Червоне і чорне - Стендаль

- Триста двадцять! - вигукнув перший.

- От дурень! - вилаявся його сусід.- Та ось тут і шпигун мера,- додав він, кивнувши на Жюльєна.

Жюльєн хутко обернувся, щоб покарати кривдника; але обидва приятелі з Франш-Конте вже не звертали на нього ніякої уваги. Їхня холоднокровність передалась і йому. В цю хвилину останній недогарок згас, і судовий пристав протяжним голосом сповістив, що будинок передається на дев'ять років панові де Сен-Жіро, начальнику канцелярії префектури, за триста тридцять франків.

Як тільки мер вийшов з зали, почалися пересуди.

- От і заробила міська казна тридцять франків через необачність Грожо! - сказав хтось.- А пан де Сен-Жіро помститься цьому Грожо, він ще пригадає йому ці тридцять франків.

- Яка підлота! - вказав якийсь товстун ліворуч від Жюльєна.- Та за такий будинок я дав би вісімсот франків, пристосував би його під фабрику та ще й зиск мав би.

- Е! - відповів йому молодий фабрикант з лібералів.- Хіба пан де Сен-Жіро не член конгрегації? Хіба його четверо дітей не мають стипендії? Бідолаха! Ось і довелося вер’єрський громаді збільшити йому утримання ще на п'ятсот франків, от і все.

- І подумати тільки - сам мер не міг тут нічого вдіяти! - зауважив третій.- Бо хоч він і ультрарояліст,- бог з ним,- та все-таки не злодій.

- Він не злодій? - підхопив ще один.- А хто ж, сорока - злодійка? Ет, що там казати - в них спільна калитка, а в кінці року вони діляться. Та тут цей Сорелів син, ходімо краще звідси.

Жюльєн повернувся додому в похмурому настрої. Пані де Реналь сиділа дуже засмучена.

- Ви з торгів? - спитала вона.

- Так, пані, і мене нагородили почесним ім'ям шпигуна пана мера.

- Ах, якби він послухав мене і на цей час кудись виїхав!

В цю хвилину ввійшов пан де Реналь, дуже похмурий. За обідом ніхто не вимовив жодного слова. Пан де Реналь наказав Жюльєнові їхати з дітьми у Вержі. Подорож була сумна. Пані де Реналь намагалася втішити чоловіка.

- Час уже вам звикнути до цього, друже мій.

Увечері всі мовчазно сиділи біля каміна; тишу порушувало тільки потріскування палаючого букового дерева. Такі сумні хвилини трапляються в найдружніших сім'ях. Раптом один з хлопчиків радісно скрикнув:

- Дзвонять! Дзвонять!

- Хай йому чорт! Якщо це пан де Сен-Жіро збирається набридати мені виразом своєї вдячності,- скрикнув мер,- то я вже скажу йому все, що думаю про нього. Це справді занадто! По суті, він усім завдячує Вально, а я тільки скомпрометований. А що, як оті прокляті якобінські газети підхоплять цей випадок і зроблять з мене посміховище?

В цю хвилину слуга розчинив двері і слідом за ним у кімнату увійшов дуже гарний пан з шикарними чорними баками.

- Пане мер, я - сеньйор Джеронімо. Кавалер де Бовезі, аташе при неаполітанському посольстві, доручив мені передати вам оцей лист. Він дав його мені, коли я виїздив з Неаполя, лише дев'ять днів тому,- весело мовив сеньйор Джеронімо, поглядаючи на пані де Реналь.- Сеньйор де Бовезі, ваш кузен, а мій щирий друг, пані, казав мені, що ви знаєте італійську мову.

Веселий неаполітанець вніс несподіване пожвавлення в цей сумний вечір. Пані де Реналь захотіла неодмінно почастувати його вечерею. Вона підняла на ноги весь дім, їй за всяку ціну хотілося розважити Жюльєна, примусити його забути, що його двічі мало не в очі назвали сьогодні шпигуном. Сеньйор Джеронімо, славетний співак, був світською і разом з тим дуже веселою людиною. Нині у Франції ці якості несумісні. Після вечері він проспівав з пані де Реналь невеличкий дует. Потім зачарував усіх різними цікавими оповідями. Коли о першій годині ночі Жюльєн наказав дітям іти спати, вони почали благати:

- Ми послухаємо ще цю історію! - вигукнув старший.

- Це історія про мене, сеньйоріно,- сказав сеньйор Джеронімо.- Вісім років тому я був таким, як ви, юним учнем консерваторії в Неаполі, тобто я хочу сказати, я був вашого віку, але не мав честі бути сином уславленого мера чарівного містечка Вер'єра.

Почувши ці слова, пан де Реналь глибоко зітхнув і глянув на дружину.

- Сеньйор Цінгареллі,- провадив далі молодий співак, навмисно утрируючи свій акцент, від якого діти заходились сміхом,- сеньйор Цінгареллі був надзвичайно суворим учителем. Його не любили в консерваторії; але він хотів, щоб до нього всі ставились так, немовби його обожнюють. Я часто ухитрявся тікати нишком: бував у маленькому театрику Сан-Карліно, слухав там божественну музику. Але, боже мій! як роздобути вісім су на вхідний квиток? Сума величезна! - сказав він, дивлячись на дітей, а діти зайшлися сміхом.- Якось сеньйор Джіованноне, директор театру Сан-Карліно, почув, як я співаю. Мені тоді було шістнадцять років. «Цей хлопчик - просто скарб»,- сказав він.

«Хочеш, друже мій, я тебе візьму до себе в театр?» - спитав він мене.

«А скільки ви мені дасте?»

«Сорок дукатів на місяць».

Панове, це ж сто шістдесят франків! Від щастя я був на сьомому небі.

«Але як домогтися,- спитав я в Джіованноне,- щоб суворий сеньйор Цінгареллі відпустив мене?»

«Lascia fare a me».

- Покладіться на мене,- переклав старший хлопчик.

- Саме так, юний мій сеньйоре. Отже, сеньйор Джіованноне каже мені: «Caro!44 перш за все підпиши цей контракт». Я підписую, він мені дає три дукати. Ніколи до того часу я не бачив стільки грошей. Потім він пояснює мені, що я повинен робити.

На другий день я прошу аудієнції у грізного сеньйора Цінгареллі. Його старий камердинер мене впускає.

«Чого тобі треба, шибенику?» - питає Цінгареллі.

«Маестро,- кажу я йому,- я каюсь у своїх помилках; я більше не тікатиму з консерваторії, перелазячи залізну огорожу. Я вчитимусь тепер вдвоє старанніше, ніж досі».

«Якби я не боявся зіпсувати найкращий бас, який я будь-коли чув, я б тебе посадив у карцер, на хліб і на воду, ти б посидів так тижнів зо два, негіднику».

«Маестро,- знов починаю я,- я тепер буду зразковим учнем у всій школі, credete a me.45 Але я прошу вас, будьте такі ласкаві, якщо хто-небудь проситиме, щоб ви мене відпустили співати в місті, відмовте йому. Благаю вас, скажіть, що ви не можете».

«Та якому дурню спаде на думку просити за такого шибеника, як ти? Невже я дозволю тобі