Українська література » Класика » Хмари - Нечуй-Левицький

Хмари - Нечуй-Левицький

Читаємо онлайн Хмари - Нечуй-Левицький
розходячись на всі боки. Оркестр загримів і заглушив шум та гам народу. Молода група, знать, впізнала інституток, бо потяглась за ними слідком і забігала й переймала їх.

Інститутки добре бачили того реготуна, котрий кричав "браво" просто їм в лице, як вони втікали й стрибали по лавках, але чорні кучері знов десь зникли, і їх не стало видко.


Просто проти Шато на темному зоряному небі чорнів інститут, підіймаючись на горі, наче темні стіни твердині.


- Чи бачиш, Ольго, наш інститут? - спитала Катерина.


Задумана Ольга підвела голову й глянула на інститут, чорний та темний, з темними рядками вікон, темніший од самої ночі.


- Які ми щасливі, що не виглядаємо з тієї тюрми, а вже вольно тут гуляємо, як усі люди! - сказала Катерина, і справді повна щастям волі між вольними людьми. - Подумай собі, Ольго, якби ми оце сиділи за тими чорними вікнами й темними стінами!


Ольга підвела голову й справді подумала за те, але та думка обвіяла її тахим холодом, неначе на неї повіяв вітер з півночі. Натомість її всю освітила й обігріла чудова мрія про молодого чорнявого хлопця з темними очима, з свіжими малиновими устами.


"І хто він? І якого він роду? І хто його батько-мати? - такі думки вертілись в молодій голові. - Чи побачу його коли, чи познайомлюсь? Чи любить він мене, як я його?" Так думала Ольга, йдучи попід густими липами, втягуючи в себе пахощі квіток, що росли в клумбах гірляндами.


Тихісінький західний вітрець, пахощі лісу й ночі, світ од зірок, і веселі музики, і веселі люди навкруги - все те ворушило мрії в молодій фантазії, будило щастя першої любові в молодому серці. Ольга вже дала в думці романтичне ймення незнайомому, в думці уявляла його сином багатого князя, уявляла його розумним і значним, веселим і щасливим. Вона вже не слухала Катерини, забула вже інститут, його темні стіни й темні вікна, забула на цей раз Турман і маркізу та все ніби бачила ті кучері, ті очі, ясні, як зорі, той носик, тонкий і рівний, неначе виточений.


Дзвоник задзвонив до літнього театру, що стояв у Шато під горою. Дашковичка й Воздвиженська зайняли для молодих дочок ложу. Молоді панни були веселі, оглядали ввесь театр. Вже піднялась завіса, вже почали грать на сцені водевіль. Але Ользі було байдуже про сцену; її очі блукали по ложах, по партері, та все по перших рядках. Їй здавалось, що він повинен сидіть в найдорожчій ложі або в першому рядку крісел в партері, але його там не було. Врешті, вона ледве змогла задерти голову, щоб подивиться на галерею й райок. На тій високості вона зараз впізнала цілий довгелецький рядок веселих студентських голів. Між ними був веселий студент з широким ротом і здоровими зубами, а коло його сидів попліч знайомий красунь. Ольга не йняла віри очам, щоб її мрія, її ідеал сидів так високо в театрі! Вона хотіла б на цей раз помилиться, та серце їй підказало, що вона не помилилась. Ще раз вона насмілилась задерти голову, аж шия в неї защеміла, і, ой лишенько! її ідеал кусав горіхи малиновими устами перед усім театром! Вона виразно бачила, як веселий студент насипав йому в жменю горіхів! Ольга почувала, що її ідеал трохи стемнів, як темніє скло, коли на його впаде мокра пара. Вона насупила брови й тихо промовила: пхе!


Завіса падала й знов підіймалась. Один актор грав дуже погано, так що в партері почали сміятись. Галерея почала свистать, шипіти і так здорово тупотіла ногами, що Ользі й Катерині стало трохи страшно. Настукавшись досхочу, в галереї почали сміяться й кричать: паскудно! невірно! Деякі голоси кричали: браво! біс! браво! Ольга підвела очі вгору й побачила, що крик, свистіння й тупотіння лилося-таки з того краю, де сиділа валка молодих студентів, де сидів красунь!


- Пхе! - промовила Катерина.


- Пхе! який сором! - сказала Ольга.


- І сорому нема їм! - голосно промовила Степанида, гордо одвертаючи очі.


- Вони театр завалять і нас повбивають! - голосно обізвалась Марта.


Одначе ж усі вони вийшли з театру живі й здорові. Наостанку в Шато почали запалювать фейерверки й світить бенгальськими вогнями. Вся долина з публікою, горами, лісом і купами людей на горах блищала то червоним, пекельним огнем, то синім, то сніго-білим. Вогні запалювали зумисне на пригорку за купами дубів і лип, котрі світились наскрізь, неначе були вирізані з тонкого паперу або були вилиті з прозорого скла. Купи людей зверху здавались групами духів на високих хмарах, помальованих усякими фарбами. Картина була невимовне ефектна й чаруюча, неначе взята з арабських казок "Тисячі й одної ночі". [64] Обидві панни стояли близько од того місця, де схоплювались огні, і коло самісінького вогню побачили знов ту саму купу веселих студентів. Ольга знов упізнала між ними свій ідеал, облитий чудовим світом, і не зводила з його очей. Вже вона дивилась не на дерево, не на гори, а на тому виду ловила цікавим оком усі сутінки фантастичного сяйва.


Вже пізно почали розходиться люди. Молоді панни вернулись додому такі щасливі, такі веселі, якими ніколи не зазнали себе в інституті!


Старі батьки ждали їх і не лягали спати. Дашкович почав розпитувать в Ольги про інститут, про науки, а вона все розказувала йому за Шато, театр та бенгальські вогні.


- Що ж тобі казала начальниця на прощання? - питав батько в Ольги.


- Не пам'ятаю, тату! - одказала Ольга.


- Чи дуже плакала ти, як прощалась з подругами, з класними дамами? - питав цікавий батько.


- Не пам'ятаю, тату! - промовила Ольга, а думка її все вертілася коло Шато й чорних кучерів.


- Чи весело ж гуляла сьогодні? - спитав батько.


- Ой, так весело, що я й зроду так не гуляла! Коли б ви, тату, побачили, якими вогнями горіли гори, ліс! Які були фейерверки, які були музики, якого багато було людей в Шато! Мабуть, увесь Київ зійшовся слухать тірольців! Якого я бачила...


Ольжина мрія про її чорнобривий ідеал трохи не вислизнула словами з язичка. Вона ледве схаменулась і почервоніла. І потім довго вона розказувала разом з матір'ю, як їм було весело, як німець пускав шар, як той шар трохи

Відгуки про книгу Хмари - Нечуй-Левицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: