Петруня - Васильченко Степан

Оті, що... пам’ятаєш?.."

"Так-та-ак!..— пригадує Петруня.— Це оті самі, що як був малим! — Дивується: — Дивись тобі! А я думав, що то тільки вони в казках..."

Починає приглядатися до їх, а вони стають все сумніші та й сумніші.

"Чого вони такі темні, сумні?" — питається у неї.

Вона мовчить, швидко встає, косу на голові поправляє.

"Куди ж це ти?" — з тривогою питає Петруня, угадуючи її намір.

"Я швидко назад вернуся".— Пішла до дубових дверей.

По дорозі повернулась, привітно осміхається, завіряє:

"Я вернуся, вернуся!.. Я зараз!.."

Зникає за дубовими тюремними дверима.

Петруня підводиться і сідає на постелі. Б'ється у його серце: коли б же, коли б не одурила.

— Що тобі, Петруню, серце болить? — близько-близько чує він знакомий голос. На мить зелення розхиляється, і перед очима Петруні стоїть Кошовий, пильно приглядається йому в обличчя.

— Вона ще прийде! Вона зараз, зараз вернеться! — швидко, як з гарячки, шепоче Петруня.

Кошовий тихо з жалем хитає головою:

— Бідний ти, Бова-Королевичу! — і далі нахмурив брови, суворо, голосніше: — Вона, Петруню, не прийде, чуєш, ніколи не прийде! Лягай, спи!

Петруня покірно кладе голову на постіль. І відразу над постіллю виростає якийсь зелений кущ.

Брудні тюремні стіни перефарбовуються, вищають, ширяться. Стає просторо... виростають якісь колони дивного-предивного стилю, зільники з квітками, мережана золотом стеля... арки... ходи... коридори... і відразу десь у темних коридорах брязнув голос Наталі, аж в ушах задзвеніло:

Ой ти, Грицю, Грицю,

Ти, славний козаче...

Двері одчинились — і вона знову на порозі, радісінька така, весела, а в руках повно всяких квіток: бузку, троянд, акацій, рути, рясту всякого...

"Приберу я, Петруню, у твоїх будинках, щоб було тобі тут хороше та весело!.. Ти будеш тут сидіти, а я буду до тебе приходити, любити-цілувати буду... А ти мені казки твої чудові будеш казати, співати пісні...

І будемо з тобою отак ми жити, та й жити, та й жити..."

* * *

Коло вікна стоїть Кошовий, одхилив ухо — пильно до чогось дослухається. Десь далеко соловей витьохкує, солодкої завдає Кошовому туги...

Тільки-тільки що його чути: через стіни, через грати подає голос... Послухає-послухає його Кошовий, знову поміж сонними починає ходити... Ходить, щось думає, на сонного Петруню позирає, стиха наспівує:

Ой у городі в Таганрозі

А в мурованім замку

Сидить козак на прикові

За дівку-коханку...

Як у срібну сурмочку, цвірчать залізні пута і собі приспівують стиха:

За дівку-коханку...

[26] — Кордуб’є — кривий, сучкуватий стовбур.

[27] — Орелі — гойдалка.