Мартін Іден - Джек Лондон

Пропускати комірці та манжети через качальню теж придумав Джо. Тієї ночі він пояснив, що це дає:

- В жодній пральні так не роблять. А я мушу, коли хочу впоратися в суботу до третьої. Тільки треба робити це вміло. Тут потрібна певна температура, певний тиск, і пропускати слід тричі. Ось дивись! - Він узяв манжетку.- Руками краще не зробиш.

У четвер Джо лютував: йому несподівано надіслали додаткову партію тонкої жіночої білизни.

- Кину,- заявив він.- Не хочу більше терпіти. Їй-богу, кину. Цілий тиждень працюєш, як віл, щоб викроїти хвилинку, а вони оце накидають тобі зайву партію тонкої білизни. Я живу у вільній країні! От піду й скажу всю правду цьому пузатому голландцеві. І то не по-французькому. Для мене добра й моя рідна мова. Накинути купу тонкої білизни!

- Доведеться знов працювати вночі,- сказав він трохи згодом, змінюючи свою ухвалу і скоряючись долі.

Отож Мартін не читав і цієї ночі. Цілий тиждень він не бачив газети і, на свій подив, не відчував у ній потреби. Новини його не цікавили. Він був занадто стомлений і змучений, щоб чимсь цікавитися. Проте все ж збирався в суботу, якщо вони скінчать о третій, податися велосипедом до Окленда, хоч, проїхавши сімдесят миль туди і в неділю стільки ж назад, він не відпочив би перед новим тижнем праці. Краще було б поїхати поїздом, але квиток в обидва кінці коштував два з половиною долари, а Мартін вирішив бути ощадливим.

Мартін багато чого навчився. Першого ж тижня вони з Джо випрали якось за день двісті білих сорочок. Джо стояв коло машини, до якої підвішували гарячий прас на сталевій пружині, що регулювала тиск. Так він прасував манишки, манжети, а також коміри, тримаючи їх під прямим кутом до сорочки, а тоді наглянсовував передню її частину. Далі він вішав сорочку на гачок поміж собою та Мартіном і цей останній прасував тоді ненакрохмалені її частини.

Виснажлива це була робота, бо виконувалось її довгі години поспіль, і то з найбільшою швидкістю. На широких верандах готелю одягнені в біле чоловіки й жінки пили прохолодні напої, уникаючи всяких надмірних рухів. А в пральні повітря мало не кипіло. Величезну піч було розжарено аж до червоного й білого, а з-під прасів, що снували по вогкій білизні, виривалися клуби пари. Праси ці нагрівалися не так, як їх звичайно нагрівають хатні господарки. Прас, що пробують вогким пальцем, Джо і Мартінові видався б зовсім холодним. Вони підносили прас до щоки і визначали його нагрітість якимсь незбагненним чуттям, якого Мартін зрозуміти не міг, хоч і щиро ним захоплювався. Коли прас був занадто гарячий, його чіпляли на металевий прутик і занурювали в холодну воду. Тут теж треба було знати точну міру, бо передержи прас у воді зайву секунду - і потрібну температуру втрачено. Мартін сам дивувався із своєї вправності, мало не автоматичної, опертої на таких же несхибних засадах, як і робота машини.

Проте дивуватися не дуже було коли. Вся Мартінова увага зосереджувалася на роботі. Працюючи цілі дні головою і руками, немов якась жива машина, він усе, що мав у собі вартого називатись людським, віддавав роботі. Для світових проблем йому в голові вже не лишалося місця. Усі широкі переходи в його мозку було наглухо забито. Простора світлиця його душі обернулась у тісну комірчину, в штурманську рубку, звідки керовано було м’язами рук і плечей, рухами десяти пальців, як також замашистими пересуваннями прасу, що певно й точно, ані одробини зайвого, пробігав своїми запаристими стежками по нескінченних рукавах, боках і спинах сорочок,- щоб потім випрасувану сорочку, не зім’явши її, покласти на приймальний стіл. А тільки одна сорочка була готова, як уже мусиш братися за другу. Так минала година за годиною, тим часом як надворі все життя завмирало під палючим сонцем Каліфорнії. Але в розжареній пральні життя не завмирало ні на мить. Елегантні чоловіки й жінки, що сиділи на прохолодній веранді, потребували чистої білизни.

Мартін обливався потом. Він випивав незмірно багато води, але спека була така неможлива і праця така напружена, що вся вода одразу ж виходила крізь пори. Робота на судні здебільше давала йому змогу жити і своїм внутрішнім життям, своїми думками. Власник судна панував над його часом, а власник готелю панував і над його думками. Він міг думати тільки про працю, що катувала йому душу й виснажувала тіло. Інших думок у нього не було. Він забув, що любить Рут. Вона мовби перестала існувати, бо змученій душі Мартіновій несила було згадати про неї. Тільки як уночі добирався він до ліжка і вранці як ішов снідати, вона, бувало, промайне перед ним у хвилинному спогаді.

- Ну, хіба ж це не пекло? - якось зауважив Джо.

Мартін кивнув головою, але водночас відчув роздратовання. Нащо казати про те, що й так ясно? Працюючи, вони ніколи не розмовляли. Розмова порушувала ритм роботи, і ось цього разу Мартін мусив зробити прасом два зайвих рухи, перше ніж знов увійшов у потрібний ритм.

У п’ятницю вранці пустили в хід пральну машину. Двічі на тиждень їм доводилося прати готельні простирадла, наволочки, покривала, скатертини й серветки. Покінчивши з простою білизною, бралися до тонкої крохмаленої. Це була робота марудна й виснажлива, і Мартінові вона давалася нелегко. До того як він досі не зважувався ризикувати, і працював повільніше за Джо, бо тут помилки були небезпечні.

- От глянь,- сказав Джо, показуючи Мартінові бюстгальтер, такий тонкий, що й у жмені його заховаєш.- Присмали, і з кишені вилетить двадцять доларів.

Але Мартін нічого не присмалював,- він тільки послабив напруження м’язів, хоч нерви мав напружені більш ніж коли. Він співчутливо вислухував прокльони товариша, котрий мучився над тим делікатним жіночим дріб’язком, що його носять жінки, які самі не перуть. Тонка жіноча білизна була зморою для Мартіна, а так само й для Джо. Вона відбирала в них важкою працею заощаджені хвилини. Вони гибіли з нею цілісінький день.

О сьомій увечері вони перервали цю роботу, щоб пропустити готельну білизну через качальню. З десятої вечора, коли пожильці готелю полягали спати, вони знов узялися до тонкої