Невольник - Іван Карпенко-Карий

живи правдою, ні перед ким не розпадайся і нікому не шкодь... Дурної поради не слухай, а доброї не бери не подякувавши... Шануй старшину, почитай старших від себе, з товариством поводь ся з повагою і живи у добрій злагоді... Приїхавши на Січ, поклони ся старому кошовому від Коваля, а отсей капшук віддай на церкву Божу, щоб помолили ся на Січи за мою грішну душу. Горівку пий та розуму не пропивай... Пам’ятай синку, що як сядеш на коня, не забувай на Бога, а злізеш з коня, не забувай за коня... Шануватимеш його і годуватимеш, то він тобі вірно служитиме... Та не давай нікому другому ні розсідлати ні панувати, а приучуй його до себе посвистом...

Ярина. Хто ітиме або їхатиме, то передай від себе звісточку хоч на словах, хоч на папери... Пращай, Стефаночку, мій любий, мій орле сизокрилий... (Ридаючи, паде до грудей батькови).

Стефан. (Низько кланяючи ся). Пращайте, тату... Пращай, моя зірочко... (Скоро відходить).

Коваль. Бог тобі на поміч, моя дитино... Годі Яриночко... годі… Подивись як полетів: як стріла з лука… Аж серце радується…

Ярина. (Кричить): Стефане... Орле мій... Дивіть ся, тату... Оглянув ся... Махнув шапкою... Щось говорить... Нe чую... Не чую... Вже ледве маячить, а шапка червоніє... Потонув... Знов з'явив ся... Зник... (Зомліла паде).

 

Занавіс.

ДІЯ ТРЕТЯ

 

ЯВА І.

 

(Козацький табор. Скрізь сидять запорожці, одні чистять збрую, другі заходять ся коло ватри де варять вечеру. Повно руху і гамору. Співають):

 

Хор:

 

Ген не дивуйте добрії люди,

що на Вкраїні повстало,

там за Дашевом під Сороквою

множество Ляхів пропало.

 

Гей Перебийніс просить не много,

сімсот козаків з собою,

рубає мечем голови з плечий,

а решту топить водою…

 

Опара. Сьогодня чи мало не долічились своїх...

Кукса. Таки певно і в пів сотні не вбереш.

Опара. А атаман молодець... Довго не давав ся. Чоловіка з десяток положив, доки і самого не проткнули.

Кукса. Завзятий був козарлюга, - вічна йому пам’ять… Ну, та я так думаю, що і сей не дасть собі у кашу наплювати, дарма що молодий...

Опара. Молодий, та з старою головою... Вигодував старий Коваль юнака козакам на славу а ворогам на погибіль...

Кукса. Зопсує не один десяток голомазих таракуцьок...

Неплюй. Я сьогодні поруч з ним рубав ся. О... Завзятий... Очи горять так страшенно, аж ніби пашить від них: зуби стиснув, та так січе, так руба як дрова... Буде бравий козак, як що не зледащіє...

Кукса. А ходім но, братця, та подивім ся, як там старшина бенкетує...

Опара. Кортить промочить горлянку?

Кукса. Бо пересохла уже... А тобі-б то і байдуже?

Опара. Чого байдуже? Я п’ю, доки п’єть ся... Сказано ж: «пий доки п’ється, лий доки л’єть ся…»

Неплюй. Який там бенкет?... Може по коряку смикнуть... Не бійсь, сей атаман не в покійного: як тільки його виголосили, то зараз наказ дав, щоб п’яного його око і не бачило. Се Опарі не на руку... коштуватиме його спина не раз бичів...

Опара. Чия спина до чого здатна... Моя до бичів, а твоя, щоб на ній чорти гопки били...

Неплюй. Молодець, єй Богу молодець... Не довго длубав ся в кишени доки найшов слово.

Опара. У мене кишеня плодюча: не вспію винять слово як вже у ній вилупить ся нових два...

Неплюй. Ой молодець, хвалю... А хочете, братця, я вам розкажу, яке мене колисьто лихо спіткало?...

Опара. Ану, ну... Вигадай що небудь... Та тільки як брехати, то брехати до ладу, а то й слухати не хочу та й пику побю...

Неплюй. Ні, я вам правду розкажу...

Опара. Чуєте, братця?... І вітер неначе став притихати... Мабуть хоче послухати тієї правди, що брехнею зветь ся...

Всі. Та ну бо... по перебивай. Хай і бреше, а тобі як? Бреши... бреши...

Неплюй. Давно се було... Ще як я жив на селі та чумакував зі своїм дідом, а мого батька тоді ще не було на світі...

Всі. От, чортів син вигадав...

Неплюй. Ото справили ми 12 возів та накупили 12 пар волів, щей і 12 батогів... Спорядили настоящу чумачку... Поїхали ми на Дон по рибу... Тоді єще шляхів не було, так ми майнули манівцями, навпростець, через ліси та через бори, через Туреччину та через Шляхотчину... Приїхали ми на Дін, аж риби нема - самісінькі раки... Ой лишенько... Що тут діяти?... Стали ми радитись… Я і кажу дідови: накупимо раків, бо якже, кажу, так порожнем вертати?... «Добре, каже, синашу…» І накупили ми тих раків повнісенько: аж цілих три макітри та чотири фляшки... Заткнули ми їх затичками, тай поїхали... їдемо ми день, їдемо другий, аж третого дня приїхали до порома. Поромщики за переправу заломпли таку ціну, що і раки не варта були того... А мій дід дуже розумний був, бо бував таки у бувальцях... Зараз ударив себе каменюкою по лобі, аж йому ґуля вискочила між очима завбільшки кулака... Діло ж, братця, було важне, то і треба було поміркувати... Ото, як кажу, мій дїд як почав думати, а думки так сідають йому на лобі як чираки... Та думав він так либонь з тиждень а далї і каже: «Ось що ми зробимо: вози попродамо на сім боці, а волів та раків переженемо в брід…» Як сказав се мені дідусь, так я з радощів аж затанцював, та такого гопака, що аж потилиці п’ятами доставав... Зараз попродали ми вози, а волів та раків пігнали в брід. Воли поплили верхом, а раки пірнули в спід… «Нічо, каже дід, вони на тамтім боці виплинуть…» Ото переплили ми річку тай посідали на тамтім боці ждати тих раків... Сидимо ми до сніданку, нема раків... Вже і обідня пора, нема раків... Стало сонечко звертати на полудень, далі і на спочинок, а наших раків як нема, так нема... Аж се мій дід як не затупотить, як не закричить. «Сякий... Такий... присікав ся до мене... тиж, каже, бісів сину байдаки бив, і чиж вже. каже, не можна було доглупати ся, щоб попутати тих гемонських раків…» Еге, кажу, тепер я і сам бачу, що треба