Хвора душа - Кониський Олександр
Розвиднялося у мене на душі.
Прийшов день святої волі. Своїм звичаєм люде молебство відправили. Я вже до церкви, прости, боже, не ходила, не можна було, мати нездужала, діток ні на кого було покинути, а до церкви їх брати побоялася, бо в той день незвичайно холодно було: мороз, сніг, хуга, наче в пилипівку... Так Антін сам ходив. Вже як він ще до церкви йшов, так я помічала собі, що у нього десь щемить... Такий він невеселий, суворий і до дітей непривітний: то було Парасочки він з рук не спускає, а то й словом не обізвався до неї... А вже як з церкви вернувся, так і на людину не похолшй! Не чоловік, а хмара він, густа аж темна... Уся твар йому сумом-нудьгою взялася. Мене усю так у печаль і кинуло! Злякалася вельми, думаю: закедулеав він. Я до нього і те, і се, голублю його, діти коло нього в'ються, наче метелики коло квітки. А він мовчки сидить, сопе, люльку смокче та чортів згадує... Ох! Як же у мене на серці важко стало!.. Пораюся собі коло печі, а від нього очей не одірву; горшки біжать, а я їх не бачу.
Сіли обідати. Він чи лизнув, чи не лизнув...
— Антоне! Чого ти такий сьогодні? — питаю.
— Який?
— Несуразний... Тобі недобре? Нездужаєш? Де в тебе болить? Приліг би на печі!..
— Ніде в мене не болить... Тяжко...
— Чого ж тобі тяжко?.. Скажи, мій голубе? Поділи своє лихо зі мною, воно й полегшає...
— Ні вже! Не з тобою мені ділитися, не ти мені поможеш...
— Та що ж таке у тебе? Скажи! Не тайся од мене... Скажи!
Бачу: він трошки пом'якшав; я тоді до нього ласочкою, то з того боку, то з другого — у вічі до нього зазирну, цмокну в одно око, цмокну в друге; а в самої — чую — шпари в серце позаходили, та таки достаралася до свого...
— Того мені тяжко,— признався він,— що ні пана, ні панича нашого нема — нікого мені вилаяти... А не вилаяти не можна; не вилаю, так занедужаю...
— Свят, свят! Антоне, перехрестися!..
— Не поможе.
— Гарненько помолися Пречистій, се тебе лукавий так спокушає, серце тобі ссе.
Отак раджу його, а сама собі думаю: "Справді, шкода, що панич умер... Нехай би він його лайнув, паничеві б з того не завадило б, а він би отак не мучився... Се йому так пороблено, наслано на нього, хто ж би се такий?.."
Глянула на Антона: боженьку мій любий! Який же він змучений!.. Жаль так і закипів у мене на серці! Приміла б я, що робила...
— Чоловіче мій милий! Вдар лихом об землю! Нічого ж не вдієш, нема панів, з гроба вони не встануть...
— Нема пана,— каже він,— хоч би полупанка...
— Де ж його взяти?
Посидів він ще трошки — за шапку та з хати. "Добре,— думаю собі,— нехай провітриться. Се ж він не куди, як не товар попорати; заким попорає — вітром сум його й розвіється".
Довгенько його не було, вже присмерком прийшов в хату — і не пізнати його: такий веселий, регочеться, діток обіймає, цілує.
— Знайшов таки свого,— каже до мене,— одвів душу... Пораюся ото під повіткою, чую: щось іде, зирк — панок якийсь і біля шинку став. Я швидше туди. Аж то Рудівський Ничволоденко; змерз він, так зайшов погрітися до шинку; от я на нього вилив усе, що було на серці...
Зумилася я.
— За що ти,— питаюся я,— на "нього напався? Він же нам нічого, і панок з нього добрий!
— А проте,— каже він,— все ж таки панок він, ніхто більш... Я не винен тому, що він мені під руку підвернувся... Мені в сей день треба було когось з панів вилаяти; не вилаяв — так би занедужав, може б, і вмер... От що, щоб ти знала!..
— Не тямлю,— кажу я,— за що і про що...
— А віхоть — тямиш? А мішок — тямиш? А жида не забула?.. У! — та так на мене глянув, що мене аж страх взяв...
— Так то ж,— кажу,— хіба Ничволоденко? То ж наші Марченки!
— Усі вони одним миром мировані...
"От ти й говори з ним",— думаю собі, та щоб не гнівити вже його, і кажу:
— Який вже з Ничволоденка пан! Тільки що штани поверх халяв...
— Одначе ж комолий віл і ґулею б'є... та годі про се!.. Амінь!
"Амінь чи не амінь, а Ничволоденко тобі сього не подарує!" — подумала я собі, одначе промовчала, Антонові сього не вимовила, щоб вже не дратувати його. І добре зробила, що не говорила, бо воно на моє й вийшло; а коли б була сказала, він би тоді на мене вину звернув, сказав би: "Твій язик наврочив".
Ничволоденко не подарував свого, подав позов до судді, а суддя взяв та й зчистив з Антона 25 карбованців кари. Нічим було у нас заплатити, так корівку мою пограбували і продали... Що я з того лиха-журби зазнала, так і не сказати! Що я по-повбивалася, що я поплакала! Чи то ж не корівка була! Первач-ка, рідна, питома, сама я її випоїла, сама на руках виносила!.. Що мого догляду на неї пішло!.. А на удій яка вона була! Цебер молока давала! Вже ж і я за нею не два цебри сліз вилила; стало б тих сліз і Ничволоденка втопити, хоча, правду сказати, і він не винен, і не на нього ті гроші пішли... А все ж корівки тієї, моєї лисенької голубки, і тепер мені жаль... Вона така була добра... У хату сама приходила!.. Прийде, було, та так любесенько: ме! Я зараз лустку хліба, посолю та й дам їй... А вона — хліба кусне і в руку мене лизне, поцілує... Вдячлива душа була. Почну, було, доїти, вона стоїть, наче вкопана, не поворухнеться, тільки так на мене позирає, як не заговорить, буцім хоче спитати: чи досить молока? А чистючка яка з неї була: зроду, було, на мокрому не ляже, тільки на сухій соломці... Пійло було як п'є, так не бовтає його, не колотить мордою на дні, а так любенько, тихцем смокче його зверху; нап'ється — зараз до ясел та губенята свої об з'їди й обітре, наче людина. І ніхто її тому не вчив... Сказать би, у матері перейняла, так мати її того не вміла, та й з себе мати її, хоч і добра була на молоко, а неохайна коло себе, наче та жидівка стара: раз у раз задрипана і хвіст у гною. Чистючка моя Лисочка була. Та ще й масті її бог наділив такої, що на всі села не було такої другої: така ясно-полова, аж жовта, проти сонця, було, наче золото те вилискується! Шерстинка в шерстинку, одна дб одної наче так і прилипла, наче хто усю її поливою облив!.. А хвіст — чорний, обіймистий, наче коса в дівки. Ріжки у неї — наче виточені, а на лобі лисинка білесенька, та не просто лисинка, а наче зіронька та кінці розпустила на вісім сторін!.. Так отаку-то мою корівку пограбували і продали!.. Се ж вони шматок душі з мене вийняли. Не пішла вона на користь і тому, хто її купив: сльози мої випадком йому випали... Купив її рудівський писар — Василенко. Вона, нещасниця, занудилася без мене та небавом і здохла... Так йому, тому Василенкові, й треба: ніколи не купуй ні краденого, ні грабованого.... Я наче знала, що вона у нього здохне: як взяли її на налигач — у мене серце так кров'ю і облилося... а як вивели з двору, я вдарилася в груди та як заголошу... За саму царину провела її та все оплакувала. Вертаючися — зло мене взяло на Антона: "Се ж все не через кого, як не через нього,— думаю собі,— приміла, зубами б в твар йому впилася..." Люта я тоді на нього була, думала: "Прийду до господи, так його коромислом і опережу! І гріха не побоюся! З'їв він мою Лиску..." Прийшла, сидить він під хатою на призьбі, глянула на нього, а у нього сльози з очей цівкою... — Се ти за Лискою? — питаю...
Він головою кивнув; я годі — ну його до серденька пригортати; де те й зло поділося!.. Пригортаю і сама плачу та Ничволоденка кляну...
До самого вечора ми плакали на призьбі. Про Лиску вже з того часу ні він мені, ні я йому ні слова, хоча моя Лисонька ніколи у мене з пам'яті не виходила і довіку, до суду не вийде!.. Не можна її забути... Отже, хоч як я вбивалася за Лискою за своєю, а думала собі: "Бог дав, бог і взяв! Нехай!.. Нехай Лисчина душа спокутує Антонові гріхи. Тепер він сам бачить, що воно непереливки з панами мірятись чубами. Еге! Зрозуміє свою ваду, та й схаменеться, і заречеться".
Так я думала, та не вгадала! Не така була божа воля. Не докажу вам, яким ото робом усе добро Марченків перейшло до нових панів — до Петруняків. Вони не тутешні родом, десь там з-за Десни, казали люде; а де та в бога Десна, я вже й не скажу. Так ото приїхали вони до нас на село. Навесні приїхали. Пан і пані: дітей не було у них; вона безплодницею і вмерла. Людина з неї — як людина, трохи пришелепувата та вельми довгов'яза, а то все нічого, так як і в усіх добрих людей, А чоловік у неї — так ні!.. З себе він моторний, хрін його не взяв, та вдача собача. Кирпу проти людей так драв, що й кочергою її не дістанеш.
Чуємо: поміж людей гутірка йде, що новий пан хоче в нашому селі якийсь новий лад заводити, щоб, бачте, все по-новому. Усе б то те, що досі було, знікчемніло, старе вельми стало. "Що ж то він нове вигадає?" — думають люде. Помічаю я, що люде наші заходжуються взяти його на глузи, бо вже дід Кіндрат не дурно ж процідив раз крізь зуби, що:
— У нового пана щодня сучка п'яна...
— Як їй не бути п'яною,— додав мій Антін,— коли у нього і свині пиво п'ють...
— То бач,— мов Кіндрат,— свині не панські, а якісь нові... У нього усе "нове", старе, каже, знікчемніло... Дивись!.. Знікчемніло! Сонце старіше за все на світі, а чи знікчемніло воно?..
Новий пан справді в свиноті кохався, заходився розводити нових свиней, такі вони, наче голі та довгов'язі були. Не пішли йому в руку, повиздихали до ноги.
Ну, от і прийшов новий день святої волі. Я була певна в собі, що в Антона лайка чисто з голови вилетіла. Йдемо з молебства. Антін повернув до свого провулка, а староста до нього:
— А ти, Прядко, куди? Забув хіба, що треба на громаду? Ходім лишень?..
— А що мені в громаді?
— Як що? Рада буде про пастуха та про город коло цвинтаря, і піп буде, і пан буде...
— Ходім,— каже Антін,— і з голосу його чути, що він наче чогось зрадів. А мене так і кольнуло в серце. "Ні,— кажу собі на думці,— не пущу я його самого, піду з ним, щоб нечистий знов не нацькував його на пана".
Він ч змагався, щоб я не йшла, а я таки не послухалася, пішла і влсе й на ступінь від нього не відходжу, стережу, наче просо від тих злодіїв неприторенних, від горобців.
Пан ото і зняв річ про те, що не слід влітку свиней по селу пускати без догляду, а треба череду свинячу завести, пастуха до них приставити, а під випас пан своєї землі дасть. Громада на те нічого, наче й пристає, бо думка у пана таки не ледача була. Дід Кіндрат тоді й питається:
— А хто ж у нас за свинопаса стане? Антін мій і вихопився на те.
— Вже ж,— каже,— ніхто, як не той, у кого свиней фльше, ніхто так, як він, не тямить свинячої вдачі — значить, він і поводитиметься з ними уміючи, по-свинячому...
— Чи до речі ж воно буде? — озвався хтось.— У кого на селі свиней найбільше?
— У пана,— відповів староста.
— Так себто виходить на те,— озвався Антін,— що панові ставати за свинопаса...
Я його за рукав сіп:
— Схаменись, Антоне! — а він мене ліктем під бік та на мене: — Цить, не твоє діло!
Я кинула на нього очима і злякалася: такий він суворий, такий охмарений та страшний, що я аж затремтіла і замовкла та мовчки молюся: "Союзом любові та згоди зв'яжи, Христе..."
Пан того не стерпів, щось зашкварчав, а Антін ближче до нього, взявся в боки і каже:
— Ви, пане, так заторохтіли, наче колесо по грудді, буцім ви злякалися чого...
