Гетьман Іван Виговський - Нечуй-Левицький

Не пущу я тепер на Україну грубих причепливих московських бояр, одiрву Україну од Москви i оддам в пiдданство польському королевi. Онде мої iдеали! Онде зразець для України! Он звiдкiль поллється на мене слава й золото! Король щедрий, вiн надарує мене за цей вчинок землями, селами, лiсами, золотом i срiблом. Я поставлю умову для Польщi, щоб Україна стала великим князiвством... щоб забезпечити мiцнiше незалежнiсть од Польщi... Тепер я перевезу свою милу Олесю в цей палац з честю i славою, вдоволю її золотi давнi мрiї, обсиплю золотом та перлами. Народ не пiде за мною... але в мене тепер сила в талярах... Найму орду, найму полякiв, заб'ю баки хлопам i простим козакам i таки пристану до Польщi, до просвiченої i вольної польської шляхти. Заведу я тодi на Українi просвiчену козацьку шляхту, заведу школи, унiверситети, заведу просвiтнiсть, високо пiднесеться моя рiдна Україна, як високо стоїть Європа. Ох думи мої, думи золотi! Треба написати Олесi, нехай їде до Чигирина! Нехай їде з блиском, з честю! Нехай в'їжджає в Чигирин з великим поїздом!"

Виговський зараз послав козака-верховця в Київ з листом до Олесi, в котрому оповiстив її, що козаки вибрали його за гетьмана, i велiв їй прибути до Чигирина. Олеся аж нестямилась од радостi. Вона почувала себе такою щасливою, що зразу поздоровшала, i незабаром щастя i радiсть закрасили рум'янцями її лелiйно-бiлi щоки. Дiставши звiстку од гетьмана, Олеся забажала побувати в князя Любецького та в панi Суходольської. Але вона добре знала, що зусiм втеряла в них ласку пiсля того, як вийшла замiж за Виговськога не послухавши їх поради. Олеся послала до їх тiтку Якилину на розвiдки.

Тiтка Якилина другого дня вранцi побiгла до князя Любецького нiбито по дiлу за свiй хутiр коло Києва, котрий вона оддала в посесiю Любецькому, i при цiй нагодi розказала, що Виговський вибраний вже за гетьмана, i Олеся тепер вже гетьманша.

Князь Любецький витрiщив з дива на Якилину свої чорнi очi; Любецька теж дивилась на Якилину з дивуванням. Обоє вони не сподiвались, що Виговський буде гетьманом, а Олеся гетьманшею. I князь, i княгиня тепер постерiгали, що не вони, князi та сенатори, а Виговський та Олеся тепер найвищi особи на Українi. Обоє вони стали ласкавiшi до Якилини Павловської, вiтали її ласкаво, були ввiчливi до неї i просили, щоб Олеся прибула до їх на обiд другого дня. Вернувшись додому, Якилина Павловська розказала Олесi, як її привiтно прийняли обоє Любецькi. Олеся засмiялась.

- Тепер вони заспiвали iншої й веселiшої, заспiває iншої i мiй старий дядько Христофор Стеткевич, котрий колись ставав дибки проти мого шлюбу з Виговським, - сказала Олеся.

Другого дня, прибравшись i причепурившись, Якилина й Олеся поїхали на обiд до Любецьких. Там вони застали i Суходольську. I Любецькi, й Суходольська стали неначе iншi люди. Зовсiм не тi, що були переднiше. Не тiльки не було в їх зневаги, але вони тупцяли коло Олесi, поздоровляли, цiлували i не знали де й посадити. Олеся держала себе спокiйно, але її очi виявляли ледве примiтну насмiшкуватiсть. За столом Олесю посадили на першому мiсцi; Любецька сiла по один бiк вiд Олесi, а князь - по другий.

- Ну, тепер, моя кохана Олесю, хоч будеш замужем за козаком, але ти перша особа на Українi мiж усiма козачками, - говорив Любецький. - Тiльки пам'ятай, серце Олесю, що ти тепер маєш силу мiж козацькою старшиною, можеш мати вплив на гетьмана i на козацьку старшину. Не забувай, що ти родом шляхтянка й князiвна по матерi. Вже там як знаєш, хитро та мудро, по-жiноцьки, встоюй за право шляхти як української, православної й католицької, так i польської. Не забувай i про Польщу, бо хоч гетьман Богдан i оддав Україну Москвi, але Польща ще стоїть, ще не впала i буде сутнiти, доки суду-вiку. I нехай вона стоїть i процвiтає, бо ми звiдтiль добули собi шляхетськi й панщаннi привiлеї i вищу просвiтнiсть.

- Добре, добре, князю! - обiзвалась Олеся, хоч вона й почувала в душi, що нездатна по своїй вдачi втручуватись в полiтичнi справи i заправляти ними, бо любила бiльше домове й сiм'єве життя.

- Намовляй i настренчуй, серце Олесю, Виговського, як тобi радить князь, - додала й собi Любецька, подаючи Олесi кубок чудового меду пiсля останньої потрави.

Помирившись з Олесею за обiдом, Любецькi знов обцiлували Олесю i в уста, i в щоки i розпрощались з нею.

- Тобi, серце Олесю, треба ще поїхати в Мокрани до опiкуна, попросити в його вибачення. Все-таки вiн твiй опiкун i доводитися тобi дядьком, - сказав Любецький на прощаннi.

- Думаю поїхати оце завтра, - сказала Олеся. I вона другого дня поїхала в Мокрани з своєю тiткою Якилйною та з її двома дочками.

Приїхали вони в Мокрани. Старий Христофор не сподiвався їх до себе в гостi i був дуже здивований.

- Я думав, що ти, Олесю, вже давно живеш в Чигиринi, - промовив Христофор ласкаво й привiтно.

- Нi, мiй дорогий дядьку! Я довго слабiла, а потiм завагонiла i породила сина. Родиво було важке. В Чигиринi я ще й досi не була. Так якось менi не поталанило в цьому, як i в сватаннi Виговського. Мiй гетьман хоче, щоб я в'їхала в Чигирин з пишнiстю, вартою високої особи, вартою гетьманшi, - сказала Олеся.

- Ото вiн правду каже. Коли ти гетьманша, то повинна в'їхати в Чигирин з парадом i з пишнiстю. Але ти не маєш доброго екiпажа: твiй, ще батькiвський, старий, старомодний. Бери нашу нову французьку, парадову карету, бо парад для високої особи має велику вартiсть, i їдь до Чигирина з пишнiстю, а ти тепер висока особа.

Олеся поцiлувала Христофора в руку. Карета була помальована зеленою фарбою i позолочена на рубчиках. В каретi було двоє дверець з вiкнами.

- Окрiм того, - говорив старий Стеткевич, - не годиться тобi їхати самiй: треба, щоб за тобою тягся поїзд, як за королевою. Я не поїду, бо я старий, та й не думаю приставати до козацької верстви, як пристав Юрiй Немирич й iншi українськi шляхтичi. Вiзьми з собою тiтку Якилину Павловську та родичок: Лговську, Подарицьку й iнших. Нехай їде з тобою i оця Павлина. Це буде нiби твiй кортеж i двiрський штат.

- Ой яка я рада, що поїду