Хвора душа - Кониський Олександр

Тоді у нас гусари стояли на селі, офіцерні було чимало, так вони брали у нас молоко і масло.

Обжавшись, Антін знов до жида. Звісно, ліпше б у жида не служити, так коли ж і свого діла нема, а згорнувши руки, ридіти — і гріх і сором.

Добренько так у нас все йде.

З нового году став новий шинкар у нас Старий Лейба помер. От на нового пан і напосівся: "Не держи кучером Антона, та й не держи!" Жид йому і те і се, а він і слухати не хоче, притьмом одно зарядив: "Не держи, прожени, а не проженеш ти його, так я тебе прожену".

Жид йому каже: "Договор",— а він йому на те: "Договор був з Лейбою, нехай він встане та й говорить". Чи чули ви таке? Щоб з мертих встав!.. Мусив жид послухатися. Антона мого се так за печінки взяло, що він не їсть, не п'є, ходить наче несамовитий, зубами скрегоче та панів лає... Я його втихомирюю, а він і слухати не хоче, все черкає та черкає! Скільки вже він чортів панам назичив, так моя губа того й не вимовить! Не то копанками, а цілими болотами він чортів на панів вергав!.. Черкав, черкав, нарешті як стукне кулаком об стіл, як ревоне, немов в маточину:

— Стривай же ти, чортова підошво! Я свого клину, недожавши, не кину!

І замовк! З того часу вже про панів ні слова, ні пари з вуст, та й про чортів якось менше згадує.

Добре. Коли ж ото чи на масниці, чи на всеїдному тижні,— забула вже, давнє діло, а пам'ять у мене зрешетіла,— знаю тільки, добре знаю, що не в піст, бо ми в той день вечеряли вареники з сиром. День був буденний і скоромний. Приходить Наум, соцький, загадує: завтра усім іти в церкву до служби.

— Що воно за притча така? — питає у нього мати.— Що там таке в церкві буде, щоб усім іти?.. Та яка там і служба в будень?

— Там вже почуєте яка... Безпремінно щоб усі приходили, молебество за царя буде. Завтра, значить, роковини волі, наше свято.

Вертаємося ото другого дня з церкви. Антін мій минає свій двір.

— Куди ти, Антоне? — питаю.

— Треба. ^

— А обідати?

— Я до обіду вернуся.

Пішов. Мені й невдогад, куди він; хоч би хто й зарізав мене, так би зроду-віку не вгадала. Невдовзі вернувся він, такий веселий, всміхається, твар йому аж сяє, наче роса на сонці.

— От,— каже,— оскому збив, таки так, що збив, на всі заставки виправ!

— Що? Кого? — дивуюся я.

— Нікого більш, як не його.

— Та кого се?

— Отого лисого чорта, пана...

— Нашого?

— Який він наш!.. У нас тепер, опріч бога, нема пана... Ну, та й виправ же!..

— Та за що ж? Та як же ти посмів?

— Я не сміявся. А за що, питаєш? За те, що чому він в церкві не був?.. За царя не хотів молитися? Забув, який сьогодні день? Тепер пам'ятатиме... Ну, та й виправ же!

— Буде ж тобі тепер!.. Наробив ти лиха! Пропали ми!..— та як згадала я отой клятий мішок, так уся і затремтіла, трушуся, наче мене пропасниця б'є. От, думаю, лихо! Тепер, може, і про мій віхоть згадають...

— Не бійся,— заспокоює мене Антін,— нічого не буде; я його не прилюдно, а сам на сам; ніхто того не чув і не бачив, нікому йому й писнути, проковтне мовчки, та й годі.

. — Ти ж йому що?.. Невже ти його побив...

— Ні, ні! Бить не бив! Нехай його вихор поб'є об суху дорогу. Я тільки виправ його... Приходжу, аж він в своїй кацавейці сидить на ґанку та люльку смокче... Я любенько шапку з голови, низенько йому вклонився. Він на мене вовком дише, а я йому так приязненько:

— Добрий день, пане! З святом будьте здорові!..

— Яке там у тебе свято? — бовкнув він, а я йому:

— Не в мене самого, а в усіх добрих людей сьогодні велике свято: от ми й до церкви ходили, за царя помолилися — продовжи, боже, йому віку довгого! А ви, пане, певне забули про наше свято? Не диво!.. Свято сьогодні у людей, а у панів — "урвихвіст", людям сьогодні день радощів, а про панів — "утрисльози"... Так отеє я й прийшов вам нагадати.

— Ти здурів! — гукнув він.— Геть!

А я, наче вкопаний, стою, та й почав його прати: вичитав йому і мішок, і все, що знав; зганьбив його, та тоді знов поклонився і пішов... Доки він схаменувся гукати на людей, я вже геть за брамою був... "ГукайІ — думаю, собі.— Хоч ковбика свого ввірви, нічого тепер вже не вдієш..."

Я мовчки похитала головою, нічого йому не сказала, тільки подумала: "Коли б з сього диму та не кинуло на нас полум'ям". Так воно на моє й вийшло: чи я в таку лиху годину подумала, чи то вже від бога таке судилося, чи від кого лихого — не скажу, а тільки з того самого разу і почалося моє лихо, мої скорботи; і не спекалася я їх, доки Антін мій був живий. Став мій Антін з того разу таким злосливим та мстивим до панів, що я зроду-віку й не сподівалася. Нехай би вже він над своїм паном мстився за мішок за отой, а то ж ні! Що пан, що полупанок, хоч зовсім йому не знайомий, аби, кажу, пан, то й ворог його... Ворогує Антін на нього і мститься, та так чудно, що прямо я нічого не тямлю. Цілий рік отеє він нічого, людина — як людина, ні до кого з панів важким словом не обізветься; аби ж прийшов отой день святої волі, так він і зґедзкається, наче його дрік укусив. Де б він не був, що б він не робив — усе покине, а піде та вилає пана... Казали б ви: "свого пана", так — кажу ж вам — ні!.. Чудна, занадто чудна людина в сьому разі був небіжчик, нехай вже царствує. І не яка, як не отея його вада і з світу його звела — і мені лиха і клопоту завдала...

З Марченками так все йому якось таланило, не попадався, без людей було вилає; та пан, хоч як на нього лютує, а нічого не вдіє: битися рука не підіймалася — страх брав, думка така, що й Антін не без рук... Та старий Марченко не довго й жив; то пив, а після волі так закурив, що за три роки з перепою і дуба дав. Став син його: і з сим нічого — вилає і присохне. Вперше він вилаяв його, з церкви йдучи. Се було вже на п'ятий рік після волі. Марченки наші тоді вже оголіли: стали з них такі пани, що на двох одні штани, та й ті без ґудзиків... До церкви вже не бігали четвернею, а на власній парі, як і всі хрещені... Так ото йдемо з молебства — молебство те святої волі заведено у нас щороку правити в той день, коли цар з-під панів нас визволив... Еге, так ідемо. Попереду за всіх, звісно, паничик, той самий, що я колись віхтем помиру-вала... Антін до нього: шапку зняв, вклонився та тихцем, на півголосу, щоб ніхто з людей не чув, і ну його штапувати! "Ах ви,— каже,— пани-голоштаньки" — і всяково так... Панич, звісно, на те не сподівався, зумився, роззявив рота, слухає... На лихо йому, ще заїкуватий був, заким спромігся слово промовити, Антін вже в господі!.. Сиеить, наче й не він! Люльку смокче та весело всміхається...

Під вечір староста йде повз нашу хату, викликав Антона і питає:

— Що ти, йдучи з церкви, казав паничеві?

— Нічого не казав, прохав, чи не зарадив би він мене грішми на відробіток... У мене подушне ще не плачене... Він каже: "Подумаю",— а я кажу: "Подумайте, а я навідаюся",— на тому і край.

— Чи не брешеш ти, Антоне? — каже староста.— Гляди! Коли що, моя рада: піди ліпше повинись, перепроси панича, а то як напише до посередника...

— Нехай пише, його воля... Не писав...

А на другий рік Антін знов за своє.

Йдемо ми, він і я з матір'ю, на молебство. Певно, що в Антона нічого лихого на думці не було; ішов він з доброю душею, так же тільки що вийшли ми з свого провулка на велику улицю, сусіль ми на панича!.. Антін на нього, він на Антона — наче ті вишкварки на сковороді... Панич тільки сичить, а слова не вимовить; а мій його шпетить та шпетить!.. Отак до самого цвинтаря... Панич на сей раз вже не проковтнув, а до судді, до мирового. Суддею у нас тоді був пан доступ-ливий і такий-то, казали люди, дотепа, що другого такого на цілу нашу губернію не було.

І нас з матір'ю до судді! Суддя питає, чи чули ми, як Антін лаяв панича?

— Ти,— каже суддя до мене,— хоч і жона йому, через що я тобі і присяги не дам, а говори правду.

— Я в сьому ні в чому невістна,— кажу я,— нічого не бачила і не чула... Слобоніть мене...

І мати так само: "Невістна!" — і більш нічого. А більше судді тому і не в кого спитати... Антін же стоїть собі перед судом такий святий та божий, наче немовлятко те... Глянула я на нього і не жалкувала, що трохи з шляху праведного перед суддею звернула!.. Він же мені дружина... Та я за свого чоловіка віддала б половину свого віку, сама б себе на поталу пустила, не то що!.. Та я радніша б небо до нього прихилити... Сказано: куди голка, туди й нитка; куди чоловік, туди й жінка...

Суддя, значить, нічого Антонові... а панич тільки язика прикусив... ніяково йому...

Та й мені ніяково стало: все ж таки, хоч і на потребу своєї дружини, а збрехала, а вдруге, і те не добре, що люде візьмуть нас на зуби!.. Притиснуть сюди і віхоть, і мішок, і жида, і старого пана... У нашому селі, нічого гріха таїти, люде язикаті, люблять піднебіння чухать.

Знов же і те мені на думку впало, чи нема тут якої лихої притчі? Що воно за знак такий, що аби прийшов день святої волі, так Антін і свариться, і лається з паном? Та коли б було за що, а то — як я тобі, господи,— не до ладу воно... Добре, що досі, наче на воді, слід зникав... А що, якби люде сторонні те чули? Суддя каже: "Острогу не минув би!.." Он воно що! З чого ж воно все отеє?.. Міркую собі, голову ламаю, а не тямлю, як дійти до краю; та— й де той край?

Стала мене журба часом за серце ссати: мало хіба з мене того лиха, що од чортів його не відверну, а він ще й до пана шевською смолою липне. Негаразд воно щось, а що саме, де той вузлик, і не вгадаю... Що ж його в бога діяти? Чи в людей ради питати, чи своєю головою хисту доходити, щоб одвадити Антона від тієї лайки? А одвадити, хоч ти що, а треба, бо душа моя чує, що без якоїсь лихої пригоди не обійдеться. Не дай боже чого — шкоди зазнаємо тялекої, бо саме тільки що почало у нас хазяйствечко зросту набиратися: уже в нас і конячка завелася, вже й пара третяків-бичків, з ними Антін вже й в супрягу стає з кумом Прохором... Земельку влее наймаємо, свій хлібець маємо, влітку обоє на ріллі, а прийде зима — він фурманує... Усе гаразд, і двоє діточок коло нас, наче пташенята ті, весело щебечуть... От тільки, кажу вам, всього мого й лиха, що оті чорти та лайка з паном. Журба з ніг мене валить.

Восени панич наш звалився з ніг. "Кахи та кахи", та на самого Михайла так закахикався, що мокротиння як сперло йому дух, так він і простягся...

У мене, прости мене, мати божа, на душі полегшало: не те, щоб я йому смерті бажала, а гадала собі, що тепер вже ні з ким буде Антонові лаятися, а мені того тільки й треба.