Пригоди Тома Сойєра - Марк Твен

- Де ж ми будемо копати? - спитав Гек.

- О, майже всюди.

- А хіба скарби всюди сховані?

- Звісно, ні, Геку. Вони закопані в різних місцях: іноді - на островах, іноді - в скринях, під самим кінцем гілки старого дерева, саме в тому місці, де тінь падає опівночі; але найчастіше під будинками, де живуть привиди.

- А хто ж закопує?

- Розбійники, звісна річ. А ти думав - хто? Директори недільних шкіл?

- Не знаю. Коли б я був на місці розбійників, то я б грошей не закопував. Я б тратив їх і веселився.

- Я теж. Але розбійники так не роблять. Вони завжди закопують їх у землю.

- А потім повертаються за ними?

- Ні, вони гадають повернутися, але потім здебільшого забувають прикмети або ж помирають. І ось минає довгий час, а скарби лежать там та іржавіють. А потім хтось знаходить старий, пожовклий папірець, де зазначено прикмети скарбу, та й папірець цей треба розшифровувати цілий тиждень, бо в ньому здебільшого закарлючки та ієрогліфи.

- Іро… що?

- Ірогліфи… різні малюнки… кривульки, що начебто нічого не означають.

- А ти знайшов отакий папірець, Томе?

- Ні.

- А як же ти пізнаєш прикмети?

- Не треба мені ніяких прикмет. Розбійники завжди закопують скарби під таким будинком, де живуть привиди, або на островах, або під зогнилим деревом, одна гілка якого стирчить над землею. Ми вже трохи пробували копати на Джексоновім острові і ще раз можемо спробувати. А старий будинок, де водиться нечиста сила,- за річкою. І ще є там купа дерев з сухими гілками.

- А скарб є під кожним деревом?

- Ач чого захотів! Звичайно, ні!

- То як же ти довідаєшся, під яким копати?

- Будемо копати під усіма.

- Слухай, Томе, це ж забере ціле літо.

- То й що? А уяви собі, що ми знайдемо бронзовий казан з цілою сотнею доларів, покритих іржею, або зогнилу скриню, повну брильянтів. Як це тобі сподобається?

Гекові очі заблищали.

- Це здорово! Цього мені вистачить на все моє життя. Ти дай мені тільки моїх сто доларів, і не треба мені ніяких брильянтів.

- Гаразд! Але можеш бути певний, що я не кину брильянтів. Деякі з них коштують по двадцять доларів штука. І навряд чи є хоч один, що коштував би менше ніж долар.

- Невже?

- Слово честі, кожний це тобі скаже. Ти хіба ніколи не бачив брильянтів, Геку?

- Ні, щось не пригадую.

- А в королів цілі гори брильянтів.

- Та я ж не знайомий з королями, Томе.

- Ще б пак! От коли б ти поїхав до Європи, то бачив би цілу купу королів, так і стрибають.

- Так-таки й стрибають?

- Та ні. Навіщо їм стрибати?

- А що ж, ти сказав, вони роблять?

- Тю! Я хотів тільки сказати, що їх в Європі скільки завгодно. Навіщо їм стрибати? Вони там швендяють, як щось звичайне, як отой горбатий Річард…

- Річард? А як його прізвище?

- Нема в нього ніякого прізвища. У королів ніколи не буває прізвищ, тільки ім՚я.

- Та ну?

- Не буває.

- Може, їм і подобається, щоб їх звали, як негрів, одним тільки ім՚ям, але це мені зовсім не до смаку. То скажи, Томе, де ми будемо копати?

- Та ще не знаю. Хіба почати з того старого, гіллястого дерева, що стоїть на пагорку за річкою? У нього якраз одна гілка суха.

- Гаразд.

Вони дістали скалічене кайло та лопату і вирушили в похід. Іти треба було три милі. Прийшли вони червоні, захекані і розтяглися в холодку найближчого ясена, щоб відпочити й покурити.

- Мені це подобається,- сказав Том.

- І мені.

- Слухай, Геку, якщо ми знайдемо тут скарб, що ти зробиш з своєю часткою?

- Ого! Я щодня купуватиму пироги з м՚ясом і склянку содової води, а коли приїде цирк, ходитиму щодня до цирку. Ото вже весело поживу!

- Ну, а ти нічого не відкладеш про запас?

- Відкладати? Навіщо?

- Як навіщо? А щоб вистачило на майбутній рік.

- О, це ні до чого. Коли я не витрачу грошей, все одно батько повернеться колись додому і забере їх. А вже після нього не поживишся. Будь певний, все очистить. А що ти зробиш з своєю часткою, Томе?

- Я куплю барабан, шаблю, червону краватку, бульдога-цуценя і одружуся.

- Одружишся?

- Авжеж.

- Томе, ти… ти з глузду з՚їхав!

- Почекай - побачиш.

- Нічого безглуздішого ти не міг видумати, Томе. Подивись на мого батька й мою матір, адже вони билися з ранку й до вечора. Воювали! Я пам՚ятаю це, добре пам՚ятаю.

- Дурниці. Та, з якою я одружуся, не битиметься.

- А про мене, Томе, то вони всі однакові. Всі вони ладні відшмагати чоловіка. Ні, ти це краще обміркуй як слід. Кажу тобі - обміркуй. Як звать дівчисько?

- Вона зовсім не дівчисько, а дівчинка.

- Та все одно. Той говорить - дівчисько, а той - дівчинка; хто як хоче, так і каже. І те і те правильно. А як же її звуть, Томе?

- Я скажу тобі колись, не тепер.

- Гаразд, як знаєш. Тільки, коли ти одружишся, я буду зовсім самітний.

- Ні, навпаки. Ти перейдеш до нас, і ми житимемо всі втрьох. А тепер годі валятись,- давай копати.

Вони працювали з півгодини, навіть спітніли, але нічого не знайшли. Покопали ще з півгодини. Знову ніяких наслідків. Нарешті Гек сказав:

- Невже скарби завжди закопують так глибоко?

- Іноді… не завжди. І не всі. Ми, мабуть, не в тому місці копаємо.

Вони знайшли інше місце і знову почали копати. Тепер робота йшла не так швидко, але все ж таки посувалася вперед. Вони мовчки працювали деякий час. Потім Гек перестав копати, сперся на лопату, витер рукавом великі краплі поту з лоба і сказав:

- Де ми копатимемо далі, як закінчимо тут?

- Я думаю, чи не спробувати під старим деревом - отам на Кардіфській горі, за будинком удови?

- По-моєму, це місце придатне. Та тільки чи не