Петруня - Васильченко Степан
Іржаві темні грати неохоче впустили в камеру барвисті вилиски вечірнього погасання, нетерпляче дожидаючи, щоб якнайшвидше пішли звідціля ці непрохані тендітні гості.
Останній на стіні променистий жмутик довго лазив, як райдужний метіль, далі почав швидко тьмаритись, припав, як перегоріла углина, попелом і непомітно згас.
Хтось зі зла шарпонув, здавалося, темну завісу, ніби зачинив двері за нелюбими гостями,— і між стінами заворушилась нудьга. Аж ось несподівано у небі над гратами ясною свічею стала зірка, і в камеру труснуло трохи дрібного темно-синявого пилу. Через незастеклене вікно в гратах ринув холодком весняний подих, дмухнув цвітом... Маленьке змагання — і нудні примари як здиміли.
Все заворушилось, що було в камері живеє. Підводилися з своїх ліжок в’язні і мовчки затинялися од стіни до другої.
Здавалося, в темну камеру наплинуло багато весняної неспокійної води, водою попідіймало із заглибин якесь кордуб’є [26] і почало кружити ним по камері.
Давненько вже прослухали вони це Петрунине оповідання, проте і досі ніхто не промовив і слова. Були тихі, задумані.
Сам Петруня сидів коло стіни, схилившись на руку. Од зворушених спогадів ще палахкотіли в його уші і сяяли очі... Він знову передумував те оповідання вже для самого себе.
Петруня — юнак із віїстими очима, великими, карими. Справжнє його імення — інше. Петрунею прозвали його вже в тюрмі, прозвали за ті його довгі кучері, що їх він не хотів стригти наперекір тюремному наказові, за його мрійливу вдачу, а найбільше за його долю, що скидалася на долю того панського наймита-красеня Петруні, що його оспівано в народних піснях.
Петруню водили сьогодні на суд, і сьогодні він уперше після довгих місяців сумної тюрми знову побачив вирування вільного в городі життя, побачив весняне сонце, безмежне небо, і, хоч суд вирік йому дванадцять років каторги, він все ж не міг заглушити в собі пробуджені весною радісні струни. На щоці у себе він і досі одчував, як чийсь поцілунок, доторкання листочків з того клена, що мимо його проводили Петруню із суду назад до тюрми.
У йому бродили увесь час весняні настрої, химерні мрії, і сьогоднішній суд здавався за дрібницю поруч із цією могучою радістю, що разом з весною прилинула на землю.
Товариші прохали його, щоб він розповів їм про всі ті в його житті події, що завели його вкінці до тюрми. Йому хотілося говорити, проте він довго одмагався.
Коли ж в отемнілій камері пішов свіжий дух од весняного цвіту і на брудній тюремній стіні замість вилущених в штукатурці прогалин і всяких інших плям почали маритися дивовижні гаї та сади, Петруня покинув мляве рахування, скільки буде йому років тоді, коли одбуде він кару, і з сумних тюремних стін стиха вимандрував у чарівне море крилящих спогадів, забравши з собою всіх товаришів-в’язнів...
Снують тіні по камері, як рибини в акваріумі. Все ясніше виблискують думні їхні очі, як жарини, що їх продимало вітром.
Тихий кайдановий брязкот змовк коло Петруні і до його схиляється висхле з тонкими та довгими козацькими усами лице отамана неволі, каторжника Кошового.
Кошовий легенько обгорнув Петрушо за стан і по-старечому, з жалощами декламував:
Узяли Петруню за білії боки
Та й кинули Петруню
У Дунай глибокий...
— Ех, Петруню, Петруню! — похитав він головою, далі додав, смутно жартуючи: — Де ж це, Петруню, твої коні крилатії, де твої зілля чарівнії та твої літуни-килими?..
Петруня тільки схилив низько голову... То було в ясний гарячий день...
* * *
По один бік глибокого темного шляху білокорі берези в розпущених зелених косах, по другий між стовбурами рябіють червоні, сині, білозорові квітки...
Біла корова потонула глибоко в траві, пасеться...
По другий бік під зелениною — високий гостроверхий штахет і похмура, зеленим мальована брама. Там за брамою ховаються під тополями старовинні князівські будинки... Вгорі над усім — синьо-мурове небо з гарячою золотою у йому ватрою — вліточним сонцем.
В холодку під брамою, як дві квітки,— двоє дітей: у білому з торбинкою за плечима — пастушок з батіжком і в блакитному з золотою куценькою косою на голові — дівчинка-панна. Він, засмажений, як жук, скидається на мусяжеву статую, панна — з білим прозорим лицем видається на зеленому тлі за куклу з живими очима. Очі в неї горять од цікавості, як не займуться, і сама вона не встоїть на місці...
Дивний, невиданий цей запилений хлопчик, син Федота-рибалки, що його хата на курячій ніжці стоїть над водою в балці. Босі ноги у хлопчика поколоні, штанці полатані, і в торбинці житній хліб, проте, так тільки здається, що він такий собі пастушок, а справді — він великий чарівник-ворожбит. Йому відомі всякі чари, він знає всі зілля. Він має в себе живу й мертву воду, знає, де позакопувані лежать скарби в землі, знає, коли і де цвіте папоротневий чароцвіт, знає, як його зірвати.
Ось він собі вихльостує недбайливо батіжком і так, ніби без усякої охоти, як річ давно всім відому, починає розповідати їй про літун-зілля, що сушиться у його вдома на горищі. Коли потреш того зілля в руці і понюхаєш один раз,— полетиш понад землею, понюхаєш двічі,— полетиш у половині дерева, коли тричі,— летітимеш з деревами врівні. Несподівано за спиною гомонить погрозливий голос:
— Так я й знав... Ти знову сюди приволікся?
Стояв економ, високий, сердитий. Хлопець одійшов кілька ступнів убік і мовчки спідлоб’я дивився на його, не теряючи самоповаги, як то й годиться чарівникові.
Маленьку хвилинку економ дивився на хлопця мовчки, ніби милуючись його спокоєм, далі червоніє і люто витріщається:
— А корови, корови де твої, чортове іродча?
Хлопця ніби вхопив хто на голки, голова метнулася в один і другий бік... Геть-геть загледів спини в корів, що десь плутались за березняком в панській пшениці.
Гадюкою звився в економовій руці нагай:
— А не лови гав, а не тиняйся попід брамами, а пильнуй, собачий сину, того, до чого тебе поставлено!
Хлопець вертівся дзигою на місці, одмахуючись руками од нагая, як од оси, далі одірвався од його і як вихор помчався до корів.
Панянка не вірила своїм очам: великий чарівник умить перекинувся в абиякого шкодливого пастушка.
Минає небагато часу...
Чарівник сидить у березняку на траві, сумний і скучний, ліниво копирсає паличкою землю, щось думає.
Озираючись раз по раз назад, до. його боязко наближається Наталя.
— Дуже болить, Якове? — питається тихо-тихо, лагідно.
Хлопець зиркнув на неї і сердито одвернувся.
— Іди собі геть і ніколи не гуляй зо мною! — промовив він суворо. Далі нагнув голову і знову почав довбатись у землі. Йому досадно і соромно — і він не хотів би тепер стріватися з Наталею.
— Я ж нічого не винна тому, чого ж ти сердишся на мене? — щиро казала дівчинка, лагодячись сісти з ним
поруч на траву.
Хлопець крутнув головою, очі злісно блиснули, сам наїжачився.
— Геть, кажу, одійди! — Одсунувся.
Дівчинка полохливо одступила.
— У, який сердитий! І чого ти такий сердитий? Хіба що, коли я сяду коло тебе?
Хлопець мовчить. Лице його стає таке думне, горде, хороше, і панночці аж серце стиснулося, так хотілося, щоб він знову був до неї привітний. Стоїть — сісти знову не зважиться і одійти не хоче.
Далі набирається сміливості, боязко простягає худеньку ручку і легесенько жартує, торкаючи хлопця по вихрастій голові:
— У, яка кучма!..
Хлопець схопився з місця, ніби його опекло огнем, швидко зглянув кругом себе недобрим оком, далі стулив міцно губи, виблиснув очима, як крицею.
— Н-на! — стусонув він дівчинку кулаком у плече. Дівчинка заточилася. Далі скривилась од болю, од жалю і сорому. Зігнулась, рукавом закрилась і, затремтівши од німого ридання, швидко-швидко пішла од хлопця, спотикаючись на корчі й кущі.
Він похмурими очима подивився їй услід, далі, стурбований, довго озирався навкруги; в лісі нікого не було видно. Зайняв корови і швидко погнав їх у лісову глибінь.
* * *
Поночіє...
З балки Яків вибрався на гору, спинився тінню і дивиться: за річкою в старій похмурій дубині десь на високих гіллях мостить своє гніздо жар-птиця — місяць. Над дубиною встає рожеве жарево. Через темну воду в річці хтось почав мостити з золотої соломи гатку. Стара хатина з білою стіною почала прояснятися в балці, ніби жартовлива дитина помалісеньку одтуляла рукавом заслоняне лице. Якову хочеться розглядіти золоте гніздо краще, і він іде далі, щоб високе тополля з панського саду не стояло йому перед очима. Проходячи узенькою стежкою попід старим, трухлявим штахетом, що одгороджував глуху над річкою частину панського саду, він згадав панночку і похвалив: "Молодчина Наталя, нікому, видно, не пожалілася".
Стало шкода — не вийшла, бач, уже сьогодні до тину на вечірню розмову, розсердилась.
— Кхи-кхи! — стиха кашлянуло щось на перелазі, де його Яків проходив мимо.
Яків спинився, приглядається: щось схилилось, нерухоме, на обапол — у тіні не видно: мусить бути людина.
— Хто се? — стиха промовляє Яків до його. Мовчить.
"А може, це од спиляної верби пеньок,— думає Яків і пробує рукою,— ні, м’яке щось, тепле". Прихиляє голову: чиясь маленька рука, а в руці темно-рожева троянда; вище — щось біле, мармурове ховається в сутіні... Суворо нахмурені очі... Коротенька коса з блакитною у їй стрічкою.
— Це ти, Наталю? — радісно дивується Яків.
Мовчить, як нежива, тільки в руці несподівано закружилася квітка швидко-швидко.
— Ти сердишся на мене, Наталю? — якнайласкавіше питається Яків.
Наталя швидко метнула головою вгору, ніби їй притьмом припало щось у небі побачити, в чорних очах засвітилося дві діамантові сережки — дві сльозини.
— Сердиться,— стиха промовив Яків, оступився, зітхнув, стоїть мовчки в смутку, в карі.
Зняв з голови свій кашкетик, почав мняти.
— Наталю, я вже ніколи-ніколи не буду тебе бити...
Мовчить.
— Я вже буду тебе жалувати, гарно гуляти з тобою...— постояв, подумав, кланяється низько: — Прости.
Наталя витерла хустиною очі:
— Нехороший ти хлопчик, грубіян... мужик.
Далі вона суворо нахмурила брови і вже сміливо, ніби мала на те загорьоване право, почала голубити ручиною пухкі його на голові кучері ніжно, лагідно.
Яків покірно схилив голову, як під справедливу кару.
— Уже не сердишся? — легко зітхнувши, спитався він веселіше, коли кара минула.
— Серджуся і буду сердитися ще довго-довго...
Наталя намагалася нахмуритися сердито, та лице її мимохіть прояснилося тихою, блаженною усмішкою.
Минуло кілька недовгих хвилин, і вони сиділи поруч над водою, в гущавині дикого терника на камені.
Наталя стиха скаржилася, що їй жити важко у княгині, скучно.
