Метал - Покальчук Юрій
Крізь буйну зелень кучерявих садків біля приватних будинків селища і за десятки років запишнілих скверів у великих дворах, що оточили Алма-Атинську вулицю, крізь сутінь літньої спеки у сизу надвечірню лагідність дня пробивається густий запах заліза, вугільної кіптяви й диму, незмінний, як життя, дзенькіт трамвайних і залізничних рейок, гудок паровоза чи електровоза й ціла гама заводських грюкотів і гуркотів. Усе це тут поруч — рукою подати. Все забарвлене у цей звук.
І враз у звичний колообіг життя вкрадається інший ритм. Чужорідний, незвичний, спершу ніби сторонній, він якось непомітно вплітається у шарварок робочого будня і зливається з ним у металевому дзенькоті.
Спершу виводить рівну, тягучу мелодію синтезатор, електро-клавішний звук пронизує, але веде уповільнено, незакінчено, кожну мить чекаєш доповнення, врешті вступає ударник, вибиваючи ритм швидше, ніби потяг набирає швидкість, рухається впевненіше, а тоді різко входить бас-гітара, і вже мелодія набирає сили. Врешті виривається, випереджаючи всіх, гітара-соло. Напруження в ритмі вже таке, що ледь витримуєш до тієї наступної миті, коли розбиває його голос соліста, високий, хрипкуватий, пронизливо допікаючий, такий несамовито впевнений, що десь ще вище гострота його переростає майже в благальність. Це якраз та остання мить, коли без голосу мелодія вже розпадеться, втратить себе, коли треба ламати, рвати, вибухати, злітати у вибухові, розриваючись, виплескувати в надмірі щирості своє серце, почуття і душу іншим. Тим, хто слухає, хто хоче саме цього, хто саме цього чекає.
— Белів мі, тогезер!!! — захлинається, аж плаче співак, на прізвисько Боб-метал, він же соло-гітарист, він же керівник ансамблю "Дракони".
— У! Дає Боб! Ти диви, рубає, ну геть Джой Темпест! Це ж із "Європи" пісня "Фінальний відрахунок", з останнього диска! Ото буде дискотека в суботу!
Юні шанувальники слухають під парканом клубу профтехучилища, де триває репетиція ансамблю.
— Повірте нарешті! — захлинається Боб-метал. — Повірте, що й ми — ваші діти! І коли сонце сходить, ми хочемо світлу радіти! Ми йдемо назустріч і тягнемо руки до сонця! Повірте нарешті! Це наше останнє прохання! Ми віримо в совість, ми хочемо правди й кохання! Повірте нарешті! Це наше останнє прохання!
Англійський текст пісні чергується з перекладом. Юні слухачі шаленіють від захвату, скупчившись за училищним парканом, і дзенькіт рейок за десяток метрів від території училища, гудок паровоза, навіть голос із гучномовця, крізь який диспетчер керував роз'їздами тут, на станції "Депо", не заважав звиклим до всього цього змалку підліткам, яких нині полонила хвиля "металевого року".
— Звичайно, ансамбль "Європа"! А як наш деверзівський Боб влучно копіює Джоя Темпеста, соліста "Європи", який, між іншим, не набагато й старший за самого Боба, десь років на два чи три, там весь ансамбль молодший двадцяти років.
Вертаючи з репетиції, хлопці розійшлися на Алма-Атинській, Боб із Майклом пішли праворуч, а решта утрьох — ліворуч, до вулиці Празької.
Спершу треба було занести гітари. Хлопці жили поруч і, як завжди, мали пройти крізь два великих двори, перш ніж добратись до власних домівок. Обоє знали, що буде, знали віддавна, в тепліші пори року все відбувалося саме так. Та вони хоч і знали, що буде, однак ішли своїм шляхом, жили, як вважали за потрібне, навіть у чомусь їм таке й подобалось. Але ж...
— Куди міліція дивиться, не знаю! Оці "металісти", це ж викапані бандити! Спеціально так вдягаються, щоб людей лякати!
— А музику їхню ви чули? Ви послухайте, як вони там верещать! Це жах! Здуріти можна, їй-богу! А пацанва в захваті!
— От із цього й починається. А потім почнуть вікна бити, різати когось, ґвалтувати...
Боб не витримав.
— Хто з нас когось зарізав чи зґвалтував? Нащо таке говорити?
Він кинув це мимохідь, бо лавки, на яких сиділи бабусі й решта старшої дворової компанії, були довгі. Йшли вони з Майклом неквапом, біля лавок зумисне не хотіли приспішувати ходу, аби не показати, бува, "противникові", що бояться його чи ніяковіють. Поки ото проходили, кожен, як правило, мав вставити слово на їхню адресу.
Тепер кинулись усі разом.
— Ану йди звідси, бандите! Геть, поки міліції не закликали!
— Зараз посадять на п'ятнадцять діб, будеш знати, як ображати старших, лобуряко!
— Щеня! Воно ще й відгавкується! Вже б мовчало!
Майкл завжди мовчав. Здебільшого мовчав і Боб, але час від часу терпець йому уривався. За що? Що їм зробили поганого? Співаємо і граємо не те, що вони люблять? Чи одягаємось не так, як вони звикли, як вони цього хочуть? Але ж їм по шістдесят—сімдесят років... А нам по сімнадцять! Чи вони хочуть, щоб ми замолоду постаріли швидше і стали такими, як вони? Не вирізнялись, не шукали свого, не були іншими... Але ж... Усе-таки можна дещо і в нас. Чого вони хочуть?
— Худоба! — сказав Майкл, коли вони вже підійшли до будинку, де жили. — Велика рогата худоба, от і все!
— А я от подумав, якими були вони в свої сімнадцять? Невже їм не хотілося ширше жити, дихати на повні груди?
— Ти вже скоро вірші почнеш писати. Теж мені поет! Жлоб — він жлоб з дитинства, бо таким вродився! Це така, ну, група крові, чи що, як от біляві чи там чорняві, кирпаті чи довгоносі. А ще є жлоби...
— Цікава теорія! Тебе, бачу, тягне в науку! Може, ще запропонуєш якісь групи...
— "Дюран Дюран", "Айрон Мейден", "А-га".
— Чао-какао! А ти все ж таки не дурень однак! Ну, привіт!
— І тобі, Люльок, спасибі! Привіт!
Переходячи в сьомий клас, Борис виявив у себе здібності до гри на гітарі. Після шостого класу він поїхав у піонерський табір в Лисянку. їхній піонервожатий Олег Іванович привіз гітару, часто грав і, зрозуміло, був найпопулярнішим серед усіх вожатих. Борисові Олег Іванович дуже подобався. Він ходив за піонервожа-тим хвостом, носив йому гітару, вважався його улюбленцем, і той якось показав хлопцеві кілька акордів. Борис вмить запам'ятав і другого дня вже трохи ніби грав, щось у нього виходило. Одне слово, запалився не на жарт, приїхав додому й узявся вмовляти батьків купити інструмент.
Гітару придбали. І почалося! Борис не розлучався з нею весь вільний час і десь за місяць уже підігрував собі, наспівуючи, а ще за пів-року відкрив і ноти!
— Треба було в музичну школу його,— казала мати. — Хто ж знав, що так зачепить музика!
— І так вчитиметься, як захоче,— кидав батько. — Невелика наука — гітара, аби дівкам голови крутити, ось глянь, як уже грає.
Батькам подобалося, товаришам також.
Найближчий друг Мишко Огірок, високий, худорлявий, із великими темними вологими очима, теж узявся за гітару. Грали часом удвох.
Клас! Без печалі!
Музика — це життя!
Постійне захоплення новим — так жив Борис.
Відколи себе пам'ятав, завжди йому хтось подобався, до когось він тягнувся. Звісно, дівчатка передусім! Тільки Мишко — виняток! Мишко — класний дружбан! З ним куди хочеш і що хочеш! Усе йому можна сказати — не продасть, не посміється, зрозуміє! Борис вважав його своїм братом. Мав лише сестру Лариску, на два роки молодшу. Таке собі мишеня з кісками. У школі заступиться, образити нікому не дасть, але ж... не товариш, що з дівки візьмеш!
От Наталка з їхнього класу — це вже інше. В ній справді є щось особливе, привабливе! Колись у восьмому класі він під настрій звірявся Мишкові — скільки ж це йому вже за його життя дівчаток подобалось... Із дитячого садка починаючи, коли вони з Юлькою гралися в "лікаря" і "пацієнта"... Вона також у їхній школі вчиться, вони всі тут вчаться, всі один одного знають з пелюшок. Це все — ми, наш район, наша вулиця, наш завод.
ДВРЗ. Дарницький вагоноремонтний.
Там працювали і Борисові батьки, і Мишкові, і більшість із тих, хто жив на Алма-Атинській, де ходив трамвай, чи на Сергія Лазо, де жив Борис, чи на всіх маленьких вуличках розлогого мікрорайону.
Колись давно тут було селище, що виходило одним боком до лісу й озера, на якому тепер поробили купальні і навіть збудували станцію прокату човнів.
Ось тут, на озері, і минали кращі літні дні Борисового виростання. Тут він грав на гітарі — спершу, коли вчився, сам або з Миш-ком, а згодом їх оточувала компанія, дівчата. Пішло...
Вчився Борис посередньо. Двійок не мав. Трійки, четвірки. Власне, не вчився, а відповідав на уроках те, що пам'ятав з розповідей учителя або когось на перерві. Знав, що міг би добре вчитися, відчував, але... Завжди були причини.
Першість світу з футболу в Мексіці, чемпіонати Союзу, Кубки УЄФА і таке інше. Футбол — це клас! Це те, що треба. Київське "Динамо" — чемпіон! Оце так бики! Це ж супер! Це — метал!
У восьмому класі їх з Мишком закликав до себе Севко Волошин, батько його інженер, працював три роки на Кубі, купив за чеки відео.
Це був шок. Борис нічого не казав, але його затрусило. І не від фільму, де бились японці, демонструючи суперкарате, а від музики. Так, саме від музикалки. Цілу касету вони дивилися захоплено, ніби в таїну якусь заглиблювались, пізнаючи, доганяючи, дістаючи давно бажане, глибоке, щось дико очікуване. З екрана і з себе! Нарешті! Так, із себе самого, з нутра, з глибини, з єства, з природи, з цього дня, в якому все в ньому, в чотирнадцятирічному Борисові Самійленку, вибухало, прагнуло вибухнути саме отак!
Мета-л-л!!!
Ось воно. Рок і метал! "Хард рок" і "хеві метал"!
Ні, Борис не любив цього англійського акценту в слові "метал". Ні, не метал, а метал-л-л!
З цього дня почався інший, новий етап Борисового життя. На стінах кімнати фото футбольних команд і улюблених футболістів, навіть Платіні й Марадони, поволі поступалися місцем плакатам із фотографіями улюблених музичних груп. "Дюран Дюран", "Квін", "Європа", "Модерн токінг", "А-га", "Депеш мод", "Ай-рон Мейден", "Скорпіони", "Вем" і окремі герої музгруп — Джон Тейлор, Джой Темпест, Майкл Джексон, Оззі Осборн, СіСі Кетч, Саманта Фокс, Білі Ідол...
Все це діставалось, купувалося за чималі грошики, це все не лежало на поверхні, але ж чомусь стало його, Борисове, ось його —все тут!
Метал-л-л!
Ні, не всі ці групи були з "металістів", не тільки "металеві роки" подобались Борисові, але ж яке класне слово— "метал"!
Він написав у себе на гітарі латинськими літерами на всю деку — "метал". Пообписував іменами улюблених музикантів: Джон Тейлор, Саймон ле Бон, Джой Темпест.
