Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький
Гетьман i Данило Виговський висадили Олесю з карети. Сам гетьман одчинив дверi в свiтлицю i провiв її, взявши пiд руку. Гетьманша була убрана в розкiшну ясно-голубу сукню, в високий мiцно накрохмалений бiлий як снiг комiр. На плечi вона накинула малиновий кунтуш. Молода гетьманша i справдi вступила в господу Виговського, нiби яка королева. Козацькiй старшинi ця пишнота не сподобалася. Полковники переглядались помiж себе й осмiхались з-пiд усiв. Усi родички i гетьманшинi знайомi так само були багато убранi то в пишнi жупани та кунтушi, то в французькi сукнi. Уся свiтлиця сповнилась гiстьми.
Ганна Хмельницька виступила назустрiч гетьманшi i подала їй хлiб та сiль. Гетьманша взяла хлiб i не поцiлувала його.
- Поцiлуй же, гетьманшо, хлiб, бо в нас такий звичай, - тихо промовила Хмельницька до Олесi.
- От i вибачайте менi, бо я не знала про цей звичай, - тихо обiзвалась Олеся, - в шляхтичiв нема цього звичаю.
- А ми, по нашому старому звичаю, стрiчаємо тебе з хлiбом-сiллю. Пошли тобi, Боже, на новому мiсцi щастя та вiк довгий, щоб ти була здорова, як вода, багата, як земля, i довго процвiтала, як квiтка. Дай, Боже, щоб ви з Iваном Остаповичем панували довго, жили в щастi та в добрi i дiждали онукiв та правнукiв та ще гетьманували, поки й вашого вiку!
- Спасибi! спасибi! - промовила Олеся. Катерина приступила до Олесi, взяла з її рук хлiб та сiль, поклала на дорогому блюдi i поставила блюдо на стiл. Ганна Хмельнiiцька почала вiтатись з молодою гетьманшею: вона поклала обидвi руки на Олесинi плечi i поцiлувалась з нею тричi, потiм вони обидвi, в знак обопiльної поваги, як обидвi гетьманшi, поцiлували одна другу в плече. Привiтавшись з старою гетьманшею, Олеся Виговська привiталась з Богдановими дочками так само, як i з Ганною.
- А це Юрась, менший син покiйного гетьмана, - сказала Ганна.
- Не Юрась-бо, мамо, а Юрiй! - обiзвався насуплений Юрась.
Олеся осмiхнулась i тричi поцiлувала Юрася.
- Я з Катериною Виговською давненько вже знайома: ми познайомилися в Києвi i таки частенько бували одна в другої в гостях. А от тепер ми вже й рiдня, - сказала Олеся, обертаючись до Катерини.
- О, я цьому дуже рада! Нам буде не скучно в Чигиринi, буде менi з ким i поговорити, i розважити себе, - обiзвалась весела й говорюча Катерина.
Гетьман почав рекомендувати Ганнi Хмельницькiй Олесиних родичок. Ганна привiталась з ними дуже привiтно i щиро.
- Прошу i тебе, гетьманшо, i всiх твоїх гостей сiдати в нашiй господi! - просила Ганна Хмельницька.
Молода гетьманша сiла на турецькiй софi на першому мiсцi. Родички посiдали поруч з нею. Виговський попросив козацьку старшину сiдати. Полковники й сотники посiдали на стiльцях та на довгих ослонах проти гетьманшi. За козацькою старшиною слiдком натовпилось в покої чимало усакого пароду, мiщан та простих козакiв. Домашня прислуга заглядала в дверi. Усi чудувались з невиданих уборiв нової гетььманшi. I козакам, i мiщанам не сподобався пишний приїзд гетьманшi та її родичок в дорогих блискучих екiпажах; не сподобались i кракiвськi хомути з причепленими на них червоними широкими поясами. Вся ця розкiшна обстава приїзду нової гетьманшi була схожа на обставу поїздiв українських католицьких панiв та польських дiдичiв, котрих козаки тiльки що вигнали з України.
- 3 молодою гетьманшею наїхала шляхта провославна. Чого лоброго, слiдком за цiєю шляхтою наїде до гетьмана в Чигирин і польська шляхта, - гомонiли козаки й хлопи, оглядаючи з усіх боків блискучi екiпажi, кракiвськi хомути та дорогогу блискучу упряж на конях.
Гетьман звелiв сотниковi Золотаренковi зачинити дверi і випровадити з свiтлицi зайвий натовп мiщан та козаків.
Як же тобi, панi, показався наш Чигирин? Здається, ти оце вперше в Чигиринi? - спитала Хмельницька в гетьманщі.
- Після Києва вiн менi здається дуже простим. Менi не сподобалось, що в Чигиринi дуже багато вiйська, дуже багато козаків. На яку улицю не поверни, скрiзь козаки та козаки, нееначе я опинилась десь в вiйськовому таборi, - промовила Олеся.
- Бо Чигирин - вiйськове козацьке мiсто. А ти, гетьманшо, певно, не любиш козакiв? - спитала в Олесi Олена Нечаєва.
- Нi, не те, що не люблю... але де багато вiйська, там жити недобре, неспокiйно: скрiзь брязкають шаблi та гримлять литаври, як у Києвi коло святої Софiї, де тепер оселились московськi стрiльцi. Я, бачте, шляхетського роду i таки до козакiв не звикла, - сказала Олеся.
- Нiчого те, нiчого! - обiзвався гетьман Виговський. - Поживеш в Чигиринi, то звикнеш. А от весною, як потеплiшає надворi, переїдемо на життя в Суботiв, в палац гетьмана Богдана, просторний та свiтлий. А там сади, як рай, там пасiки в садках, куди не повернись. Там тобi буде спокiйно жити: я знаю, що ти любиш спокiй та тишу.
- От там так гарно, як в раю! Я до тебе, гетьманшо, буду частенько навiдуватись в Суботiв, - промовила Катерина.
- Навiдуйся, серце Катерино, до мене i в Чигиринi, бо в новому мiсцi, мiж новими задля мене людьми, я буду нiби на далекiй чужинi, - сказала Олеся до своєї давньої знайомої Катерини, котру вона любила за її веселу вдачу i за природжену розмовнiсть.
Тим часом розмова мiж старою i молодою гетьманшею якось не йшла. Було зразу знать, що вони одна другiй не припали до вподоби. Козацька старшина гомонiла помiж собою стиха, поглядаючи скоса на нову гетьманшу. Родички Олесинi мовчали i розглядали свiтлицю та обставу. Одна Катерина провадила розмову з Олесею, як давня знайома. В свiтлицi почало стихати; видко було, що гостi були притомленi пiсля далекої дороги. Молода i проворна Христина, Олесина небога, без сорому казка, позiхнула,
