Між добрими людьми - Франко Іван
А сама, не бійсь, аж благає очима у того самого панича: "до мене! до мене!" Та що, коли в її очах, як казали, заздрість тліє, як іскра в попелі, а в моїх веселість живим полум’ям горить. Се мені так їх власний батько говорив.
На жадний прохід мене не то з собою не брали, а й самої не пускали.
— Не можна! — говорили між собою.— Вона наша своячка, сирота, ми за неї відповідаємо. А їй уже з очей видно, яка дорога її чекає, коли їй дати волю!
І притім ззиралися одна по другій і всміхалися так якось погано, що я вся паленіла зо стиду аж до глибини душі, хоч і не знала, куди вони гнуть і що саме чекає мене.
Таким способом із слуги я перемінилася в невільницю. Зо мною вже не робили собі ніяких церемоній. "Ромка, як ти смієш говорити з нами, як з рівними?", "Ромка, марш до кухні!", "Розтовстіла на нашім хлібі і ще хоче з себе панну вдавати!" — от такі слова я тілько й чула від них. Почали попрікати мене і батьком-злодієм, ба, почали й поштуркувати по кутках. Побачили, що я їм забагато, хоч я їла тілько те, що після їх обіду лишалося. Постановили не давати мені того, а купували для мене осібно картоплі, круп ячмінних або гречаних і казали варити се для себе в окремім горщику.
Від якогось часу завели такий звичай, що по четвергах просили до себе когось на гербату. Просили звичайно молодих паничів, студентів з вищих класів, урядників, військових. Я в такім разі не сміла показуватися з кухні, панни самі услугували, щоб показати, які-то вони господині. Я не раз, було, заб’юся в темний куток кухні, поплачу троха, а далі плюну і слухаю до півночі, що вони там гомонять у покої. Панни мої цокочуть, сміються голосно; батька їх не чути ніколи,— він хоч про око також сидів при гостях, але я знала, що старий, забившися в куток на своїм кріслі з поруччями, дрімає десь з люлькою в зубах.
Важко мені стане, коли послухаю того веселого гомону там, в освітленім покої, коли уявлю собі всміхнені лиця і блискучі очі паничів і подумаю, що й я не гірша від них, а мушу отут бовваніти в темній брудній кухні. Але далі думаю: що ж мають робити бідні дівчата, ті мої кузинки! Вони бояться, щоб я у них якого жениха не відбила. Бідність наша робить нас злими й завидющими, а не зле серце.
IV
Одного такого четверга вже гості були зібрані, панни при них, я сама була в кухні, поралась. Звичайно, коли гості приходили, панни стрічали їх у кухні і старалися так заступати, щоб жаден із них не міг мені придивитися. Ще й штуркне мене одна або друга і оберне лицем до кута. Так і думали ті гості, що у них якась стара служниця. А тепер сталося так, що, коли вони там сиділи та пили чай, увійшов ще один гість, молодий офіцер, гарний такий, привітний. Перший раз побачив мене — і здивувався.
— А, кухарочка! — сказав весело.— Нова кухарочка!
Та й хотів ущипнути мене за підборіддя.
— Перепрошаю,— сказала я, чуючи раптом, що в моїм нутрі щось бунтується, — ані кухарочка, ані нова. Я тут уже три роки!
— Ов, а я ані разу не бачив! — сказав він, знімаючи плащ.
— А що ж, буду для пана на виставі стояти? — відповіла я і принялась за свою роботу.
— Ну, ну,— каже він шептом і знов хоче погладити мене,— тілько не фиркайся! Так ти кажеш, що вже три роки тут служиш?
—' Не служу! — відповіла я різко.— Я тут у свого вуйка.
Немов холодною водою облили його ті слова. Став, витріщивши широко очі, і нічого більше не говорив,тілько по лиці якась тінь пробігла: видно, вдумувався в моє положення. В тій хвилі отворилися двері від покою, вбігла старша панна з тацею і також остовпіла, побачивши офіцера.
— А, пан ляйтнант! — скрикнула вона, не знаючи, чи радуватися його приходові, чи гніватися на мене.— То так пан додержує слова? Чи то тепер у вас сема година?
— Даруйте, пані,— сказав офіцер, кланяючись,— мусив патролі розводити, то й запізнився.
І вони пішли до покою.
Не знаю, для чого я була дуже люта на нього, аж сльози крутилися у мене на очах, хоч рівночасно в душі я мусила б була признатися, що він мені сподобався. В його лиці видно було доброту і лагідність, а його зачудування, коли почув, що я кузинка паннів, також свідчило на його користь.
Попрятавши, я сіла знов у своїм кутику і прислухувалася гомонові гостей. Серце моє билося якось незвичайно, і я старалася ловити вухом і розпізнавати його голос. Говорив просто, без звичайного у многих офіцерів силуваного різкого тону. Говорив коротко і мало. І се також мені подобалося.
На другий день перший раз панни накинулися на мене з лайкою. "Ти, опудало, ти, непотребе, як ти сміла йому показуватися на очі!" Я заплакала і сказала, що я сьому не винна, що прийшов несподівано і сам перший заговорив до мене. Що зачіпав мене так, як молоді паничі звичайно зачіпають служниць, се я стидалась і боялась казати їм. Зм’якли панни, почали мене цілувати, купили мені хустку за 5 ринських і просили, щоб я все, скоро зійдуться гості, гасила світло в кухні і сиділа в потемках. З усього я порозуміла, що той офіцер і їм дуже сподобався. Але який же був їх сум, коли на другий четвер він, невважаючи на запросини, не явився. Тисячні здогади, кваси і гримаси, навіть на мене почали було гримати, коли, втім, прийшов від нього лист. Звинявся тим, що був командирований на патроль.
За кілька день, коли я ранісінько пішла по воду, чую що хтось іззаду кладе мені руку на плечі. Оглянулася — він.
— Добрий день вам, панно Ромуальдо! (Відкись і ім’я моє довідався!)
— Добрий день пану,— кажу і затремтіла чогось.
Почав іти поруч зо мною, хоч я несла коновки в обох
руках. На вулиці було ще пусто. Мовчав добру хвилю і приглядався мені в поранковім півсумерку.
— Бідне дитя,—сказав вкінці.— Значить, вуйко не став для вас батьком.
— Мій вуйко добрий чоловік,— сказала я, не підводячи до нього очей.
— Знаю, знаю,— сказав з легким усміхом у голосі.
Знов помовчав. Ми вже були близько студні, при котрій стояли дві-три служниці.
— Ви ходите часом на пошту? — спитав він раптом, немов прокинувшись із якоїсь задуми.
— Вуйко посилає за газетою.
— Там на ваше ім’я є лист poste restante. Ви вмієте читати?
— Ну, як же ж би не вміла?
— І не забудете? Poste restante, саме ім’я, без прізвища. Прочитайте його! Подумайте над тим, що вам пишу. Я не маю нагоди говорити з вами, то задумав написати вам. Прощайте!
І, не дожидаючися моєї відповіді, він швидко пішов.
У мене мов камінь у груди заляг замість серця. Лист до мене! Від нього! І чого йому від мене треба? Чей же нічого злого? Виглядає як чоловік поважний, котрий знає, що робить. А зла ніякого я йому не зробила, то за що ж він мав би мені злом платити?
Тяжко мені було укрити своє зворушення перед паннами. Весь ранок я була мов сама не своя, все дожидалася десятої години, коли звичайно мене посилано на пошту по газету для вуйка. Закотурмавши голову хусткою, я побігла на пошту і протиснулася до дерев’яних крат, із-за котрих експедиторка видавала листи poste restante.
— Прошу пані, чи нема там листу "Ромуальда"? — сказала я таким непевним і дрижачим голосом, що кількох панів, які також стояли перед кратками, ззирнулися до мене з насмішливими, як мені бачилося, поглядами.
Експедиторка почала перебирати листи в шафці.
— А відки се має бути лист? — спитала вона.
— Місцевий, — ледве вишептала я, закриваючи лице хусткою.
В тій хвилі в моїх руках опинився невеличкий подовгастий лист. Я стиснула його і вcя затрусилася; немов узяла в руку жменю приску. Вибігши з канцелярії, я стала при вікні таки там, у коридорі поштового будинку, аби прочитати той лист. Я знала, що дома не буду мати змоги прочитати його украдком. Дрижачою рукою я розірвала коверту і виняла аркушик білого листового паперу. Письмо було гарне, чітке, але літери кілька хвиль немов скакали, немов палахкотіли у мене перед очима. Далі я заспокоїлася трохи і прочитала ось що:
"В тих днях виїжджаю до Перемишля і не буду більше в домі вашого вуйка. Не хочу навіть бути там — для чого, зараз доміркуєтеся. Я побачив ваше нещасне положення і з вуйком вашим говорив про вас. Коли б я сказав, що люблю вас, то ви мали би право не увірити мені, бо як же можна полюбити когось, не знаючи його ближче? Для того не буду говорити вам про любов, а тілько скажу ось що. Я бідний офіцер, з простого роду. Бурлацьке життя остогидло мені, хочеться закоштувати хоч троха тепла родинного гнізда. Родини власної у мене нема, женитися без кавції не можна, такої дівчини, котра б зложила за мене кавцію і при тім була мені до вподоби, я, певно, не знайду, а продавати себе за кавцію в мужі такій, котрої я не можу любити — також не хочу. А тим часом моя місячна плата хоч сяк-так вистарчає на удержання родини. Що ж маю робити? Правні дороги для мене замкнені, сам устав пхає мене на неправні. Я знаю вас як чесну дівчину і не повинен би користати з вашого сумного положення. Але я знаю, що те положення безвихідне, і для того думаю, що ліпше вам буде статись моєю, хоч нешлюбною дружиною, ніж вічною служницею своїх кузинок. Будемо жити разом, будемо обходитися тим, що маємо, а коли дослужуся вищого рангу, то виступлю зі служби і тоді поберемося. Не буду таїти перед вами, що се не легка і не швидка річ. Але може трафитися війна, я можу в ній відзначитися, і тоді діло піде краще. Міркуйте, як знаєте. Скажу вам тілько про себе дещо. Я чоловік простий, тихий, виріс у бідності, привик до скромного життя і праці, і коли правда те, що я чув про вас, то мені здається, що полюблю вас. Коли зважитесь іти зо мною, то будьте в суботу вечером з усіми своїми пакунками на двірці залізниці. Я добуду вам білет. На всякий спосіб у суботу вечером буду ждати на двірці. Коли не прибудете — ваша воля, я певно вам того не візьму за зле. А коли прибудете, то до побачення!"
Як бачите, я добре вивчила напам’ять той лист. Він і досі є у мене — одинока пам’ятка мого щастя. Читаючи його, я чула, що вся обливаюся рум’янцем, то знов блідну. Мене кинуло в дрож по прочитанні, і я не знала, що з собою робити, куди сховати папір, куди йти і що думати. Мені пригадалося, як колись мама цілувала, й пестила мене, і вишукувала для мене щонайкращих і найбагатших женихів, а пізніше, коли я почала підростати, все остерігала мене перед військовими. Мені пригадалися зачуті часом розмови кузинок про офіцерів, про їх неморальне життя, про дівчат, котрих вони удержують, а по якімось часі проганяють і віддають на ганьбу, і мені страшно стало того листа, який я сховала на груді під корсеткою.
