Полонянка - Малишко Андрій

Куди ж ти полетів?
Як на словах того хотів.
Еге, брат...
— Он як ви живете!
— А що, погано? Гірш було.
Спасибі, в німця помело
Як повело та підмело,
Хоч ще не всіх.
— Ну, звісно, де там,
Усіх не виметеш.
— Як? Як?
Дивись ти! А яким прикметам
Ймеш віри? Просто переляк...
Бери записку, йдіть.
Записка
Безсило падає із рук,
Бо молодий очима блиска,
Схиливсь на стіл, шепоче зблизька:
— Впізнав, чи ні? Я — Кармалюк.
— Ти Кармалюк?
— Я Кармалюк.
Впізнав?
— Аякже. — Ледь губами
Хазяїн шепче: — Олексій?
Хіба ж я знав, що ми рабами
фашистів будем?
— Що посій,
То те й пожнеш, як кажуть.
— Ой, посіяли поле ми
Переораним низом.
Руки, ноги скололи ми
Не колоссям — залізом,
Що вродило — не косимо,
Ні снопа обмолоту,
Не хліба свої косимо,
А німецьку сволоту.

— Не скигли переді мною, я тобі не Гiтлер,
Сказав Олексій. — За що ти вбив дядька Микиту?
— Я не вбив, я повісив, — заспішив староста.

— Від чого в тебе руки мліють,
З роботи, може, з пахоти?
Такі, як ти, й любить не вміють,
Вмирать не вміють, як і ти.
Та ви, що вмієте? Огуду,
Злобу носити, як обріз,
Брести струмками людських сліз.
За скільки срібників, Іудо,
Сестру на каторгу завіз,
Мою сестру? Ну? Що?
— Не знаю.
— А я, брат, знаю, я злічив,
Я десять ночей не почив,
Не їв, не спав, по всьому краю
Шукав її, та:
Вже хоч кликни — не одкликнеться,
Вже хоч свисни — не одсвиснеться,
Вже хоч квіткою картатою,
Хоч струмком стелись до дна, —
Не пройде вона за хатою,
Не подивиться одна.
Ніде не оживають мертві,
Живі ж бувають, як мерці.
А ти убивця, в власній жертві,
Чого змінився на лиці?

— Змінився, бо смерть свою чує, — озвався від печі
Мажуга і пригасив сигарету, аж зашкварчало. Тоді й
староста скипів:

— Ти не лякай, бо я не ляканий,
Дурниць при хаті не кажи.
Гуляєш ніччю за байраками,
А ти прийди і послужи,
Щоб коменданту й людям добре,
Щоб не палили хат і сіл,
А то: ми чесне, ми хоробре,
Ми славне військо! І навкіл
В лісах ховаєтесь? Я б теж
Від цих податків .і пожеж
Утік до вас. А як же люди?
Фашисти сунуть звідусюди,
Мов сарана, і де знайдеш,
А де загубиш, чорт ті знає...
— Воно попихачів немає,
Так ти знайшовсь, берлінська курво, — Гітлеру поклони
б'єш?

— А ти кому?
— Я нікому. Народу поклонюся, як умиратиму, зрозумів?

Бо він мене зродив і виростив,
Ходити муками прирік.
І я кажу тобі по щирості:
Я рад за свій короткий вік,
Що він тривогами й потоками
Огненних злив живе в мені,
Що я промчусь над днями й роками,
Як месник на страшнім коні.
Народе, чуєш? Глянь, за в'югою,
Крізь сто земель зберись сюди,
Мене із зрадником, з катюгою
Роз'єдини і розсуди!

— Я тут ні при чому. Чого ти пристав, хіба я що, —
забурмотів староста і простягнув руку до гранати.

— Я розсудив вас, — підвівся Мажуга: —
Ім'ям народу погибне наруга!
Звіється попелом зраднику хата,
Я з ним не їв, не гуляв, не гостив.
Зняв автомата і з автомата
Вчетверо старосту перехрестив.

ХХ

Прорвались танки на світанку
В Лебідку з заходу. Танкіст
Просив водиці біля ганку,
Торкнув гармошку гармоніст.

Танкісту винесли водиці:
— Простіть, немає молока.
І кланялися молодиці:
— Заходьте в хату, здалека
Оце ж ви, хлопці? — Скатертину
(Розшита квітка голуба)
На стіл. А дід із-поза тину
Гукнув здивовано:
— Ти, ба,
Це ж наші! Бий тебе нечиста,
Я наче знав! Хоч як не є,
Підбіг старий, зустрів танкіста,
І пізнає й не пізнає:

— Чи не Марко?
— Впізнали, діду?
А батько як тут? — Скільки ж днів! —
Дідусь, чи горе, чи обиду
В очах примовк і затаїв.

Хатина стояла, як в літа дитячі,
Ті ж четверо вікон, дубовий поріг,
І явір шумів в побажанні удачі
Усім перехожим з далеких доріг.

Та вже не скрипіла соснова ворітня,
І голуб залізний над ганком крутим.
Зоря вечорова бувало із квітня
Завжди розцвітає над голубом тим.

Тепер він клював пофарбованим дзьобом
Огонь вечорів і зерно дощове.
Заметом високим, важким, білолобим
Дихнуло Маркові подвір'я живе.

Розсипане жито у сінях не к святу,
На шибці морозища сива змія.
Марко не повірив:
— Ну, здрастуйте, тату.
А стеля відбила той оклик:
— Це я!

А стіл не ожив і не встала підлога,
Рушник весь у півниках не трепетав.
— Це, тату, Марко, —
І ступив до порога,
І вже не вітався і не питав.

Сусідський хлопчина, звичайно, як діти,
Підбіг, привітався, задиханий сам.
— Марку, ти до батька? До діда Микити?
Так їх же немає.
Вони он, отам.

Широкий майдане, лебідський майдане,
В рясних шумидубах, в беріз білині,
Як вітер повіє, як сонце погляне,
Виходять на кручу твою лебедяни,
Усе виглядають своїх вдалині.

Туди перетоптано стежки-доріжки
З обрізами, з гнівом в ночах огняних,
Де серед майдану підчеплено віжки
І Дудар Микита на них, рем'яних.

Марко підійшов під березу лапату,
До місця того, пам'ятного всі дні.
— Я, тату, вернувся, ви чуєте, тату?
За що вас? За мене?
Простіте мені.

Я думав про вас, як поранило двічі,
При смерті згадав, у снігу, у траві.
Я хочу вам, тату, поглянути в вічі,
На хвильку подумаю, що ви живі.

Щоб чортова, чорна, осмалена гілка
Упала з петлею, страшна віддаля,
Щоб в хаті у нас забриніла сопілка,
А люди сказали б:
— Микита гуля!

І стіни ходили б од крику і танцю,
І чобіт підкований гупав, агій,
І я заспівав би гостям наостанці:
Ой, діду мій, діду, дударику мій!

Ви чуєте, тату? Ні, що я питаю. —
Він руку узяв, припадаючи ниць,
Згадав, як приніс якось батько із гаю
Червоних, мов жар, наливних полуниць

І сипав Маркові із цеї ж долоні.
І вже ні стояти, ні думать не міг
За сонцем колючим в яркій оболоні,
За чорним заметом в роздоллі доріг.

— Клянуся вам, руки, затиснуті губи,
Заплющені очі, клянуся я вам,
Клянусь тобі, сонце і вітре, і дубе,
Мій батьку, клянусь тобі, в серце нелюбе
Залізом, свинцем і пожаром віддам,
Клянуся! —

Пішов. А з-за отчого двору
Дитячою згадкою, хто їй не рад? —
Гарячим, своїм, недоказаним впору
Бриніло і кликало знову назад:
— Діду мій, дударику,
Ти ж було селом ідеш,
Ти ж було... — За долинами
В даль пливе зима.
Буде літо знов над нами
З квітом, з піснею, з жнивами,
А тебе нема.
Діду мій, дударику,
А тебе нема.

XXI

Он розклад лекцій. Снопик жита
Схилився важко, як в диму.
Сорочка — квітка недошита, —
Недовишивана йому.

Ясна нагідка малинова,
Мов Катрі дума і журба.
То обірвалася з півслова
Вечірня молода розмова, —
Ласкава нитка голуба.

Буває щастю повороток,
Марку, не згадуймо про це,
Бо милих рук повіяв дотик
Тобі в обпалене лице.

І та посмішка, що наснилась,
І крик — люблю! — в грозові дні,
І даль вечірня заяснилась
Черленим листом на човні.

Ось, бачиш, стіл: чорнильні знаки,
Школярські зшитки на краю,
"Кобзар", сторінка "Гайдамаків",
Розкрита "В гаю, у гаю..."

Тут передумала немало
З задуми вогником в очах,
Ось тут листи твої читала,
Розчісувалась по ночах.

І він відчув, як пахнуть коси
її заплетені, ясні
Прив'ялим сіном на покосі,
Роменом білим, наче в сні.

Тепло руки її знайоме,
Посмішка й голос:
— Де ж це ти? —
Його просили в невідоме
Прийти зустріть, оберегти.

XXII

...Йшли вони полем усі до вокзалу,
Трапивсь підводчик, — підсіли на віз.
— Дочко, кажу, я такого не знала,
З діда, із прадіда хто переніс?

Не в половеччину бранці у скруті,
В землю страшнішу дорога лежить.
— Мамо, однаково, ми вже забуті,
А ви хоч Маркові перекажіть.

Видно тобі, сину. Гляну на неї, —
Й слова не скаже, неначебто я;
Вже накричалась разом із ріднею,
Вже перетліла, сама не своя.

Двічі давала їй пити і їсти,
Ні, не бере і не хоче, куди!
Три дні везли їх до першого міста,
Три дні я криком встеляла сліди.
Де вже поможеш?
Ковалиха
З Марком і Гришею — в сім'ї,
І жебонить і ллється стиха
Стареча розповідь її:

— Чи я ж її не доглядала,
Чи я із горя горяна,
Чи я не ту зорю вгадала,
Як народилася вона?
Чи я не ту встеляла руту,
Не ті полотна льонові,
Чи я не руту, а осмуту
На щастя клала в голові?
Чи колос ясний, заколихий
Зерном не сипав їй до ніг?

Не плач, не треба, Ковалихо,
Я б тоже ніччю, Ковалихо,
Ридав з тобою, якби міг.

XXIII

Винесли ранених двох із землянки,
Діда Мажугу з онуком малим,
Зброю, харчі, динаміт і в тачанку,
Радіо, каски і шляхом отим,

Здавна знайомим, проїждженим, битим.
В жнива клопітні тут кожен їздець,
Білим ліском, недокошеним житом
Просто в Лебідку пішли навпростець.

Небо синіло з дитинства єдине,
Наче й війна не палила всі дні,
Прапор, пошитий із скатертини,
Трепетно, червоно звивсь вдалині.

Коні іржали, загнуздані туго,
Сім мотоциклів промчали, як в бій.
Ранених несли чотири подруги
Діда й онука в носилці одній.

Менших чотирнадцять хлопчиків з двору
Вибігли — внуки — через перелаз.
— Дайте нам, діду, хоч рученьку хвору,
Гляньте на нас, та полайте хоч нас!

— Ви не вмирайте, коли вже удома.
Нас не лишайте заради біди. —
Звівся Мажуга: — Ох, яка втома!
Довго лежав я. Подайте води! —

Випив. — Спочину у себе у хаті,
Все ж воно вдома не те, що в гостях. —
Встав, і три кулі німецькі закляті
Сухо скрипіли йому у костях.

Йшли партизани додому схудалі,
Йшли мовчазні і змужнілі від ран.
Ген поза обрієм далі та далі
Сонце сушило осінній туман.

...Батько погладив синка по голівці,
Навіть впустив автомата із рук.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте, кармалюківці!
— Ось він, товариші, сам Кармалюк!

Кинувся Гриша в обійми до брата.
— Жив, Олексію?
— Та всі ми живі.

Он вона радість яка небагата!
Ні, забагата! — бо вся у крові.
Я тебе, радосте, цвітом посію,
Дикою рожею, тереном мук.

— На, Олексію!
— Візьми, Олексію!
— йди, Олексію! — і тисячі рук
Дотику просять і ласки тривожно,
Все, що минуло, мовчи, не тривож.
— Просим обідати в хату.
— Це можна.
— Може й по чарці?
— По чарці? Чого ж...

Тут і Марко підійшов привітати.
Літо згадалося, сонце між нив.
Став Олексій, поклонився, як брату:
— Друже, прости мені, я завинив.

Я бачив, як вона ізрана
Ходила біла із біла,
Мені сестра, тобі кохана,
Не нажилась, не одцвіла.

Я міг би вирвати із муки
Її за три-чотири дні,
Кликнуть на клич, подати руку,
Але спізнивсь. Прости мені...

Мій кінь від чортового скоку
Упав запінений в яру.
Хорошу, рідну, синьооку
Не здожену, не відберу.

У мотоциклах все горюче
До краплі висохло, як піт.
Лиш серце буйне та болюче
Летіло вслід, кричало вслід.

Словам останнім в сині гони,
Вони розвіялись, як дим,
Теплушкам сірим навздогони,
Пожарам темним і страшним.

І вже ні єна, ані спокою,
Я посивів за тії дні.
З розлуки, з мислі отакої,
Яка судилася мені,
Прости, Марку.

— А що прощати?
Зітхать, пригадувать вночі?
Стоять бійці он біля хати,
Не старости, не родичі.
На подніпровім понизов'ю
Вмирали, падали, як грім,
Братерством здружені і кров'ю
І хлібом чорним, та своїм.
Ці партизанські кожушанки,
В стрічках продимлені ушанки,
Ці гнівом стиснуті уста,
Нам шлях — дорога непроста.
То що своє там горе? Годі.
Сідай, Олексо, як ти жив?
— А ти?
— Та всяко.