Хмари - Нечуй-Левицький

Молода Іскра, вихована по-французькому й по-московському, слухала й не могла наслухаться українських юмористичних оповіданнів, розказаних червоними устами, приправлених жартами й смішками, ще й блискавкою орлиних очей. Гарна з лиця, з чудовими очима, вона сподобалась Радюкові, а Радюк їй, і незабаром вона вийшла за його на великий смуток всім хуторянським паннам. Радюк покинув свій хутір і оселився в жінчиному домі, в Журбанях. В їх родився старший син Павло.

Старі Іскри любили свого зятя, як сина, обнімали, цілували його, нудились за ним, як його довго не було в господі. Він розвеселив їх на старості літ, смішив своїми оповіданнями до самої смерті. Його жінка трохи аж сердилась, що всі так липли до чоловіка. Породивши кілька дітей, вона стала нервозна, часом сердилась без причини, ні з сього ні з того починала гримать на Радюка. На її білих висках почали світиться тонесенькі сині жилки; лице її стало бліде й змізерніло, а ніс став ще тонший. Невеличка недогода часом дуже сердила її. Радюк ніколи не вважав на те і зараз починав розказувать їй анекдоти. Вона тоді підіймала очі, прислухалась і зараз-таки починала осміхаться. Цілий рік Радюк манив її такими жартами й наводив на неї добрий юмор.

Радюк дуже любив свого синка Павлика! До дочок якось не так горнулось його серце. Він не спускав його з колін, няньчив його, як найпильніша нянька. Павлик скуб його за волосся, смикав за вуса, а батько ще підбивав його, підставляючи голову й лице.

- Ну, сину! пустуй по хаті! - казав Радюк синові, і син пустував, бігав, а батько тішився, любив цілі години дивиться на його пустування, садовив його собі на шию, бігав з ним по горницях. Син почав переймать од батька деякі анекдоти.

- Боже мій! Що ти витворяєш? Ти зовсім збавиш дитину! - починала гримать Радючка.

- Не бійся! Я твоїх інституток не зачіпаю; не зачіпай і ти мого гусарина! Правда так, гусарине? - казав Радюк, щипаючи за щоку свого Павлика.

- Правда так, гусарине! - промовляв хлопець, щипаючи так само батька за щоку.

- Чи ти малий, що не тямиш, як треба обходиться з дітьми? - бідкалась жалібним голосом Радючка й починала сердиться скривившись.

- Ож слухай сюди! Ото була собі така жінка, що ніколи доброго слова не сказала чоловікові. Що чоловік не скаже, то вона все робить навиворіт. Чоловік каже - образи, жінка каже, - луб'я! Він каже - ячмінь, вона каже - гречка. Ото сама жінка сидить дома, а його все шле в поле та дає йому сухарі та цибулю, сухарі та цибулю. Раз чоловік примітив, що жінка напекла свіжого хліба, спекла собі на обід курку й налила пляшку горілки. Бачить він те та й каже: "Гляди ж, жінко, хоч сьогодні не кидай мені в мішок свіжого хліба!" - "Ба вкину, трясця твоїй матері!" - "Та не кидай же хоч тієї печеної курки!" - "А тобі що до того? Вкину, вражий сину, тобі на злість!" - "Та хоч не кидай же пляшки з горілкою!" - "Ба вкину! Таки вкину! Сім болячок тобі на печінки!" - сказала жінка, ще й кулак об кулак ударила і все те вкинула чоловікові в мішок. "Та хоч не піддавай же на плечі!" - "А тобі що до того! Як схочу, то й піддам! Таки піддам тобі на злість!" - І вона вхопила мішок, піддала чоловікові на плечі й випхнула його з хати в потилицю.

Радючка потроху прислухувалась до того оповідання й потім забувала про свій гнів і починала сміятись.

Тим часом Павло підростав. Сама мати почала доглядать дітей, і виховання дочок добре вдалося для неї. Вони держали себе зовсім ненатурально, як звичайно було в той час; вміли розмовлять по-французькій і по-руській і не вміли гаразд і слова сказать по-українській. Не так було легко для матері доглядать свого сина. Вона побачила, що мусить вести війну за виховання сина з наймитами, пастухами й мужицькими хлопцями. Синок ніяк не хотів стерпіть тих форм, в які хотіла вкласти його мати, пручався з їх, викручувавсь, все втікав потаєнці з світлиці до наймитів. Наймити казали йому казок, співали пісень. Він навчився од їх українських пісень, вивчився чудово говорить по-українській, на диво й на жаль матері, і часом цілий день сидів коло парубків, дивився, як один рубав дрова, другий стругав стругом або довбав долотом на дриветні. Мати загадувала няньці привести його, прибирала його, чепурила, зачісувала, а Павлик, вибравши годину, знов утікав до наймитів, бігав по степу, гуляв там в гилки, в цурки, дер горобці в повітках, їв козельки, щавель і раз прибіг до батька й приніс пучок козельків і повне гніздо горобиних голоцюцьків.

- Тату! Ось я тобі гостинця приніс! - говорив хлопець до батька.

- Понеси, сину, того гостинця своїй матері.

- Коли я, тату, тобі приніс!

І Радюк брав сина на руки вкупі з горобиним гніздом і козельками, цілував його замурзані щоки, невважаючи на його волосся, де було повно соломи, на штанці, зелені на колінцях, на оксамитову куртку, замазану смолою. Саме тоді ввійшла в кімнату Надежда Степанівна.

- Боже мій! Що то вийде з того хлопця! - казала вона, здіймаючи руки й оглядаючи синка. - Боже мій! Що це в його в руках?

- Пташки! - казав син.

І ті пташки повипадали з гнізда на підлогу й цвірінькали, роззявляючи червоні дзьоби з жовтими заїдами.

- А це що в тебе?

- Козельки! їх можна їсти! От нате, мамо, покуштуйте!

- Борони тебе боже! Не їж! - кричала мати, вириваючи козельки з його рук.

- Не бери руками, бо руки замажеш! Надінь рукавички! - казав Радюк, подаючи їй й справді рукавички.

- І що вийде з того хлопця!

- Гусарин вийде, як його батько! - промовив Радюк.

- А я, тату, знаю казку про півника й котика! Мене Панько навчив. "Був собі котик та півник. Вони жили собі в лісі в хатці, як рідні брати. Ото раз котик пішов в ліс та й каже півникові..."

Мати прислухалась і витріщала з дива очі: хлопець розказував українською мовою мужицьку казку.

- Розказуй, сину, далі! Ну, що він казав півникові?

- Чи