Між добрими людьми - Франко Іван

Навіть просив мене, щоб його ніколи не питати про те. З того я доміркувалася, що мусив мати якісь неприємності, і мучилася тою думкою, що, може, се все із-за мене.

І так між нами звільна почала залягати темна хмарка. Кожде з нас мало якусь гризоту, котрою боялося чи не хотіло поділитися з другим. Одне тільки в’язало нас — думка про будуще дитя. Ми розмовляли про нього як про щось, що вже єсть, бігає, гомонить і сміється, любувалися ним, турбувалися, щоб де не вдарилося, не впало, не перестудилося, обговорювали, що треба буде змінити кватиру, приняти служницю, міркували, кілько се буде коштувати. І з усього того я бачила одно, що він мене любить, і почувала ще більшу вдячність і любов для нього.

Надійшла зима, і він знов почав рідше бувати у мене. Служба зупиняла його. Не раз бувало так, що й цілий тиждень не міг явитися. Я познайомилася з кількома сусідками — жінками ремісників та зарібників, бо до "пань" урядничок та професорок боялася підходити, чуючи, що могли б мене відіпхнути. А серед тих темних і бідних жінок я знайшла більше щирості і поради. Я стрібувала навіть через них перепитувати за деякою роботою, щоб заробити що-будь на удержання своє і своєї дитини. Я вміла шити і брала шиття додому. Далі через одну служницю, що услугувала у одного професора, мені трафився добрий заробок — переписувати начисто якусь книжку, що той професор сам написав. Я пишу гарно і швидко і, присівши твердо до роботи, за два місяці заробила щось п’ятдесят ринських. Олесеві я нічого не казала про свої заробітки, боялась, щоб він не прогнівався. Довідався одначе по якімось часі, мабуть, від того самого професора, взяв мене на екзамен і, розвідавши все, нічого не сказав, тілько поцілував у очі і опісля, якось сумно замислившись, прошептав: "Бідне дитя!".

В маї нарешті я родила. Дитя було гарне, як ангел, але мені було невесело, глядючи на нього. Аж тепер я почала думати над своєю будущиною і будущиною своєї донечки. Що з неї буде? Чи те саме, що з мене? І я, що досі не раз богу дякувала за своє щастя, раптом почула якусь невимовну тривогу. Боже мій! І що ж таки я направду? Удержанка, і більше нічого! Чи щиро, чи не щиро говорить Олесь про свій будущий аванс, про намір одружитися зо мною, а все-таки тепер справа через се не зміняється. Тепер я зрозуміла милосердні погляди, таємні зітхання та похитування головою моїх сусідок, бідних зарібницьких жінок, зрозуміла ті уривані слова, коли річ зайшла про Олеся, ті шептання, коли в хату ввійшла яка нова сусідка, ті тисячні дрібниці, котрі хоч і не були призначені на те, щоб мене шпигати і ранити (ті жінки дуже добре розуміли моє положення, бо більша часть із них і самі перейшли через нього в своїй молодості), та все-таки дуже боліли і смутили мене.

Олесеві я нічого не говорила про свої муки, бо і пощо? Коли він мене любить,— думалось мені,— то, певно, й сам так само мучиться, а коли ні, то не варто. А він справді мучився. Маленьку нашу цілував і милував, як мати, не як батько, і часом я бачила, що коли дивився на неї сплячу, то сльози наверталися у нього на очі. І що мені було йому говорити? Оставалося тілько ждати і бути терпливою.

VII

По трьох місяцях наша дівчинка вмерла.

Олесь зачав рідше бувати в мене. Літні марші, далі маневри, далі знов якась служба — цілими тижнями, а далі й подовше не бував у мене. Наші стрічі були холодні й короткі. Здавалося, що зі смертю дитини улетіло наше щастя і те тепло, котре давніше проймало нас обоє, коли ми були з собою. По маневрах він захорував і пролежав більше місяця. Написав мені, щоб я сиділа дома і не важилася приходити до нього. Що я витерпіла за той час!..

Аж на третім тижні я дізналася, що він мав поєдинок із-за мене. Ті офіцери, що тоді підходили до нас у реставрації, здибавшися з ним під час маневрів (вони були львівські), почали розпитувати його про ту даму, що сиділа з ним, і чому він їм її не представив, і притім сказали про мене щось такого, що Олесь визвав їх обох на поєдинок. Отже, одного він ранив, а другий ранив його, і то досить небезпечно. Се я дізналася від одного жовніра з його компанії, котрого просто зачепила з вікна.

Я не могла довше витримати, побігла до нього. З тяжкою бідою я вимогла, що мене до нього допустили. Він лежав на постелі, блідий як крейда, помарнілий. Куля попала йому в груди і тілько дивним припадком не положила його на місці трупом.

Ридаючи, я припала до нього, цілувала його ноги і руки. І він розплакався.

— Ну, чого ти? Чого ти? — повторяв.— Тут тобі не можна бути. Іди додому, я тобі напишу.

Довго я не хотіла вступитися, аж коли прийшов доктор і сказав мені, що він буде здоров, але тепер ще потрібно йому спокою, я пішла.

Він не писав мені, але по кількох тижнях сам прийшов. З яксю нетерплячкою, з яким неспокоєм я ждала його! Якими чудовими фарбами малювала собі першу стрічу з ним по тій страшній пробі, як твердо божилася, що все, все життя своє, працю і всі помисли віддам для нього! А коли прийшов, і глянув на мене, і мовчки сів на крісло — я відразу почула, що між нами все скінчене, що нам треба розстатися, що те, що дальше буде, то буде тілько довше чи коротше прощання.

Прощання вийшло коротке. Він сказав мені зараз, що його аванс пропав тепер на довгий час, і що його за кару перенесено до Араду — пильнувати військової тюрми, і що він за тиждень мусить вибиратися в дорогу.

Я вислухала його слів, як холодний стовп. Він почав потішати мене, говорив, що ніколи не забуде про мене, що буде писати мені,— але я знала, що й він сам потребує потіхи. Від’їжджаючи, він дав мені троха грошей на життя і пару листів до своїх знайомих і радив пошукати собі якого обов’язку.

Я спродала дещо зі своєї гардероби і наразі не потребувала журитися життям, могла в крайнім разі переждати пару неділь, поки би щось добре трафилося. Але обов’язок трафився зараз, у того самого професора, котрому я переписувала книжку. Професор був добрий чоловік, але жінка його почала ревнувати мене до мужа і по двох місяцях, серед зими, я мусила уступити зі служби.

Я кинулася до інших Олесевих знайомих, до котрих мала листи, але назнала стілько прикростей і сорому, що плюнула на все. Всі вони знали мою історію, всі ззиралися на мене, як на звіра, посилали мене одні до других, щоб усі побачили ту "лайдачку, що звела і знищила такого доброго і здібного чоловіка". Ті слова сказав мені при кінці один старий ротмістр, до котрого мене також послано за обов’язком.

Після сього я вже дальше не ходила, а поїхала до Львова. Тут я зупинилася в однім жидівськім готелі і почала знов шукати якогось обов’язку. Але обов’язку не було, грошей не стало, пару день я бігала як одуріла, цілий день опісля сиділа в отупінні в своїм покоїку, поки до мене не підійшов кельнер і не сказав мені кількох слів. Я останками крові вся почервонілася від тих слів, скочила, мов на грані, але кельнер не вступався, я не втекла, не могла втекти нікуди від своєї долі...

Я не раз бачила, як галузка, відірвана від дерева, плине по воді, доки не попаде в крутіж. І тут ще зразу пливе вона спокійно, описує далекі круги; але чим далі, тим круги вужчі, рух її швидший, поки течія не змеле нею і не кине в спінене гирло, де вона й пропадає. Чи винна гілка, чи винна вода, що так воно діється?..

Львів, 20 марта до 9 цвітня 1890.