Меч Арея - Білик Іван
їх дорогою й брали за торговців, і часом доводилося просто вибріхуватись або й утікати від настирливих моравців, і лужицьких сербів, й інших вендських племен, чиїми землями їхали. Були випадки, що й можі витягали меч, та й самі свати бралися до оружжя, бо ліси й гори тут клекотіли від татей та різного непевного люду. Й тепер Адаміс сам себе питав, чи така вона вже й чиста, ся Райна. Після пригоди, яка сталася в стольному городі Києвому й до якої було втягнено й його, Адаміс мовби зістарився десятьма роками, й усе, що бачив і що чув, здавалося йому тепер не таким простим і зрозумілим, як здається на перший погляд. В усьому він убачав прихований зміст і намагався розгадати в ньому саме се, що сокрите від простого ока за облудою слів і машкарою щирих усмішок.
Головний сват, небіж Великого князя київського Остой, нетерпляче смикав стомленого коня, бо переправа могла затягтися до ночі, йому ж кортіло якомога швидше прибути до городу, що здіймавсь на високому лівому березі.
Адаміса не дивувала та нетерплячка, бо молодість завжди квапиться, хоч і не завжди знає куди. Більше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грекові. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом і палахкими чорними очима. Відколи Богдан Гатило викупив Адаміса в Судка, минуло півтора десятка літ, а старий сивий болярин і досі поводиться з ним, наче зі своїм робом, хоч Адаміс давно вже вільна людина, та й влади має більше за сього чоловіка. Протягом усього місяця їхньої дороги Судко тільки зо п'ять разів і обізвався до Адаміса, й сі слова були "Речи, хай запрягають" або ж: "Пощо й досі каша кипить?"
Адаміс міг би повторити всі ті слова, бо їх було зовсім не багато. Зате Судко надзвичайно балакучій із Остоєм, бо то не лише син Володарів, а й небіж caмого Гатила. Се й дивувало Адаміса. Та він не сердився. За своє життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останній рік він навчився й дивуватися людям, і дарувати їм їхні дрібні провини...
Коні, змерзлі на холодній мряці, форкали й тріпали головами, загорнені в руді вовняні корзна можі теж із нетерпінням чекали переправи. Сьогодні обідали на поході, не спиняючись, аби встигнути завидна до місця, й од надмірного напруження сили людські були на межі.
— Пливуть, — нарешті озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. — Дві лодді й пліт по собі тягнуть. Усі сядемо, княжичу, — звертався він тільки до Остоя.
— Чи дадуть оті кляті готи хоч по дзбину меду? — озвався котрийсь між, а другий поправив його:
— Не готи вони, лиш такі самі, як і ми.
— Та відаю, — протяг перший. — Але ж віра їхня готська.
— А меду не варять, лиш брагу та пиво, — не став заперечувати другий, однак і погоджуватися не хотілось, бо коли людині холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, її починають дідьки попід peбpа штрикати.
За півгодини човни притягли пліт, нарочиті сли Великого київського князя поставляли туди коней, в'ючних і верхових, поставали й самі, й ті, що були в човні, десятеро небалакучих можів, потягли плота на той бік. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, і веслувальники попопріли, поки нарешті причалили під високою рудою кручею.
— Стежка — гора! — показав їм дорогу один з веслярів коверканою русинською мовою, й мандрівники знову посідали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дісталися його вже перед самісіньким смерком...
Гримільда сиділа в невеликій світлиці й пряла вовну, коли їй сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина — брат уже не цікавився нею років півтора чи й два, відколи поселив її в сьому сільці на добрий день дороги від городу стольного.
— Чого ради? — сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мілада, лужичанка, яку при дворі звали на готський кшталт Мільда.
— Нє вєм, нє вєм, жупаніце... — зацокотіла вона своєю рідною мовою, бо в Брунгільдиному хоромі лужицька була заборонена.
— Відаєш, — одповіла Гримільда. — Відаєш, та мовчиш.
— Пан кроль заповідав привезти тебе, жупаніце. Тут і троє кінників...
Се Гримільда й сама бачила в вікно. Вона так і сказала:
— Виділа-м. А ти справжня готиня єси стала. Й ле-жеш, як готиня.
— Уй, пані жупаніце... Вреклася-м не мовити, але... Свати приїхали.
— Свати? До кого?
— Тебе сватають, жупаніце!
— Удовицю? — Гримільда похмуро засміялася й устала. — Хто ж то є?
— Уй, пані...
— Хто, речи?
— Кроль руський...
— Гатіло?
— Он...
— І сам є тут?
— Нє, пані жупаніце. Прислав братового чада, княжича... Остоя. Остоя з товариші.
Гримільда засміялася ще лихіше, ніж допіру, й відповіла;
— Повідай кролеві сьому, що-м уреклася замонж.
Вона відвернулась і більше не глянула на Міладу, хоч скільки та благала й вмовляла її, скільки квиліла змилосердитися, бо що скаже їй пан кроль і пані крольова...
Через день до Гримільди з'явилися нові гості — сього разу молодший брат Огнян-Гагні.
— Збирайся, сестро, — сказав він. — Сам Бугдан Гатіла прислав по тебе. Шана тобі велія буде...
Гримільда примружилася на брата:
— Одного монжа мого сте вбили, тепер хчете другого мати?
— Не мов такего, сестро.
— Лжу-м повідала? Речи: лжу?
— Ти, сестро, мені таке речеш...
Гримільда знала, що несправедлива до Огняна, що він у тому непричетний, але не могла себе стримати й знову крикнула:
— Всі сте однакові! Всі геть до єдиного: що ти, що тамті браттє!
Огнян-Гагні жалібно поглянув на неї й відповів:
— З ним були-смо приятелі.
Він справді товаришував із Сікурдом, і Гримільда розплакалася. Та швидко втерла сльози й майже прогнала брата:
— Речи старійшому, — вона мала на оці брата Гана-Гунтера, короля, — речи му, нехай перше поверне мені те, що згріб по Сікурдові! Йди й речи, коли-с невинний!
Брат Огнян пристояв, хотів підійти до сестри й торкнутися рукою її гладенько зачесаного чорного волосся, та Гримільда так чужо дивилася на нього, що він не здобувсь на силі.
Коли Огнян-Гагні поїхав, Гримільда дала волю сльозам, тоді ввійшла свекруха Ойда й заходилася розпитувати, в чім річ. Почувши, сердито хряпнула дверима й вийшла на свою половину теремця. Вона не приходила до невістки ні того дня, ні наступного, ввечері ж увійшла й, потупцявшись коло лежанки, раптом сказала:
— Йди...
— Докуд? — стрепенулася Гримільда.
— За Гатілу. Мислила-м і перемислила-м... Іди-таки.
— Се речеш мені ти?
— Йди.
— Мати Сікурдова?
— Сікура венце не буде...
Вона втерла сльозу, але очі в неї були сухі й червоні.
— За тего нехристя? Поганця?
— Йди, Гримо.
— Не буде тегої Я-м християнка й за поганина не піду. Вреклася-м вірнити Сікурдові.
— Сікура немає...
— Гатіла ж має сто жіні
— То є лжа. Має двох.
— Двох!.. — буркнула Гримільда. — Однаково поганин. Так вони перекидалися словами до пізньої ночі, замовкали тільки тоді, коли ввіходила їхня челядниця, стара Лана. Гримільда була страшенно лиха на свекруху. Вона ладна була зробити їй хто зна й що. Як може Сікурдова мати мовити таке? Як?
Але Ойда, сива й зморшкувата Ойда, знову й знову правила своєї, попри всі на світі закони честі й крові.
— Йди.
Гримільда почала підозрювати свою свекруху — не інакше, як її підкупив брат Гано. Але ж вона мати, й се не в'язалося ні в які вузли.
Наступного дня прибув цілий поїзд — і сватовець Великого князя київського Остой, і малий болярин Судко, й домажирич грек Адаміс, і єпископ землі Бургундської Ратарій, і молодший брат Гримільди Гагні, й середульший Горват-Гернот, і слуги та челядники.
— Я-м християнка, — гордовито відповіла Гримільда на заказ княжича Остоя. — Хіба ж личить мені йти по язичникові?
— Русини родичі лужицьким сербам, — відповів Остой. — Ми смо кореню їдного й крові єдиної.
Гримільда не відповідала. Звичайно, то так, але їй сама думка про грізного володаря русів була неприємна. Втрутився єпископ Ратарій:
— В землі Гатіли многі християни, дочко. Многі витязі віри нашої там. На тобі залежиться — зверне Гатіла очі свої до Христа чи не зверне. Есфір стала жоною царя Артаксеркса, щоб урятувати Мардохая й увесь єврейський рід від злого Аммана. Так речено в святому письмі, дочко. Стань же й ти новою Есфір'ю й порятуй свій народ.
Гримільду прорвало. Тепер вона вже знала, в чім річ і чому її так старанно випихають за того "злого Аммана". Вона крикнула не до єпископа, а в вічі своєму середульшому братові, правій руці короля.
— Он що вам треба! Заткнути мною пащу лютого лева, якому колись наступили сте на хвіст! Тепер я вже відаю! Все відаю! Й не вмовляйте мене — не буде сього ніколи!
Вона втекла на другу половину терема — до свекрухи, впала на лежанку й зайшлася лютим плачем, а стара сиділа й нічого не казала їй, навіть не ворухнулася коло свого кужеля. Гримільда голосила й тіпалась у лихоманці, коли ж сльози ссякли й на неї напала болісна гикавка, стара Ойда взяла зі столу мідяну кварту й піднесла невістці. Гримільда, цокнувши зубами по червоних вінцях, випила все й злякано підвела очі на свекруху:
— Що дала-с мені випити?
В горлі їй гіркотіло й пекло, але й гикавка, й тіпаниця враз урвались. Ойда мовчала.
— Що було в кварті, речу? — підвищила голос Гримільда.
Стара повільно, по складах проказала глухим і мовби не своїм голосом:
— Одворот-зілля й приворот-зілля, й будеш йому жоною.
Молода жінка, не кліпаючи, дивилася на неї.
— Пощо зробила-с таке?
Стара нахилилася над нею, чорна й лиховісна проти світла віконечок, і тільки розпатлане сиве волосся їй мовби сяяло навколо голови. Гримільді здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена відьомська іскрина. Вона аж підвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тільки привидилось, але так нічого й не побачила. Свекруха відповіла:
— Кров Сікура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годні ні до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато літ попереду.
То було справді страшне, те, що казала Ойда, й невістка дивилася на неї, мов приворожена, зовсім упритул, і не могла відвести погляду від її очей.
І коли трохи згодом рипнули двері й увійшов єпископ Ратарій, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фіалкову сутану й фіалкову шапчинку на голові, опасистий єпископ сказав:
— "Хто піде за Христом, той не має ні вітця, ні матері, ні братів, ні сестер", — так рече в посланні свому апостол Лука.
Гримільда ж думала своє.
