Метал - Покальчук Юрій
То кому це. треба, товаришу замполіт?
— Не вигадуй, Борисе,— сказав замполіт. — Це наша біда і їхня біда! Але якщо ми їх зараз покинемо, що з ними буде? З афганською революцією? Як вирішиться конфлікт, не знаю, але ж нас покликали, нас тринадцять разів закликали сюди, поки ми увійшли...
— На свою голову...
— Гаразд, не клей із себе дурня. Ти хороший солдат, відслужиш, повернешся, будеш нас згадувати — тих, кому ще тут служити і служити...
...Чи ви будете нас згадувати, товаришу майор? Мене, Володь-ку Савельєва з Вологди, Богдана зі Львова... Хто нас згадає, якщо ми загинемо?..
...Любов — це музика, що приносить небо з собою... Просто небо...
Високий "дух" у чалмі і халаті, підперезаний широким шкіряним поясом стояв перед полоненими. Може, це сам Гаюр, той, хто керує всіма мудджахідськими підрозділами в районі Верхнього Баглана...
Він щось сказав полоненим, а тоді вихопив з-за пояса кинджал. Широке лезо навіть віддалік здавалося гострим, а коли майнуло в повітрі, то стало хижо загрозливим, а коли опустилося на груди Володі Савельєва, що стояв першим в ряду полонених, то було безнадійно смертельним, безжальним, злим і жорстоким, як уся ця війна...
Афганець різонув спочатку навскіс. Чути було, як хлопець скрикнув, коли з-під розчахнутої зеленої куртки цвьохнула кров...
Афганець уже ввійшов у шал, певне, на першому хотів показати іншим, що з ними буде.
Мудджахід батував на хлопцеві одежу спритними жорстокими ударами, доки Савельєв не став перед ним скривавлений і зовсім го-
лий, а тоді засміявся голосно й розлого, аж луна котилась долами...
Загомоніли й інші афганці, що стояли півколом біля полонених. Кілька підступали вже й до інших бійців, видно, з тими ж намірами, чекаючи лише знаку старшого...
...Повірте наре-е-шті... повірте, що й ми — ваші діти... і коли сонце сходить, ми хочемо світлу радіти...
У другому магазині, що був звично прив'язаний до першого ізоляційною стрічкою, аби в бою швидше міняти, у Боба було кілька запалювальних куль, кожна третя в диску.
Машина, на якій він їхав охоронцем, була, здається, так. саме та, біля якої стояли полонені і мудджахіди.
У ній на борту кілька ящиків толу і з лівого борту — два ящики вибухівки. Так, потрібен лише детонатор, потрібен негайнч) детонатор, а гранат нема, як іще автомат лишився при ньому, також майже загадка, може, саме тому, що висів на шиї, коли вони їхали горами.
Ага, машина! Бензобаки! Мотор має бути ще гарячий. Бо ж тут усе гаряче під цим клятим сонцем, під цим клятим, але вже й звичним.
Старший "дух" різонув Володю по горлу, але ще граючись, не до кінця, ще спостерігаючи за муками полоненого, а тоді заніс ножа замашніше...
— Ах ти ж, гадюка повзучий! Гнида і то краща, мати твою душманську і всіх твоїх родичів...
Це були лише секунди, але здавались вони довгими годинами, днями, роками, життям, бо поки з нелюдським зусиллям підвівся, поки вислизнув, хитаючись, із-за каменя на дорогу, майже за спинами душманів, поки натиснув на гашетку автомата, косячи їх; спочатку по них, а потім по машині, по бензобаку, відчуваючи, як гарячі кулі впиваються в розпечений метал, як прострочують його з автоматів, прострілюють із револьверів, як усе разом злітає в повітря — наступної ж миті після того, як вибухнув бензобак, а з ним — вибухівка, а за нею — й друга машина, і ще одна, як летять у повітря розпечені шматки металу, що забрали з собою десятки чудових людських життів, сотню просто людських життів і ще одне-єдине і неповторне життя Боба-метала.
Метал-л-л!
О, метал-л-л!
Це сталося так швидко і несподівано, що я не встиг ані злякатися, ані здивуватися. У мене був один хитрий виверт — тікаючи від когось, я завжди присідав, відстрибував убік і раптом з такою спритністю кидався навтікача, що наздоганяти мене потім ніхто не наважувався.
Зараз же я про це навіть і не згадав.
Одне я зрозумів відразу — тут уже підготувались. На мене накинулись тільки тоді, коли я витяг крізь щілину у прилавку обидві булочки. Ну бачив же, бачив, що наші сьогодні якісь не такі — прислухаються, примружують очі, вичікують.
І ось я не встиг сховати гарячі, м'які булочки у кишені, як хлопці і дівчата, ніби почувши команду, повернулися у мій бік... заметушилися, закричали, натовпом ринули від буфету.
— Ведіть до Артура Гогійовича!.. Давайте у клас!.. Іди! Іди!..— немов тріснули і розскочились на шматки тонкі шибки.
Мене вели по довгих, високих коридорах школи, навіть не вели, несли, і мені здавалося, що я раптом урізався у здоровенний шумний рій ос, який в ту ж мить зірвався з місця і покотився, полетів бозна-куди.
