Апостол черні - Кобилянська Ольга

"Для мене не існує поняття нарушувати чуже добро". А по хвилі додав: "І я і не є наслідно обтяжений, але коли ми порушили тему "завідателя", то скажіть мені, тату, ще дещо про завідателя. Ця особа мене займає. Ви нагадали мені, що він ще при житті. Чи справді?"

"Так, Юліяне. Альфонс Альбінський ще жиє… і тета Оля жиє і мешкають, де мешкали, а то в М., де моя сестра, твоя одинока тета Софія Рибка проживає".

Юліян підсунув брови вгору. "Чи він заможний?" — спитав.

"Мабуть. Крім гарного будинку, про котрого я в записках згадував, приналежать до того і якісь землі. Ще, кажуть, він розпозичав гроші на лихварські проценти між гуцулів. А проте мені мало відомо про нього. Жиє доволі самітно, як розказувала мені моя сестра, відвідуючи мене послідним разом, має своїх партнерів до тарока… держить коні і екіпаж, бо на ногу все однаково налягає… і нічого йому не бракує…"

"А тета Оля?"

"Все однакова. Як заїжджає сюди, то все до мене заглядає. Ваша мати називає її своєю суперницею і сміється. Це моя одинока дорадниця і звірителька. Може, тобі буде суджено зізнати і її колись в тети Софії — то знай! нічия рука не є така благословена, як її. Спокійна, рішуча іконсеквентна — таких українок дай нам, Боже, якнайбільше".

Син поглянув на батька: "Тату, — сказав, — мені здається, що ви споминали, що вона зроду німкеня і через те завідатель не був їй прихильним".

"Так, здавалося. Але пізніше, коли я став так би мовити її вихованцем, вона мені оповіла, що по матері вона також українка, лише, що та послідня була знімчена і не володіла добре своєю материнською мовою, через що і потягнув завідатель вже і її клеймом "німка", що, однак, не здержувало її ні найменше в молодім віці вчитися тієї мови, відчувати по-українському і виховувати в дітей свого вуйка любов до тієї мови і нації, особливо в молодших дівчаток, бо синів хоронив завідатель від її впливу в тім напрямі, мов від деморалізації, що йому врешті і вдалося".

"Чи тета Софія зноситься з нею?"

"Так. Жиють в приязні. Подекуди запрошують і вуйка Рибку туди, як не стає одного партнера до тарока. Він не випадає з завідательської ласки, відколи був йому помічним в його нещастю з ногою. Лише про Цезаревичів не можна йому споминати".

"Ов!" — сказав Юліян і закривив з легкою погордою уста.

"Я йому давно його гріхи простив", — сказав батько.

"А я б не простив, тату… ані на волосся б не простив ляхові. Я його напомацки за всіх ляхів і за всю їх нікчемну політику проти нашого народу ненавиджу. Я б не простив".

"Коли я простив, то я не простив ляхові, а простив батькові, котрий з своїх дітей, що їх найбільше любив, не мав потіхи, котрий-то біль, мабуть, і зігнув його горду спину. І на нього прийшла відплата. Що він лях — інша річ. Але межа є на все".

Молодий син здвигнув опозиційно плечима.

"Я і в тім не згоджуюсь, що тета Оля там остала, поминувши те, що стала вашою опікункою. Який вплив мусила вона мати, що мимо неприхильности він її затримав".

"Так і справді було, сину. Ради дітей він це вчинив і через більшу домашню господарку. Ти не можеш собі уявити, скільки рівноваги і якоїсь, я б сказав, невідомої енергії, уділялось в цій хаті від тієї жінки. Господарка була в неї зразкова. Рано-ранесенько ти вже її першу бачив на ногах. І слуги її любили. Не одно, що грозило п’ястуком за стіною завідателя, змінялося на вид тети Олі і бралося з новою охотою до праці, коли вона заговорила. Тай і привик він до неї і знав, що, щоб і не було, тета Оля одна не обманювала його і жодна брехня не переходила через її уста".

Батько вмовк, поглянув вдруге на свій годинник, а опісля і по всіх стінах, де висіли і тикали і менші, і більші його "пацієнти", забрав сина під руку і вступив до кімнати, де ожидала обох проча родина.

*

В світлиці панувала тиша. Дехто грав в шахи. Оксана читала. Мати розмовляла півголосом з будучим зятем Зарком, а найстарша Зоня, батькова "помічниця", поралася в низькій, але просторній їдальні, спрятуючи посудину і дещо інше з стола, полишаючи лише білу, як сніг, і улискуючуся скатертину з розстеленим під нею сіном через ніч, як годилося.

"Ми вже тут", — сказав батько, висуваючи вперед сина, що, мов вертаючи з іншого світу, опинився поважний перед присутніми, котрі при вступі обох заворушилися.

"Але-бо й довго передавали ви свій різдвяний дарунок, тату, Юліянові, — обізвалася першою Оксана, закриваючи книжку, і зближилася до батька і брата. — Покажи, щось дістав? Я вже така цікава, ждала, ждала, аж надокучило і забралася до читання. Які гарні поезії Федьковича".

Враз з нею приступили і прочі сестри і мати до брата.

"Фі-у! — який дарунок", — кликнула Зоня, хапаючи брата за руку, на котрій заблистів золотий перстень з рубіном, і потягнула близько під звисаючу лампу. "Чиста кров", — накинулась Марія і схилилася низько над рукою.

"Ая".

"Чистий, прегарний, як рідко його бачиться", — повторив він.

"А я гадала, татко подарує тобі ланцюжок до годинника з тим дрібоньким медальйоником, що так тяжко одчиняється… а то перстень, та ще з таким кровавим каменем. Я ніколи його у вас не бачила, тату, ви його ніколи не носили".

Батько здвигнув плечима: "Ти знаєш, донько, що на руці робітника не уходять прикраси. Моя золота обручка вистарчає, я не люблю блискучок. Я його для Юліяна ховав. Це мужський перстень".

"Ланцюжок з медальйоником також мужський?"

"Так. Але то з вас котре його одержить, тільки мусить стати повнолітнім".

"Ов!" — кликнув Юліян і усміхнувся, переглянувшися з сестрами.

"Так, так… абись знав, що мусить бути повнолітнім".

"А то чому?" — спитала Оксана, натягаючи шийку, бо була нижча ростом.

"Бо тому, що коло ланцюжка є тайна".

"В медальйоні?" — спитала вона зчудовано протяглим голосом.

"В медальйоні… а дітям не передаються тайни".

"То пождемо", — відповіла вона.

"Пождемо", — повторили всі прочі і помішались бесідуючи, переходячи з одної кімнати до другої, між тим як батько, побалакавши який часок з нареченими двох доньок, відійшов до своєї кімнати. Чувся змученим, а пора була доволі пізня.

Коли двері зачинилися за батьком, всі потягнули брата до світлиці, де знаходилася ялинка, допитуючись в нього, через що держав його батько в себе так довго.

Він опирався сповнити їх бажання, вимовляючися, що про це говорити ще не час і що прийде колись відповідна хвиля, де він не лиш дасть їм до всего пояснення, але і, може, покаже і батькові записки, котрі цей, передаючи йому нині перстень в дарунок по дідові Юліянови Цезаревичу, дав йому до прочитання. Нині пізно, говорив він, побалакає з ними ще так трохи… а матінка нехай лягає також до спочинку, а завтра і післязавтра ще також святочні дні, то їх використають досхочу. З тими словами відпровадив матір аж до постелі і вернув назад до ялинки. Тут зустрінув його молодий Зарко: "Панни будуть вже також помучені, — сказав усміхаючись, — а він, пан офіцер, хоч і молодий і "вояк", певне, не погордить кинутись в "стебло". Йому залізниця, без сумніву, в ухах десь без перерви гуде…" Але Юліян заперечив головою.

"Не будь фарисеєм, — кликнула Зоня, — а признайся до правди. Тобі горять щоки з утоми і внутрі ти вже спиш. Ми що інше. Ми всі, скільки нас тут бачиш, то "робітнича бранжа". Ти один якийсь ексклюзивний, мов справдішній панський. Глянь на наші і на свої руки". Та тут Зоня вмовкла, бо Юліян прокинувся, протестуючи рухом, і відсунув їх від себе, що мов бджоли стиснулись коло нього.

"Який я в вас ексклюзивний, — спитав, — який я в вас панський? Гадаєте військова служба така легка, беручи її поважно і сумлінно під розвагу — ну, ну… змінили б ви не в однім свою гадку, наколи б заглянули поважно в той апарат життя і смерти, наколи б пізнали і мужів військової науки, дізналися б які високо образовані знаходились між ними, як причинились у винаходових експедиціях, де не один з учених цофався назад перед небезпеками, що були грізні, заповідаючи неминучу смерть; які піонери знання і поступу знаходились в рядах військових… які мужі гідні вшановання і високої поваги… що за залізо — кажу вам… Vollblutmenschen[90] не лиш щодо тілесного виховання, але і характеру. Правда, є і багато полови в війську — але полова в кождій верстві людности не є для нас міродайною і з нею і ніхто не числиться в кождій праці, а найбільше в здобуваючій і культурній. Військовий — це такий працьовник, як кождий інший, і відріжняється лиш тим, що дав державі в потребі своє життя; такий я ексклюзивний, панський".

"Юліяне, ти ще вступиш колись до війська", — кликнула Оксана, вп’ялившися аж прошибаючо гарячими очима в гарного брата, що в цій хвилі дуже поважно виглядав.

"Ні, сестро. Це не в моїм плані".

"Так?"

В неї здрігнулися болісно уста.

"Не пророч, Оксано!"

"Бо ти захоплений".

"Ні. Я лиш не зношу, як хто мене інакше судить або і перецінює. Я є, яким є".

"А твій товариш Едвард?"

"Як Едвард. Панський, багацький син. Завдяки йому і його батькові я поробив ріжні гарні і цінні знайомства військові. Коректна людина з широкою освітою і горизонтом дає більше, як не одна книжка. Але завтра, — додав, перериваючи себе, — позавтра треба мені піти до начальника мого полку зголоситися… і скинути вже з себе військову одіж; опісля, як споминав я вже, за недовгий час ми їдемо з Едвардом до Мюнхена, відтак, може, до Берліна — ще не знаю; до Скандинавії, напевно, поїдемо і до Англії… на Англію я радуюся!"

"Пане поручнику?" — обізвався тут несподівано молодий огородник Зарко і вклонився. В його очах блисло збиточністю.

"Як ви це від мене приймете, що я вам передам — я не знаю; я лиш розуміюся на рослинах, їх виховуванню, на флорі, ярині, овочах, хлібі, на землі, на її роді, але на такім я не розуміюся. Чи це різдвяний дарунок передано мені для вас, чи це що інше, мені не відомо". З тими словами він сягнув в грудну кишеню, вийняв звідти лист і, передавши його зчудованому офіцерові, сам відступив і відвернувся.

*

Юліян, прийшовши до звисаючої білої лампи і глянувши на адресу, змішався. Сестри, помітивши це, відступили і собі дискретно одна по другій, потягаючи і наймолодшу Оксану за собою до передпокою, куди вийшли були оба наречені і ладились до відходу. Юліян вийняв свій ножик, розтяв спішно коверту і вибрав з коверти зложений листок.