Меч Арея - Білик Іван

Він рушив з місця тільки тоді, коли чільник руської учти махнув рукою їхати далі. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велій же болярин Борислав та решта можів о коп'ях поїхали з консулом далі. Гатило відряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Він і розповів Пріскові все, що лаштувалось останнім часом проти самодержця всії Русі, й Пріск потім чесно записав се до своєї книги.

Місяця вересня

Відтоді минуло тринадесять сідмиць, і в Київ город прийшла золотава осінь. Було ще по-літньому тепло, тільки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилаві дуби в Діброві ронили на землю рясне жолуддя. Гот Інгельд, колишній роб, якого Богдан кілька років тому наставив тивуном у своєму селі Можі Ловчі, казав, що в лісі над Либіддю-рікою розвелося багато вепрів-дикунів. Вони перерили все довкола, вередуючи навіть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князеві пропала хіть до вловів. Та й не до того було. В неосяжній землі його почалися великі рухи. Цілі племена лишали насиджені місця своїх пращурів і йшли шукати долі в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сіврів, які жили між Дінцем Сіврським і городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на нові, за Дунай, до тих сіврів, що поселилися там ще за часів Данка та Рогволода.

По сіврах туди-таки посунула й частина горватів, бо під горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дітьми вкупі, йшли через Русь на полудень і полунічні племена дреговичів, і смоляків з довгими рудими бородами та ільменських словін, перемішаних із чуддю, муромою й іншими уграми. їх теж вабили нові землі руського князя в далекій Мізії, якою правив тепер велій болярин Борислав.

Нарочиті можі Гатила доносили, що смоличі геть оголили свої поконні землі, й у їхніх весях тепер мало не вовки виють. До пересельців з полуночі, крім уже згаданих горватів, лучилося й багато інших полян, особливо тиврівців, улучичів та божан. Се, з одного боку, було добре — нехай греки забудуть про свої колишні володіння. З іншого боку, таке ґвалтовне переселення могло послабити не тільки околиці землі, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дунаєм вистачало свого люду, а треба було подбати й про головні землі. Й тут до речі попросилися на звільнені креси два племені ляських полян. З Ляхії прийшли два брати — Радзім і Вятко — й ударили чолом Великому князеві київському:

— Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємі. Вельми гунсто жиєми на Віслє, й готські фрягі не даюнт жиччя.

Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзім обіцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й віддав їм вільні краї: Радзіма посадовив на річці Сожу, Вятка ще далі на полуніч, аж до земель смоляків.

Од Борислава надходили тривожні вісті. Греки невдоволені таким масовим заселенням своєї колишньої провінції Мізії. Та й сіври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сірмією, а йшли далі на полудень, просочуючись у надра Греції до самого Пелопоннесу. Між ними раз по раз вибухали криваві сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова війна ж з греками не входила до задуму Великого князя.

Він послав до своїх намісників у Сірмію та Мізію нарочитих можів, аби навести лад серед пересельців, бо й ляські поляни, й моравці, й інші венедські племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай.

Раз у раз посилаючи в усі кінці землі своєї нарочитих можів та боляр, Гатило де наказом, де обіцянками, а де й хитрістю, ніким не підозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродінню, що панувало скрізь. Він знав: держава мусить керуватися з одних рук, і всілякими способами саджав на волості й україни відданих людей. Тамтешніх володарів або брав до себе у двір, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав їм важливі й довготривалі сольства й намісництва.

В сих турботах та в змаганні зі слами різних україн і минали його дні. Так тривало віддавна, з того самого літа, коли на горбі над сивим Дніпром ліг у землю брат його діда Рогволод, і всі звиклися до думки, що так і мусить бути, бо Великий князь київський, перед яким тремтів увесь світ, мав тверду руку й крутий норов.

Серед місяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мірно гупали ціпи й кияни звозили зерно та солому в кліті й на гумна, до Великого князя київського завітало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромі та в теремах вельможів стольних було майже щодня цілими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана.

Перед ним, високо тримаючи бриту голову з білим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугів. Гатило дивився на нього й порівнював із ним себе. Скільки ж то літ минуло відтоді, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом співав йому пісню про ведмедя-русина? Мабуть, і пригадати було б годі, коли б усі не пам'ятали, що того літа помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять літ, і то була правда, хоч як сумно зізнатися собі самому, що й ти постарів на тридцять п'ять літ, і зим, і весен...

— А міцний єси ще вельми, — сказав Богдан, і те саме подумав про себе.

— Дуб у болоті не гниє, Гатиле.

Се була теж істина, й Богданові стало надзвичайно приємно, що старий готаман назвав його не князем і не Богданом, а тим іменем, яке сам йому колись причепив.

— Пощо чолом б'єш, готамане? — запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак і досі стояв перед ним наввипинки. — Ти сідь, у ногах правди не є...

— Спаси Біг. А то-м помислив, що й мене маєш хіть морити, як останнього сла грецького наче. Звик єси, що всі стеляться перед очі твої?

Гатило похмуро всміхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усівся:

— Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов єси для так.

У кутку сидів, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданів син. Він був чорнявий і широкобровий, схожий на матір, але всім іншим удався в батька — й зростом, і кремезними плечима, й навіть дивився так, як і Гатило, з-під брів.

— Забрав єси Годоя, князя нашого кошового, — нарешті обізвався Шумило.

— То й що є? Хіба вольниця косацька так вельми князя хче?

Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив білі вуса.

— Хче не хче, а вирій без матки не може. Кіш мене сле до тебе таки чолом бити...

— Пощо? Годоя вам усп'ять?

Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмішку.

— Ні, Гатиле. Відаю й я, й инчі відають, що не даси нам узворот Годоя.

— За чим же слють тебе?

Шумило блимнув у куток, де мовчки сидів Данко, тоді подививсь на Богдана й сказав:

— Пусти нам княжича.

— Княжича?

Богдан теж узявся за свій шпакуватий оселедець і накрутив його вузлом на руку. Тоді глянув назад

! кивнув синові, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподіваного повороту. Княжич устав і перевальцем пішов до дверей, несучи меч під пахвою.

— Княжича, речеш, — аж обізвався Гатило. — Хіба ж не відаєш ти, що я-м нарік його на стіл великокняжий, у себе місто?

Косак засовався на лаві й підібрав поли безрукавої гуньки, що розхристалася на грудях.

— Бо не за нього ж б'ю, — сказав він. — Б'ю за меншого твого, Юрка.

З-під гуні старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому череві.

— Малий ще.

— Малий? А згадай-но, Гатиле, який був єси ти, коли...

Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, і страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навіть якщо мала, коли ж її примучувати, — стережися дати помилу. Він так і сказав Шумилові, й вони ще довго сперечалися. Тивун приніс їм холодної браги з зимнику, вони випили всю й так ні до чого й не домовились. Не міг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князеві, Великому князеві, треба дбати й про те, як за нього думатимуть і як говоритимуть люди.

Коли вони виходили зі світлиці, стояв пізній обід. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумилові, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут підійшов Данко. Широкі чорні брови його були стулені в суцільну пряму смугу, й очі з-під них дивилися твердо, навіть твердіше, ніж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом:

— Посадіть мене.

— Куди?

— До косарів.

— Уречен сси столу великокняжому, — сердито відрубав Гатило й пішов геть.

— Я скидаюсь! — навздогінці гукнув йому син, і Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тоді взяв старого косаря за плечі й мовчки потяг у столову світлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав їхню розмову. Він уже давно спідлоба дивився на батька — ще відтоді, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка.

Тоді Богдан сказав йому: "Великий князь не належиться до себе, але до великокнязівського столу". Данко, звичайно, не зрозумів його, бо в двадцять з невеликим літ між думає зовсім не так, як у його сорок сім. Гатило бачив се й не знав, що робити. Він наказав тоді боляринові негайно віддати свою доньку заміж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, і се страшенно боліло Богдана.

Він чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов і не чув його розмови з сином. Богдан у думці подякував готаманові, а по обіді, коли гості розійшлися, спитав:

— А що: взяв би-с і Данка?

— Взяв би-м! — охоче пристав на те Шумило. — Але то є не для мене самого, а для коша.

— Відаю, — мовив Гатило. — Відаю. Посаджу вам Данка. Тільки... ходи роті до мене.

— Якій роті? Об чім? — скинув білі брови Шумило.

— Ходи роті, що прийдеш навчителем моєму молодшому, Юркові.

Се вже було щось геть інше, таке, що старий лугар і не думав досі про нього. Він так і не відповів нічого, лише вранці прийшов до Гатила й сказав, привітавшись піднятою рукою, як то робили косаки:

— Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дідуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Відвезу Данка й прийду... Чи маю й землю їсти?

Шумило хитро посміхнувся, й Богдан лише рукою махнув.

— Мав Юрко навчителя доброго, та...

— Головою наклав? Богдан кивнув:

— У Мізії.

— Чув єсмь...