкує. Іван здригнувся й зирнув на співбесідника очима, як у хворої тварини, і Микола не міг витримати того уважного, прискіпливого й трохи морочного погляду. Йому знову стало неспокійно на серці. "Як би його виперти звідси?" — подумав він безпомічно.

— Таким людям, як ви, — сказав тимчасом Іван, — треба жити в сучасній квартирі, в новому будинку. В квартирі з усіма зручностями, не на першому й не на останньому поверсі, з ванною і теплим туалетом. З центральним опаленням і з телефоном.

Він цідив ці слова, невідривно дивлячись на Миколу, і той відчув, що йому невідь од чого поповзли за спиною мурашки.

— Хе-хе, чоловіче, — сказав Микола — Кожен у цьому світі робить собі цвітущу жизню, як може. А в мене тут є усьо… Я тут у себе вдома, і не тра мені сусідів, не тра дертися на дев’ятий поверх, і повітрячко тут, хе-хе, як медок. Катя мені квітів насіяла; сяду, а воно мені медком під носа подуває. Прийдеш з роботи утомлений, да-м, а тут тобі повний рай і медком пахне. Отож і кажу я: кожен має в жизні своє удовольствіє, а я, по-моєму, не гірший од інших…

— Значить добре вам тут? — спитав Іван.

— Егеж! — відповів Микола і гордо зніс підборіддя.

— А дах не тече? Щороку й стіни треба білити.

— Дах я минулої осені наново пофарбував, — сказав Микола. — А білю і стіни підмазую не я, а жінка, хе-хе!

Він раптом посерйознів і насторожено вперся поглядом у прибульця.

— А до чого це ви?

— До того, — шорстко сказав Іван, все ще не одриваючи од Миколи чудного погляду, — що в мене у місті на другому поверсі є квартира зі всіма зручностями й телефоном. Чудова, світла квартира в нешумному місці і з високими стелями. Я поміняв би її на цю вашу, а може, трохи й доплатив би. Рівно стільки, скільки ви дали моїй матері, коли вона продавала хату.

Вони дивились один на одного якийсь час: Іван пильно й трохи погрозливо, а Микола нетямкувато і вражено.

— Не вимагаю у вас відповіді негайно, — сказав Іван, зводячись. — Думайте і зважуйте. Але одне мені потрібно, — він якось дивно смикнув головою і його губи скривились. — Я хочу на схилі віку повернутись у рідний дім..

— Але ж це мій дім, чоловіче! — фальцетом вигукнув Микола.

— Звісно, ваш, — сказав тихо Іван. — Я, як бачите, вас із нього не виганяю…

Він повільно пішов до воріт, сумно звісивши голову, а Микола сидів, наче правцем битий, тільки розтулив, як це немило робить його жінка, рота й безтямно кліпав очима.

Відгуки про книгу Роман юрби - Шевчук Валерій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: