Полонянка - Малишко Андрій

—
Та Олекса не спав.
Бачив очей її синю росину,
Брови тонкі, наче вперше впізнав.

Рису між брів, непомічену вчора.
— Боже, як виросла! Бач, школярі!..
То ж і Марко так за нею... —
Надворі
Сонце плело золоті ятері;
Когут запіяв. — Не сплю, Катерино,
Буду збиратись.
— Куди?
— А туди,
В ліс, до своїх, до бійців, все єдино
Гірше не буде, як цеї біди;
Буду ходити від хати до хати,
Зайди, ви чуєте? Блиснуть мечі!
Буде земля їм на смерть вибухати,
Буде вода їх топити вночі.
Буде вогонь їх потрошити люто,
Буде не сон їм, а кров звідусіль,
Буде їм в чарку не хміль, а отрута,
Буде їм порох, — не хліб да не сіль.
Я вже за тими гостями догляну,
Будь вони прокляті!
Катре, біжи!
— Брате, візьми мене.
— Що ти, зарано!
Будуть ще болі, печалі та рани,
Я тебе кликну, скажу: пов'яжи!
— Скоро ж то?
— Ждіте. Бувай-но здорова! —
Так і пішов по травиці рудій.
Скільки з останнього братнього слова
Носить вона і тривог і надій?

XI

Чужинці просто стали грудьми,
На розстріл зводилась рука:
Ходила чутка поміж людьми
Про дивного Кармалюка.

Він бродить селами, ярами,
Розбитим шляхом, пожарами,
Сліди він бачить гвалтувань,
Дитячі сльози в ранню рань;

Стежками житніми простими,
Лісами темними, в диму.
І тільки кликне хто: Устиме!
Він одкликається йому.

Та не вертався ще додому,
А по містечках тлів пожар.
Казали, був він член обкому,
А може й перший секретар.

А з ним виходять на майдани
Російські хлопці-партизани,
Ще й з Білорусії брати,
І там фашисту не пройти.

Сам поліцай з Лебідки бачив,
Як він на станції судачив
Із перекупками в ряду.
Купив два пряники морквяні,
Сакви білені полотняні
І зник. Ну, звісно, на біду!

Десь за Дніпром кричали півні,
У Яровім, у Криворівні,
Чотири дні та все підряд.
А найстаріший півень злюче
Як не запіє: Кармалюче!
І він з'явивсь, хоч рад не рад...

Фашистам ніч не дав доспати,
Забрав набої, автомати,
Та й каже: вішайтесь сами.
Зробили німці по петлюрі.
— Мерщій влізайте! — Злі, понурі
Полізли довгі, як соми.

Три дні висіли на майдані,
А він ізник у димній рані
В лісів'я Лебідське старе.
Стріляли в нього в полі, в гаї
Чужинці-зайди, поліцаї,
А що поробиш? Не береї

Чи ще того свинцю немає,
Чи притомились вороги,
Що бідне серце вітром має,
Налите дивної снаги.

Що в людське горе неминуче
Летить, як птиця з висоти,
Ой Кармалюче, Кармалюче,
В яких піснях тебе знайти?

Йшли поїзди, за гулкими мостами
В свисті і скреготі билась земля.
Ранені кидались до нестями,
В полі гнили... Ой поля ви, поля!

Жито сухим золотистим потоком,
Чорними ріками вугіль і сталь.
Сивим коровам, волам крутобоким
В темних теплушках мчатися в даль.

Їх переріжуть на мюнхенській бойні,
Вугіль у круппівських стліє печах,
Жито жуватимуть в заупокойні
Байстри гестапівські по ночах.

— Діду Мажуго, а, діду Мажуго,
Де ви тут, чуєте? де ваш онук?
— Тут ми, кхе-кхе, не турбуйтеся вдруге,
Кличе не хто-небудь, — сам Кармалюк!

Верби похилі, кущі красноталу,
Поїзд промчить, наче вогненний птах.
Діда сніжок обсипає помалу,
Вітер із ніччю квилить у дротах.

Толові шашки не дихають димом,
Спить меленіт до своєї пори.
— Митю, наглянь за шляхом нелюдимим,
Воїнський, людський гуде з-за гори?

Мчить порожняк, пробігає дрезина,
Чахка товарний, — минай, ні к чому,
Діду дрімається; десь там родина...
Митя-онук щось шепоче йому:

— Діду, ви чуєте? Гітлер стукоче! —
Справді: з-за кручі гримить до містка
Кільцями буферів з темної ночі,
Бронеплощадками вдарити хоче,
Вбить тебе, випалить, душе хистка!

В класних вагонах сидять офіцери,
В'ється димок із тугих сигарет.
Звівся Мажуга, як привид:
— Тепера.
Митю, пали! —
Неба чорний намет
Так затрясло, що посипались зорі,
Рейки, мов коні, звились на диби.
Скиглили збиті вагони: ми хворі!
Прискало жаром залізо: губи!

І вітер дме з страшної кручі
Слідом, де їхали брати.
Ой Кармалюче, Кармалюче,
В яких піснях тебе знайти?

XII

Оту доріжку, двір і хату,
Поля, де виростала ти,
Тебе, мовчазну й сивувату,
Я не забув між суєти.

Жила від печі до колиски
У тижні, в літа горьові,
І все ж очей померхлі блиски
Своєю правдою живі.

А що минуло, то й радіти.
Бог з ним, як кажуть, хай мина.
Пішли на щастя діти й діти,
За рік, за другий — новина.

І нагодує, й поколише,
Турбота є сім'ї усій.
В дванадцятім знайшовся Гриша,
В шістнадцятому — Олексій.

І кожна днина і хвилина
Була, як золота казна.
У двадцять третім — Катерина,
Хоч Катерини хто не зна?

Ішли сусіди в теплу хату,
Несли дарунки чи привіт,
Вечерю їли небагату,
Дитині зичили ста літ,

Повеселіли й танцювали
До світанкової зорі.
Дівча Катрусею назвали,
Як у Шевченка в "Кобзарі".

І діти виросли. З війною
Пішли у світ. І за стіною
Не чути сміху у дворі.
А пiзнавала їх щоранку
По свіжовмитих голосах...
Найстарший Гриша, — той на танках,
А Олексій — отут, в лісах.

Вечірній промінь гасне тихо,
Дніпро сивіє аж до дна,
Ти що згадала, Ковалихо,
Об чім помислила, сумна?

І слово знов запломеніло,
То Катря зводиться в тиші:
— Якого болю наболіло,
Як запеклося на душі!

Ви кажете, мамо, коритись не треба,
Чи хто, може, гнувся у нашім роду?
Нехай хоч повісять отам проти неба,
А я не схилюсь, не скорюсь, не піду!

Була я в містечку, побачила вчора
На розі, де сад, в ресторані вони, —
Три німці обідають, дівчина скора
Вино підливає: кушайте, пани! —

До тих, до есесівців. Три в капелюшках,
Кармінові губи, паризькі духи, —
Сидять з тими німцями золото-душки,
Лукавлять, жартують, хі-хі да хи-хи.

Ви, мамо, їх знаєте: Ріта з аптеки,
Маруся — зі мною ходила в загін,
А третя ота, що прибула здалека,
Жона лейтенантова, знав би то він!

Вино собі п'ють, заїдають омлетом,
Печенею свіжою. Серце мені
Згоріло. — Марусю! — й не дивиться, де там!
А потім, все ж вийшла.
— Не ті, каже, дні,
Щоб нам гордувати. Буде голодуха,
Зима, дорожнеча, — вмирати, чи як?
— Чому ж тебе вчили в десятому, слухай,
Щоб ти цілувала оцих запіяк?

Ти совісті, видно, навчилася мало,
То вже й похилила гілля молоде.
Он брата твого яке горе спіткало,
Осліплений німцем, села не знайде.

Невже ти забула?
— Ти, Катю, навіщо
У душу груддя мені кидаєш? Він
Погиб чи осліп, бо душею він вище,
А я не чекаю людям перемін.

Маруся заплакала з болю й печалі,
І жаль мене взяв, що вона, як дитя.
— Із ними, кажу, ти сьогодні, а далі
Буде каяття, та нема вороття,

А сором який? Із чужинцем заклятим
Щоб жити? — то краще умри на шляху.
Де рідна земля? Де подруги? Де мати?
Невже тобі легко чуття ці продати
На ласку чужинців, в годину лиху?

-I Катря аж зблідла од гніву, ув очах
Задумливих, синіх, як небо в маю,
Заблискало жаром в тих очах дiвочих,
Зломилися брови (Маркові по ночах
Десь видились, снились у дальнім краю).

— Ганьба яка!
— Дочко, — озвалася мати. —
То, правда, ганьба. Ти приляж та засни.
Стара підвелася, бензину підляти
В коптилку на комині.
— Знать, до весни
Ще наших не буде...

Ввижались щоднини
Їй танки побілені, зірваний міст,
Розбомблені, зриті далекі долини
І Гриша Коваль, — її старший — танкіст.

Не те, що забитий, чи, скажем, каліка,
Ні, дай бог, живий, але бачить вона,
Як син просить пити, жадоба велика,
А слова не чути, заносить луна.

Уста йому шерхлі, аж важко дивитись,
Змарнів од бойовищ, хоча й не заслаб.
Взяла б йому їсти, умитись, напитись,
За тисячу верст пішачком донесла б.

Сорочку його — не армійську, дитячу,
Білену, в волошках, в мужицькім цвіту,
Поклала б на руку синовню гарячу,
Не в ту, що стріляє, а в ліву оту.

— Ще наших не буде, — сама собі каже.
І важко їй з того. Ночами один
Приходить крізь муку, крізь марево враже.
— Устань, мамо!
— Хто це?
— Це Гриша, ваш син.

І зайде він в хату несумовито,
Танкісти й полковник з ним, звісно, як власть.
І стане вона йому постіль стелити,
Борщу з карасями на Стіл подасть.

Отак собі думає.
— Мамо, лягайте,
Вже пізно, а я вам таке ще скажу:
За місяць, за другий ті німчики-зайди
Полізуть не в добра, а в душу чужу.
їх знищити б! —

Ніч повіває війною,
Не спить Катерина з думками улад.
І трубить у ріг на полях, за стіною
Пожарами буйний, старий листопад.

XIII

Снився сон уночі Ковалисі:
Наче поїзд поміж блискавиць
Пробігає у димній завісі,
Гнуться рейки тугих залізниць.

І цокоче, і свище, і лине
В даль, де явір зелений зачах.
З машиністом стоїть Катерина,
Теплий вогник сіяє в очах.

А куди ж ти поїхала нині?
Поїзд мчить в незнайомій долині.
Ковалиха й питає:

— А руки,
Хто зв'язать тобі, Катре, звелів?

Рейки в'ються, як чорні гадюки,
На роздоллі осінніх полів.

І за тими глухими полями
Кличе Катря, і та ще й не та.
— Де ви, мамо? Ви чуєте, мамо?
Я не ваша, не золота!

Я не бачу вас, де ви? Не чую,
Наче зроду не знала, диви!
На чужих подвориськах ночую,
Я вже птиця-синиця, а ви
Ще не птиця?
Їй руку б подати.
— Що ми, дочко, неначе сліпі?
А земля, не на свято, — заклята,
Не зелена — в болотній ропі,

По коліна засмоктує тихо,
Стопудове на ноги звиса.
І нема поїздів, Ковалихо,
Тільки ніч і ясні небеса.

Катерина, схилившися поруч,
Спить, як діти. На руку — щока.
І твоя неутишена гореч
Знову серце на бій виклика.

XIV

За гарматами била негода,
За колесами бігла зима.
Катерино, змарнована вродо,
Чом од тебе привіту нема?

Із Лебідки, села за горою,
Залишивши дідів і внучат,
Десь у грудні, ясною порою,
Забирали в неволю дівчат.

Із нажитої здавна оселі
У тумани, як сиві мохи,
У тірольські хазяйства дебелі,
У баварські пивнушні льохи.

Не розраду, не спів, не цілунок, —
Чути матері крик за верству,
Як дожила ти в білений клунок
Житню чорну хлібину черству.

Ти пішла з усіма до вокзалу
По стерні, де робила той рік,
Білу хустку навхрест зав'язала,
Ясні кося сховала навік.

Зорі вішали срібні вуздечки
Над розореним пахотком меж.
"Прощавайте, круті бережечки!" —
Заспівати хотіла, так де ж? —

Не змогла. Заскрипіли колеса,
За теплушкою доли і плеса,
Перевиті залізом мости,
Кущ калини, прощай і прости!

Пізня груша, медами налита,
Білий колос незжатого жита,
Попелища, густі кураї,
Рідні люди і села мої,
Прощавайте!

Не ждіте додому
У привітний, у батьківський дім.
Сива чайка з-під тучі і грому
Пролетіла над щастям моїм.

На чужині і дні неохочі.
Полетіла б, куди полечу?
Посічуться там коси дівочі,
Обірветься мій голос уночі,
Висхнуть очі і то без плачу.

Тих очей моїх сяєво синє,
Брів тонких голубиний розліт
Втопчуть в порох, у пил, в баговиння
Біля чорних німецьких воріт...

XV

Грудень встеляв голубою габою
Землю, річки закував у льоди.
Що, Кармалюче, робити з тобою, —
Темні ліси та вузенькі сліди!

Поїзд сокоче, хитається п'янко,
Рейки дзвенять, і теплушки повзуть.
То ж Катерину, сестру, полонянку,
Десь у баварську неволю везуть:

Буде їй снитися марево станцій,
Хриплих гудків розтривожений вий.
Брат Олексій, що пішов у повстанці,
Жив чи погибший?
— Ні, сестро, живий!
Тричі від смерті вибравсь щасливо,
Бився один, а тепер не один.
Варить він пиво просто на диво,
Людям на щастя, а німцю — на згин...

Став Кармалюк у своєму загоні
(Як він зібрав цю залізну сім'ю?):
— Хлопці, засідлуйте коні в погоні
Та заправляйте машини у броні,
Будем сестру рятувати мою.

І знову вітер дме колюче,
Квилять на станції дроти.
Ой, Кармалюче, Кармалюче,
В яких піснях тебе знайти!

Теплушки сірі та зелені,
Гудок, мов крик тонкий коня.
Осіннє сонце десь на клені
Поміж гілля і вороння.

Солдатські кроки на пероні,
Платформи вкриті наокіл.
В напіввідчиненім вагоні
Сидять дівчата з наших сіл.

Ще дні стоять огню і рубки,
Іще димлять навкруг краї.
Куди ж летіти вам, голубки,
Фашистом скривджені, мої!

Що ти все думаєш, спершись в одвірок?
Дзвоник дзвенить, калата калаток.
Міра була, — а тепер недомірок,
Воля була, — а тепера куток.

Крикнула, сили зібравши останки,
Може та сила й тримала її?
— Де твої, Марку, броньовані танки,
Де, Олексію, коні твої?

Може таке увижатись в безсонні,
Може у казці казатись, чи ні:
Вирвались, вибігли змилені коні,
Туго вуздечки рвучи рем'яні.

П'ять мотоциклів з пакгауза, з бою,
Сім автоматників зліва.
— Це ми!
От і зустрінемось, сестро, з тобою!
— Тут я, Олексо, отут між людьми!

Поїзд сіпнуло, вартові упали,
Хмурий єфрейтор — в багню кров'яну.
— Сестро, ти де?
Поміж дим і завали,
— Сестро, чекай-но! —
Над рейки і шпали
Поїзд несло в далину, в далину,

Мимо гаїв, листвиною занесених,
Мимо вітрів, темних туч піднебесених,
Мимо шлагбаумів, будок, мостів,
Сивого вереску, білих хрестів.

Далі та далі...