Архів Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

Прибувши на Бейкер-стріт, я побачив, що Холмс сидить у кріслі, підібгавши коліна, смокче люльку й задумано хмурить брови. Зрозуміло було, що він клопотався над якоюсь непростою проблемою. Він запросив мене сісти в моє старе крісло й майже півгодини не подавав більш жодного знаку, що помічає мене. Потім раптово здригнувся, немовби скидаючи з себе задуму, і, звично усміхнувшись, сказав, що радий вітати мене в домі, який був колись і моїм.

- Пробачте мені мою неуважність, любий Ватсоне,- мовив він.- Останньої доби мене повідомили про деякі цікаві факти, які дали поштовх до роздумів ширшого характеру. І я оце думаю написати невеличку розвідку про використання собак у практиці детектива.

- Але ж, Холмсе, тут нема нічого нового,- сказав я.- Поліційні собаки, наприклад...

- Ні, ні, Ватсоне, з цього боку справа, звичайно, ясна. Але вона має й інший бік, дещо тонший. Пригадайте-но той випадок, який ви в своїй сенсаційній манері пов’язали з садибою «Мідяні буки». Пам’ятаєте, як я, спостерігаючи за дитиною, дійшов висновку про злочинні нахили її солідного й поважного батька?

- Так, дуже добре пам’ятаю.

- Так само побудований і хід моїх міркувань про собак. Собака немовби відображає життя родини. Ви бачили коли-небудь грайливого пса у похмурій родині чи сумного - в щасливій? Злі люди мають злих собак, небезпечні - небезпечних. Ба більше - зміни їхнього настрою можуть свідчити і про зміни настрою в людей.

Я похитав головою:

- Правду кажучи, Холмсе, це трохи притягнуто за вуха.

Він набив люльку й знов умостився в кріслі, не звернувши уваги на мої слова.

- Практичне застосування того, про що я говорив, має якнайтісніший зв’язок із загадкою, яку я нині вивчаю. Як на мене, це досить заплутаний клубок, і я шукаю в ньому вільного кінця. Цим кінцем для мене є питання: чому Рой, вівчарка професора Пресбері, весь час намагається вкусити свого хазяїна?

Я розчаровано засовався в кріслі. Невже через такий дріб’язок мене відірвали від роботи? Холмс позирнув на мене.

- Той самий давній Ватсон! - сказав він.- Ви ніяк не навчитеся розуміти, що найсерйозніші висновки часом випливають із маленьких дрібниць. Розміркуйте самі: хіба не дивно, коли на статечного літнього мудреця... адже ви чули, напевно, про Пресбері, славетного фізіолога з Кемфорда? - коли на таку людину двічі кидається вівчарка, яка завжди була його найвірнішим другом? Що ви про це скажете?

- Той собака, видко, хворий.

- Що ж, можливо. Але він не кусає більше нікого, та й хазяїна зачіпає лише у виключних випадках. Дивина, Ватсоне, справді дивина... А ось і дзвінок! Молодий містер Беннет з’явився раніше. Я сподівався побалакати з вами трохи довше, поки він прийде.

На сходах почулася швидка хода, потім різко постукали у двері, й за мить відвідувач уже стояв перед нами. Це був високий, гарний молодик років тридцяти, ошатно й зі смаком одягнений, хоча щось у його поведінці свідчило радше про студентську сором’язливість, аніж про впевненість світської людини. Він потис руку Холмсові й трохи розгублено глянув на мене.

- Справа ця дуже делікатна, містере Холмсе,- сказав він.- Не забувайте про те, в яких я стосунках із професором Пресбері,- як приватних, так і службових. Я не хотів би вести цю розмову при третій особі.

- Не хвилюйтеся, містере Беннете. Доктор Ватсон - дуже делікатна людина; до того ж я готовий запевнити вас, що в такій справі, як ваша, мені напевно знадобиться помічник.

- Покладаюсь на ваш розсуд, містере Холмсе. Гадаю, ви розумієте, чому я виявляю деяку обережність у цій справі.

- Ви все зрозумієте, Ватсоне, коли я скажу вам, що цей джентльмен - містер Джон Тревор Беннет, асистент відомого професора, живе під одним дахом з ним і заручений з його єдиною дочкою. Звичайно, тут слід враховувати те, що професор має всі підстави сподіватися на його відданість. Але, мабуть, щоб найкраще довести її, треба зробити все можливе для розкриття цієї дивовижної таємниці.

- Я теж так вважаю, містере Холмсе. Це моя єдина мета. Чи обізнаний доктор Ватсон зі станом нашої справи?

- Ні, я не встиг нічого йому пояснити.

- Тоді я ще раз нагадаю найголовніші подробиці, перш ніж повідомити щось нове.

- Краще я зроблю це сам,- мовив Холмс,- щоб перевірити, чи добре я запам’ятав перебіг подій. Професор Пресбері, Ватсоне, має європейську славу. Він усе життя віддавав науці. З ним ніколи не траплялося ніяких скандалів. Він удівець, має одну дочку, Едіт. Як я зрозумів, він досить рішучий, свавільний, навіть войовничий. Так тривало до останнього часу.

Але раптом звичний плин такого життя було порушено. Попри поважний вік - професорові шістдесят один рік - він посватався до дочки професора Морфі, свого колеги з кафедри порівняльної анатомії. І це можна витлумачити не як розважливе залицяння підстаркуватого чоловіка, а радше як спалах юнацької пристрасті. Ніхто не зміг би зрівнятися з ним у його палкій закоханості на старі літа. Міс Аліса Морфі - чудова дівчина, розумна й гарна з себе, тож професорове захоплення цілком можна зрозуміти. Але його родина поставилась до цього не дуже прихильно.

- Нам здалося, що це вже занадто,- мовив відвідувач.

- Отож-бо. Занадто бурхливо й зовсім неприродно. Але професор Пресбері - людина багата, і батько дівчини був не проти цього шлюбу. Дочка, щоправда, мала інші наміри: в неї було вже кілька шанувальників, менш завидних із житейського погляду, але більш до пари їй за віком. Проте професор з усіма своїми дивацтвами, судячи з усього, подобався дівчині. Між ними стояла лише одна перепона - його вік.

І тут буденне професорове життя затьмарила одна невеличка таємниця. Він вчинив щось таке, чого раніше ніколи не робив: поїхав з дому, нікому не сказавши, куди саме. Повернувся за два тижні, втомлений, наче після довгої подорожі. Де він був, професор не натякнув ані словом, хоча всі мали його за найвідвертішу людину. Однак наш клієнт, містер Беннет, невдовзі одержав лист із Праги від свого колеги: той писав, що радий був бачити там професора Пресбері, хоч поговорити їм і