Роман юрби - Шевчук Валерій

Микола застиг, як індійський божок, а прибулець, побачивши, що до нього йде жінка, й не подумав забиратися геть, мовчки її надчікував. Катерина щось тихо спитала в прибульця, а той тихо відповів. "Чорт забирай з цими вухами, — подумав невдоволено Микола, — знову позабивалися сіркою". Він аж шию витяг, щоб почути розмову, але оскільки шиї в нього не було, тільки вдав, що витяг ту шию.

Катерина поверталася назад, невідь-чому всміхаючись і це в той час, як чолов’яга незрушно стримів над хвірткою.

— Що там? — спитав фальцетом Микола, був-таки невдоволений.

— Якийсь він чудний, цей чоловік, — нерішуче сказала Катерина, зупиняючись на стежці. — Каже, що народився в нашому домі.

— То й що? — каркнув Микола, вже й червоніючи спересердя.

— Чого ти сердишся? — незворушно спитала Катерина.

— Бо не кажеш все одразу, а тягнеш…

— Тра все порядком розказать, — спокійно промовила Катерина. — Каже, що народився в нашому домі.

— Це я вже чув.

— Каже, що його мати продала цей дім.

— Продала мені, я це знаю, — так само нетерпляче сказав Микола.

— То ти знаєш цього чоловіка? — спитала здивовано Катерина.

— Я знаю, що купив цей дім у якоїсь старої, — невдоволено пояснив Микола. — Чого ти така дурна?

— Ну, коли я дурна, то чого й говорить, — сказала сумирно Катерина й рушила в сіни.

— Та чекай ти, зразу дмешся! Що він хотів?

— Хоче хату подивиться.

— А ти йому що?

— Сказала, що в тебе спитаюся.

Микола пошкрябав потилицю, згорнув з лоба волосся, показуючи пролисини, а тоді махнув рукою:

— Чорт його бери, хай дивиться!

Катерина розвернулася, щоб знову йти до воріт, але гість, очевидно, не мав сірки у вухах, бо й сам відчинив хвіртку і впевнено ступнув у двір.

— Заходьте, заходьте! — тонко гукнула йому Катерина. — Заходьте, він дозволив…

2

Ішов поволеньки, розглядаючись навдокіл. Зупинив погляд па горісі, якому років із сорок, і на клені, якому років із п’ятдесят; по яблунях тільки ковзнув поглядом, бо їх садив уже Микола, зате уважно роззирнув кам’яний мур, що відгороджував обійстя від сусіднього. Ішов, несучи оті тужливі, випиті, як у хворої тварини, очі, й від того чомусь неприємно зробилося Миколі. "Може, затягти на штанях пасок", — подумав він. Та це вже було забагато для того дивака честі, не він же його сюди кликав, а напросився, отож Микола тільки й учинив, що виплюнув з вуст недопалка і той, прокресливши класичну траєкторію, впав у помийне відро й засипів.

— Прошу мені вибачити, — чемно сказав чоловік, все ще розглядаючись по двору. — Так у мене склалося життя, що не був я тут у вас тридцять літ. На старість ми стаємо сентиментальні, і я дуже прошу вибачити, що турбую вас.

Микола мовчав. Очі його вже були, правда не вузькі, а круглі, як пувички; пильно розглядав тими пувичками пришельця. Дві речі він відмітив: одежа на ньому була простувата й стара, але голос був приємний, поставлений, мова ж — як у вчителя.

— Хе-хе! — сказав Микола. — А я шо?

Катерина незрушно стояла серед двору з віхтем, погляд її перебігав з гостя на господаря.

— Дозволите присісти, — спитав пришелець і, не чекаючи Миколиного дозволу, важко сів на розхитаного ослінця.

— Я, люди, може, на старості літ і здурів, — сказав і раптом задумався, схиливши сивочубу голову.

— Чого це ви на себе таке кажете? — спитала Катерина.

— П’ять років добирався я до Житомира, — сказав гість, і його очі стали раптом шматочками синього болю.

— П’ять років — це довго, — поблажливо сказав Микола, він уже, здається, зрозумів, що цей чоловік не без зайчика в голові. "Буйний чи тихий?" — подумав він, сторожко блимнувши на жінку. Та ж стояла із широко розтуленим ротом і круглими від здивування очима.

— Бог ти мій! — тихо вигукнула вона. — Цілих п’ять років!

— Не думайте, що я з глузду зсунувся, — сказав чоловік, пильно зирнувши на Миколу, той аж зайорзався на стільці. — В наших, так би мовити, умовах переїхати з міста у місто не така легка річ. Я ж добирався сюди з Алтаю.

— Через обмін квартирами? — спитав Микола.

— Через обмін, — зітхнув чоловік. — Отак стрибав, як цвіркун, з міста у місто. Поки знайдеш обмінника, поки всі формальності… та що про це казати…

Він замовк і сидів, ніби глибоко втомлений, начебто вся енергія, яку виявив, стрибаючи отак, мов цвіркун, із міста до міста, нарешті висякла, бо вона таки висякла, — сидів у дворі, який колись був його рідним; було якось дивно й трохи незручно: чи досяг, нарешті, того, чого прагнув? "Ні, — подумав він, розглядаючи поставлене перед ним кругле Миколине обличчя, — це ще не те, чого я прагнув! Я й справді сиджу у рідному обійсті, — подумав він, — але чи туди я потрапив?.. Не впізнавав цього дому, городу, стіни, цього горіха, якому сорок років і клена, якому літ із п’ятдесят, і це, здається, тому, що ніяк не міг упізнати у цьому обійсті себе".

Катерина зітхнула й пішла домивати після обіду посуд, а Микола дивився в тарілку, де в соку з олією плавали рештки кришених огірків та помідорів. Огірки намокли, а помідори розлізлись і розсипали круглі ядерця насінин; він дивився на ті вже неапетитні залишки і розмірковував, а що годиться робити далі: прибулець мовчить, і він мовчить, а комусь у цій ситуації варто було б говорити.

— А хвамілія ваша як, коли не секрет? — спитав, нарешті, він.

— Звати мене Пустовойтенко Іван Макарович, — звів голову прибулець. — Ви купили цю хату в моєї матері, а будував її мій дід по матері, його прізвище було Висоцький. Тоді він служив чиновником міської управи, а після революції був бухгалтером. У цьому домі він прожив рівно сімдесят чотири роки, переживши свою жінку на вісім літ. Мати моя вирішила жити біля мене, продала хату вам і виїхала на Алтай. Але там вона не прижилася, там вона, чоловіче, затужила. Знаєте, що це значить — затужила?

На нього дивилося кругле обличчя з круглими очима, з нетямкуватою притомою в погляді (хіба він знав, цей прибулець, що зараз Микола вже мав лежати голічерева на розкладачці й посилати хропаки в густу корону волоського горіха?); здається, прибулець засумнівався, що Микола таки знає, що воно — затужити, отож він хутко закивав головою, ніби переконуючи співрозмовника: таки знає, що воно — затужити, чи відганяючи під себе солодко-сонні хвилі, яким сьогодні не судилося його покрити. Це він зрозумів, бо помітив: прибулець дивно виструнчився на ослінці, і очі його запалали. "А в нього таки не всі вдома, — подумав Микола майже задоволено, — і він, здається, з тихих, а не з буйних".

— Затужити, чоловіче, — це значить утратити надію. Затужити, чоловіче, — це засумніватися, чи завжди любиш життя, це значить, коли хочете, почати втрачати віру. Їй не треба було продавати цього дому і приїздити до мене, треба було залишатися тут, рано чи пізно я до неї повернувся б!..

Катерина забула про свої миски, вийшла з сіней і знову розтулила рота. Дивилася на прибульця з особливою цікавістю, аж це не сподобалося Миколі. Він засовався на стільці, сердито блимнув на жінку, але гостеві послав чемну усмішечку.

— Воно, конєшно, штука це заковириста, — сказав по-філософському, а що вже розтулив рота, то не витримав: вуста його почали розлазитися ширше й ширше — він аж кавкнув, так солодко позіхнув.

— Да-м, — сказав, щоб стулити рота. — Да-м!

Але чоловік цього не помітив. Чоловік увійшов у якісь темні хвилі, хмару чи туман, бо лице його спохмурніло і стало трохи й лихе — це миттю спостерегло пильне Миколине око; він стрельнув до жінки, щоб безмовно поділитися з нею спостереженням, але вона все ще безглуздо витрішкувалася на гостя, а рота й не подумала стулити. Через це й обличчя в неї стало дурнувате, а він завжди сердився на неї в такі хвилини: попалося йому в жінки отаке одоробло. Але "одоробло", певне, надто зацікавилося, бо вперше за весь час поклало віхтя на стола, якраз біля тієї миски з недоїденими кришеними огірками й помідорами, що розмокли у власному соці й олії, якраз туди, де спочивав він очима, сіла на ослінця і вже тоді стулила рота.

— То що ваша мати? — спитала з участю.

— Померла моя мати, — жорстко сказав чоловік. — Померла, бо її душа того не витримала. Я вже хотів везти її назад, хотів прийти до вас, покупців нашого дому, й сказати: люди, порятуйте цю щиру душу. Ми повертаємо ваші гроші, а вона хай трохи у цьому світі поживе. Але вона не вірила, що ви на це підете…

Подивився на них гарячими, а може, трохи й несамовитими очима, і вони відразу ж почали дивитися кожен у свій бік: Микола на волоського горіха, якому сорок років, а Катерина на клена, якому років з п’ятдесят. Були в обох сірі, витягнуті обличчя, навіть у круглолицього Миколи; стали ті обличчя зовсім чужі, аж покам’янілі. ("Тихий чи буйний?" — подумав Микола, а Катерина зітхнула і сказала: "Ехе-хе-хе!")

— Мати тоді вислухала мене й подивилася такими очима, — прибулець аж кулаки зціпив. — Побачили б ви оті очі і здригнулося б у вас серце. А я й досі не можу забути тих її очей…

І той чоловік, дорослий, серйозний, старий ("Ехе-хе!" — сказала Катерина), отой буйний чи тихий дивак, якого Микола вже кілька разів помічав на їхній вулиці і який приплівся раптом у їхнє подвір’я, еге, той чоловік заплакав; при тому плакав він зовсім дивно: з очей йому котилися великі сльози, а лице залишалося нерушне. Одна брова в Миколи зламалась, а обличчя чомусь почервоніло, як тоді, коли сердився; але він не сердився, а тільки посилено міркував: що все-таки в такому випадку годиться сказати? "Нє, — сказав він собі, — ліпше таки помовчати, бо мовчиш — людей навчиш, бо мовчанка, що не кажи, — таки золото і все такеє". Зрештою, виручила його, як завжди, Катерина; вона шмигнула носом і сказала, як їй здалося, щось таки до слова:

— Я тоже переживала, коли в мене мама померла. Так вона, сердешна, тяжко вмирала. Ми навіть дах розібрали і тільки тоді вона відійшла.

Але прибулець, здається, не чув і того. Увійшов у якісь темні хвилі, а коли виступив із них, то очі його знову стали шматками синього болю.

— Вибачте мені, люди, — сказав він, може, трохи й патетично. — Мати заповіла мені покинути чужину й повернутися сюди. П’ять років я стрибав, як отой коник, від міста до міста, п’ять років я тільки тим і жив. І от, як бачите, дострибав і сиджу в цьому дворі, де мати моя й досі жила б, і щось мене, люди, таке дивне їсть, що не вмію я вам того розказати.

— Це ви розстроїлись, — сказала Катерина, — Добре було б вам зараз чарку випить, але в нас удома ні крапельки, я своєму люциперу не даю, бо йому, сказав дохтор, ніззя…

— Воно, конешно, штука це, шо так! — доповнив жінку Микола і зламав сірника, бо йому щось там застрягло в зубах.

Прибулець сидів похилений, а може, й похнюплений і дивився на передки своїх запилених сандалет.