Апостол черні - Кобилянська Ольга

Потайки числила я, як вже споминала, на дружину його, що, українка, не дала з себе стерти своєї національности, і на характерну його родичку, панну Альбінську, що не вагалася ані на хвилину станути око в око перед усміхаючимся деспотом, виявляючи правду відносно пропавших грошей штабового лікаря, котра в сполученню з висказами вчителя Рибки врятувала порушену честь твого батька, що висіла на волосочку, указуючи тим правдивого злочинця без назви імени. Лиш коли наспіла відомість про смерть пані Альбінської, я пораз перший опустила руки безсильно і не знала, що починати. Та тут прийшов мені сам вчитель Рибка на поміч, вмовляючи та пересвідчуючи мене, що панна Ольга Альбінська особа неабияка, повна чесноти, енергії і розуму, повна доброти в крові і спокою, з тактом, буде не менше совісно опікуватися сином нещасливого покійника, як і сама пані Альбінська, тим більше, що, як я від нього довідалася, твій батько перед смертею мав навіть її просити, щоб над тобою чувала. Коли по смерти пані Альбінськоі звернулася до неї з проханням займатися відтепер і тобою, чужою сиротою, одиноким наследником Цезаревичів, вона вислала мені у відповідь листа, котрий по моїй смерті і ти держи в почести, впевняючи мене, що дане в тій цілі нею проречення помершому капітанові вона, доки жива, ніколи не зломить і ти будеш для неї святою пам’яткою, для котрої вона готова і жертвуватися… На якій підставі се послідне вона, та "німка", як назвав її дядько в сцені по похороні батька, приобіцяла — я не знаю; але утримую, що тому була якась чисто психологічна підстава; а коли так сталося, не хотіла нічого дальше догадуватися, маючи передовсім одинока і його на увазі, а і те, що твій батько, яко офіцер, не міг б е з м а є т к у хоч би і з ким одружитися. Ще я додам, що ти був в мене добрий хлопчик, мав добру пайку амбіції в собі і я пестила надію, що не даси себе легко стоптати, що і Господь не допустив.

Така була моя провідна думка, коли рішилась я усунути тебе, дорогого "орлика", від мого серця, одинокого внука, за котрим душа рвалась. Я питала себе не раз, що я мала робити? Я мала при собі і другу дитину, котрою треба було інакше займатися, знов інше виховання давати, — сестру твою.

...............................................................

Я працювала тут з нею о наше матеріальне удержання, виховувала її як змога чесно і найстаранніше для життя, для України, щоб знала, куди її душа і вона сама приналежна, коли і її свій камінь до існування України приложити, якою їй треба українкою бути… власне українкою, а коли остаточно приїхав вже не пораз перший вчитель Рибка, що все інформував мене про твоє життя в домі завідателя і рішучо попросив о руку твоєї сестри, котра досі ще для нікого не виявила симпатії, — настала для мене друга душевна криза. Я згадала тебе… примкнула очі… заглушуючи в собі голос колишньої "полковниці" і сказала, не супротивляючись їй, котра вже була душею потайки прилипла до нього, "йди!", видираючи з серця переконання, що вона — та розумниця моя — як донька і внучка вищого офіцера, з своєю гарною поверховністю і чистою, мов цвіт, душею, заслужила на інший стан. Все пусте. Се так лиш горда "бабуня" думала — роїла собі всякі плани ради її старосвітського вихованя. В суті річи я не жалували ніколи, що дала її за нього. Як знаєш сам, він для неї добрий, шанує її, як "княгиню", кладе до ніг, що може — а щонайважніше, він "свій" чоловік, він наш українець, він характерний і сумлінний у виконанню свого обов’язку аж вглуб до свого психічного кореня… а за се я дякую тобі, Боже, бо в чім іншім, а надто дотично твоєї особи, я, може, і прогрішилася".

*

Чи таким я став, якого хотіла мене бабуня бачити, твердим, непохитним у важких монументальних життєвих хвилях, як чоловік і член своєї народности, я не знаю. Той зародок золота — чуття, що десь спочивав на дні моєї душі, я сам в собі ніколи не виплекував, не допускав до розпалу. Тепер, де став старим, кажу: "Великі почування, викликані життям, самі розсержують душу і самі поривають її і собою до великих діл…"

Чи на добре воно вийшло, чи на противне, що з офіцерського сина лиш офіцерський годинникар, як мене прозвали військові знайомі мого батька, що давали великий процент зарібку — хто його знав? І з вас, дітей, хотів я таких поробити, зсередини витовкти молотом натвердо, щоб обзивалися на поклики важних подій в життю лиш чистим — дзвінким — а не півголосом — та… чи не знав я, як до того відповідно братися, чи урвалася тут моя сила — не знаю. Що я гартував, з своєю, життям і досвідченням висталеною, душою, те розм’ягчувала ніжність і любов вашої матері — і хто знає, чи і не ліпше воно так.

Матеріальним моїм станом вона сяк-так задоволялась, пересвідчившись, що її онук став, як сама чула, "полковим" годинникарем і мав стільки праці, що рідна донька зголосилася до нього на практику і поважну помічницю.

Лише від одного мусила одмовитися, бо все т р е б а одного зрікатися, як впевнила, а то — що станові "офіцерському" жоден інший не дорівнює ані чеснотою, ані лицарськістю, ані неустрашимістю, не говорячи вже про елеганцію. Чи отеє все витворює дисципліна, контроля над самим собою і другими, дивіза — вставляти себе в ряди порядку назверх і вглиб, даючи тим доброго і тривкого, а рівночасно і безвзладного до крови, з отсим, що, по її думці, "виховувало" залізність в чоловіці… а сходило вже, як їй здавалося, на другий план, старенька не могла погодитися".

І тут скінчив годинникар свої записки, які викликав перстень з червоним каменем.

*

По прочитанні батькового пам’ятника, молодий офіцер сидів ще якийсь час нерухомо. Схилений, сперся одною рукою на коліно… дивився на зшиток, що держала друга. Відтак, мов вертаючи з іншого світа, підняв голову і встав. "Дякую вам, тату! Ви мені розкрили себе… і я ваше поступовання проти нас розумію. Ми вас не один раз запізнавали, вважали за іншого, як був. По смерти свого батька ви не сміли бути дитиною. Ви крали, ловили промені сонця любови, а з тим і культури, бо мусили перебувати в деякім змислі поза нею. А проте, тату… проте ви один ніколи не були назадником, як багато ваших співпрацівників. Ви мурували ґрунт чи не через все життя ваше під своїми і дітей ваших ногами працею, приміром, чесними засадами і правдивістю, і тому і наслідки вашої праці не будуть марні".

"Дай Господи!" — відповів годинникар і його очі засіяли на хвилю шляхетним блиском. В слідуючій вже він згас. "Я їх не дожию, — сказав, — я багато н е д о ж и ю, бо давніше моє здоров’я я витратив. Але ви, діти мої, ти, сину мій одинокий, ще зможеш щось на руїнах життя свого діда і батька збудувати, ти, може, станеш на інший новіший ґрунт, сильніший, бо культурніший духом… Яке щастя… глядіти молодому чоловікові в світ з перебраним предками і полишеним, зматеріалізованим здобутком духу — і користати з нього. Яке щастя. Але я готов. Я вже так багато тобі говорив — що час вертати тобі між гурток, який ми на вечері опустили. Слухай, там за дверми чути веселі голоси твоїх сестер і моєї пестійки Оксани. Вони сьогодні подвійно ущасливлені. Старші своїми нареченими, а вона твоїм приїздом. Записки задерж в себе, бо я їх для тебе зладив. А тепер ходім!" Батько сягнув рукою по годинник і глянув: "Дві години я тебе держав. Та не жалуй. Нині Св. Вечір, Рождество Христове. Я щасливий, що дочекав його, маючи і вас всіх коло себе, а надто тебе". Говорячи це, він був сильно зворушений і простяг нараз синові, мов доброму товаришеві, руку. Цей вхопив її, зігнувся блискавкою і, віддаючи їй щирий стиск назад, поцілував її. Тим часом батько обняв вже був його другою рукою і притиснув одинака з цілої сили до своїх грудей. Це сталося без слова і було вчинком одного моменту.

Потім, мов на внутрішній приказ, відвернулися оба від себе. Чи це була подібність вдачі, котра завдавала соромитись м’яких почувань, чи що інше… син, проїхавши рукою крізь густе волосся, сказав стисненим голосом, віддаючи записки батькові назад: "Записки ваші, тату, є для мене дорогою пам’яткою, заховайте їх для мене і надальше в себе. У вас вони будуть у безпечнішім сховку, як у мене, що хіба з 8 до 10 день перебуду у вас гостем, а опісля знову від’їду. А і перстень візьміть ще до себе. Дорогі пам’ятки не береться в дорогу з собою".

Але тут батько заперечив головою. "Ні, ні, — сказав. — Записки я заховаю тобі, але перстень бери, сину. Ти вже офіцер, мужчина… ти його не затратиш. Зрештою, це різдвяний дарунок, і він подвійно твій. Задерж його і носи в почести".

"Що я його буду шанувати і берегти, в тім можете бути переконані. Нехай би і в які прикрі хвилі прийшлось би мені попасти, я його ніколи не віддам від себе, скорше…" Але тут батько йому перервав: "Не говори сину, — сказав і підняв остерігаюче палець… — Не говори, бо ніхто за себе не може ручити. Ось і твій дід не думав, що карти, а не битва стануть причиною його смерти. А грав в них не раз… і програвав, а все виходив побідником тому…" "Я не граю в карти, тату", — спалахнув Юліян.

"Але в чім іншім зможе тобі він стати помочею, що я там знаю. Ти ще не знаєш життя, не знаєш життєвих спокус і красу і штуку культури. Я їх також не знаю. З мого світу, а то світу робітницького, я не міг їх пізнавати, але бували хвилі, де вставлялася і хороба, і смерть чигала в закутках моєї хати, і я не раз думав в душі… про продаж моїх скромних дорогоцінностей, та якось вдалося мені заховати його для тебе". "Тим більше я це вдію, — відповів Юліян. — Вміли ви, тату, запанувати над важкими хвилями у вашій хаті і між дітьми, зможу і я це вчинити. Цей перстень буде пригадувати мені все ваше і дідове минуле, наколи б я і попав у чорні моменти життя і мені загрожувала б яка катастрофа. Мій дід був праведний чоловік і ніхто не може йому доказати некоректний і нечесний вчинок".

"Так воно і було, мій сину. Він відібрав собі життя, але чужого добра він не чіпав, хоч і як бажалося пану завідателю висотати таке і тим відвернути своє злочинне поступовання. Наколи б я мав тобі ще що на цю тему сказати, то додам хіба давню пословицю: стереженого і Бог стереже. Уникай нагоди. Лиш вона робить з нас злочинців, хоч би і в якім керунку".

Молодий офіцер прокинувся.