Невольник - Іван Карпенко-Карий
Стефан. Ні, сестричко моя... Ніяке зіля не загоїть рани мого серця-горя...
Ярина. Горя? Якеж там горе?
Стефан. Негадане і несподіване... Невжеж ти не чула, що батько казав? Я до сього часу думав, що ми... Не дивись... не дивись так любо на мепе... не тулись до мого серця... Я не брат тобі...
Ярина. Господь з тобою... що се ти кажеш...
Стефан. Не брат я, а чужий тобі... Я круглий сирота... Так зараз сказав батько...
Ярина. (Здивовано). Що він такого говорить?... Хочби тато швидче вернули ся... Що мені у світі божому робити?...
Стефан. Не обіймайже мепе, не голуб мене... Не сестра ти мені... Я чужий... зовсім чужий...
Ярина. Та схаменись бо... Годі тобі пустувати... Чи не гріх тобі так знущати ся надо мною?... Ти морочиш мене, а в мене серце розриваєсь... Бач, я плачу...
Стефан. По плач, моя зіронько, но завдавай ще більшого жалю мойому серцеві... Дивись же мені в вічи: не жартую я, а щиру правду тобі кажу, що мені зараз сказав твій отець, що я є годованець... Я сирота... Завтра я покину вас і поїду далеко... далеко...
Ярина. Стефаночку... Без тебе і мене не стане на світі... Я умру з жалю за тобою...
Стефан. Ярино моя, моя квітко, моя зоре так ти і тепер мене любиш, хоч я чужий тобі?... О, який-же я щасливий... Гляньже, глянь-же на мене твоїми оченятами... Ти і тепер мепе любиш?... О, мої любі оченята...
Ярина. (Плачучи). Та згаснуть вони від дрібненьких сліз, попухнуть від тяжкого смутку... Покинеш мене мій братчику... дружино моя... Покинеш мене одну однісеньку, як квіточку в чистім полі…
Стефан. Годіж... годі плакати моє серце. Поїду у Січ, бо годі тут жить. Роздобуду слави і верну до тебе.
Ярина. Може забудеш мене Стефаночку... На чужій стороні найдеш собі кращу... (За слізми не може говорити).
Стефан. Не забуду тебе, моя зоре... Доки світ-сонця не забуду... Доки не перестанесь бить серце у моїх грудях... Не хочу і не зможу я тебе забути... Ти будеш моєю одвагою, моїм супокоєм, моєю молитвою, моєю надією... І коли хоч на хвилинку викину тебе із серця, то хай перша куля проб’є його... Молись за мене тут, моя ти зоре, та жди мене...
Ярина. Буду молити ся, мій голубе... Щиро буду молить ся... (Обнялись і замовкли).
ЯВА V.
Коваль. (Сам з собою балакає). От такі то мої молодята. Вже і поснули (Зітхнувши). Усе минеть ся, забудеть ся: і горе, і радість, і усяка пригода - тільки щире кохання, як та іскра тлітиме у серці до віку і по всяк час будитиме його... (Підійшов до Стефана і Ярини). Ану, діточки, пора о господу. На дворі смерка, а ніч коротенька...
Стефан і Ярина (раптом схопились).
Коваль. Щож, набалакались у волю?... Бачу, бачу, що у вас одно серце і одна думка... Жалко мені вас розлучати, ще і як жалко, але і те скажу вам діти, що я й сам гаразд не знаю, кого більш люблю: чи вас, мої голуб’ятка, чи Україну... Їдь, сину, на рік, або два у Січ, скоштуй гіркої, та своєю одвагою нагадай бісурменам свойого батька... А Ярина твоя на віки... На, візьми її...
Стефан і Ярина. Таточку наш рідний, благословіть нас...
Коваль. (Підоймає руки). Боже праведний, Боже сильний... Обережи моїх діток од болізни, од лютого ворога... Спаси їх милосерний і помилуй... Сюди, діти, до мойого серця... (Обіймає їх). Боже, зглянь ся на мене старого…
Занавіс.
ДІЯ ДРУГА
(Обстанова та сама, що у першій дії. Світає).
ЯВА I.
Коваль. (Виніс збрую, кладе усе до долу, бере шаблю у руки). Шабле моя гострая... Ти була мені щирим товаришем і побратимом, тепер покидаєш мене сиротою... Пращай, пращай на віки вічні... Ручнице моя, гаківнице... Стара вже ти, дуже стара... Похряпано тебе бісурменськими ятаганами... Стріляй-же мітко, улучай хвацько у самісеньке серце, щоб ворог як сніп валив ся... Прощайте, мої вірні товариші, мої єдині други: пістолі мої смертельні... З вами найважче мені розрізнять ся. Дивлячись на вас, згадую я давнійшу давнину і воскресає перед моїми очима колишнє незабуте... Далеко, - далеко я вас здобув - за синім морем, куди вже і ворон мої кости не донесе. (Задумує ся).
ЯВА IІ.
Стефан і Ярина. (Входить).
Коваль. (Побачивши їх). Гай, гай як ви баритесь, діти… Пора... Вже і сонечко встало, скоро день буде... А ти Ярино пійди та здійми з божницї срібний образок. Його колись подарив мені старий чернець у Київі.
ЯВА IІІ.
Ярина. (Входить).
Коваль. Доню, подавай йому зброю.
Ярина. (Плачучи, дає йому шаблю). Рубай, мій соколе, лютих ворогів, борони віру христову... (Надіває на него шаблю).
Стефан. (Вздержує сльози). Буду моя зоре, боронити... не обезславлю козацького роду.
Ярина. Стріляй мітко, смертельно, та повертай швидче до своєї милої...
Стефан. Вернусь, моя галочко, зо дна моря прилину до тебе, моя зоре...
Коваль. Бравий козак, аж серце радуєть ся... Ех... колиб моя сила... Хочби мені як небудь доплентати ся до Січи, яб там хоч коней пас, або що... Та не плач, синку, не годить ся... Годі Яриночко сумувати, пора милого в дорогу споряджати... (Бере у неї образок і благословить ним Стефана). Нехай хранить тебе той образок почаївської Божої Матери від всякої лихої пригоди... (Надіває Стефанові на шию). А тепер пращай мій синочку... (Цілує його в голову). Не бари ся, та швидко повертай ся... Ну пора, бо ось і товариство незабаром збере ся на вигін…
Стефан. (Обіймаючи Ярину). Пращай, моя люба суджена... Пращай моя квіточко, зірочко моя...
Ярина. (Ридаючи). Тату... тату... О, як важко розлучати ся з милим...
Коваль. Годі... Годі... донечко... Пращай же, синочку, ще раз. Глядиж, синку,
