Оддавали Катрю - Тютюнник Григір
А Мишко-бубніст, ніби кепкуючи з тої великої пані, скривив набік великий рот і вимовляв у такт музиці:
Е-е-е ба-ри-ня ла-са, ла-са До лю-бо-ві у-да-ла-ся, Ба-ри-ня-цяць-ка, Ба-ри-ня-киць-ка!..
Іх, іх, і-хи-хи-х — залилися сміхом мідні брязкала на бубні і враз умовкли.
Що не вечір, то й новий! —
зареготав бубон,—
Що не вечір, то й другий!
І враз мелодія закружляла, мов вихор.
Бариня — кицька! Бариня — ласка!
— А давай-давай-давай! — не своїм голосом заволав Мишко, червоніючи й витріщаючи очі.— Гоп-ца! Га-ца-ца!..
Лука Ількович і собі щось вигукував, молов ногами куряву, вимахував руками, як вітряк раменами на доброму вітрі, вигинав тіло сюди й туди, так і сяк, і здавалося — не танцює він, а перекида ходить... Тоді цоб — став як укопаний і всі, навіть ті, хто бачив старого в тапку не раз і не два, подумали: все, заморився, кінець. А Лука Ількович, виждавши потрібний такт, пустився раптом знову, з таким завзяттям б'ючи себе долонями по литках, по стегнах, по грудях, по шиї й підошвах, що вже й музики не чути — тільки виляски. ("Після кожної "барині",— хвалився не раз Лука Ількович дядькам,— у мене все тіло в синцях, і долоні, й пальці — чарки не вдержиш. Птьху!").
— Ну, дають! — хапаючись за чуприну, вигукував крізь сміх "корінний донбасівець" і штовхав молодого під бік. Той теж сміявся — не скупо вже й не зверхньо, а щиро по-людськи — і виявилося, що сміх у нього тихий, м'який, як у захопленого хлопчака, а зуби рівні та білі. Він обіймав Катрю за стан, чув під пальцями її гостренький твердий живіт, і приємна хвиля батьківської радості огортала його.
— Вип'ємо, Катюша? Вдвох...— сказав тихо.
Вона здогадалася, за кого, опустила очі й знову звела їх на нього — глибокі, прекрасні, закохані до нестями,— і кивнула:
— Я тріньки, бо мені вже не можна, а ти всю.
Їй хотілося обняти зараз і дядька Луку, і музик, і всіх гостей за те, що її коханий став знову такий лагідний і добрий, як у перші дні їхнього знайомства...
— Молодця! — загукали весільчани, коли музика змовкла і Лука Ількович, заточуючись від утоми, рушив був до столу.— Гойдать танцюриста!
— Гойдайте,— погодився Лука Ількович,— тільки дивіться не впустіть, бо як і другу ногу скалічу, тоді квит "бариням"...
Дужі хлопці-трактористи кілька разів підкинули дядька вище стріхи, під загальний регіт хуторян однесли до столу й налили повну склянку — як премію. Музики теж обсіли свої дві табуретки з холодцем та горілкою. А за крайніми столами, де сиділи чоловіки, було чути скрадливий голос відомого на всю сільраду брехуна Самійла Шкурпели:
— Поньмаш, чорт, забігаю я, значить, у Берлін і питаю: де тут Гітляр? Дивлюся, треться один у гурті серед німчуків, вуса отако
ствпчиком, чубчик набік і з білим хлажком у руках... А сам у цивільному... Бачу: бочком, бочком — за спини ховається. Генде гохі! — кажу... Попався, гад? — І автомат йому в груди наставив.— Ком за мною, кажу...
— Ну й брехло ти, Самійле. Гітлер же спалився!
— Підожди, підожди,— обидився Самійло,— ти зразу дослухай, тоді обзивай... О, приводжу я його до штабу, а там таких, як він, ціла черга стоїть, душ триста. Двійники, паньмаш!..
— Так ти сам забіг у Берлін чи з військами?
— З військами, в самому авангарді був...
— А я, як служив у кавалерії,— вже ледь володаючи язиком після "преміальної", мовив Лука Ількович,— то шабля в мене була довга і на коліщатку...
— Да-а,— озвався молодший Самійлів брат Симін,— як служив я в Карелії, то командир полка викликає мене раз та й каже: "Бери, сержант Шкурпела, сімдесят тягачів, сам во главу колони і паняй у тундру за лісом, бо нічим солдатам баню топить"...
— ...Думаєш, чого отой опішнянський Кольчак так багато зайців торік набив і всіх з лівого дула? Бо воно в нього хрестиком золотим прострелене... І перед кожним полюванням він собі очі вовчою жовчю маже — тоді видно чорт-тій куди...
— ...Це правильно, що впровадили виховання молодші. Бо фактіцскі вона забула, що до чого. Мене, було, отак у сорок шостому Захарко викличе в сільраду й каже: "Збери хлопців-допризовників, построй — і марш-бросок під зіньківську гору". То я вистрою та як крикну: "Біго-ом! Ширє шаг!" — то тільки хекають і анічичирк. І ти біжиш. І чувствуєш за плечима отвєтственность...
— І ніякий цей молодий не інженер, а снєсар...— озвався вперше за всю гулянку Данило Шкабура, який ніколи нікому й ні в чім не вірив, а казав завжди: "Все це брехня".
— Як не інженер? — спитали в нього.
— А так. Інженери не такі.
— А які ж?
— Не такі...
Були вже й п'яненькі. Першого одвели попід руки в хату і вклали на горіле ліжко голову колгоспу, бо Степан йому, як начальству, підливав найміцнішого перваку, аж доки не звалило чоловіка з стільця. Голові ще до того, як йому впасти, казали: "Може, підете, Іване Луковичу, в хату та одпочинете?" Але він образився: "Хто? Я? Ніні... Я свій взвод у бою ніколи не кидав — і вас, не покину!"
Олексій Цурка швендяв од столу до столу, втуплювався ледь не на кожного червоними, як мочені сливи, очима й питався: "А де бригадьор? Найдіть мені бригадьора, я йому голову зверну — із півночі н-на південь!.. " Чіплявся навіть до господаря: "А-а, Степан Кі— кіндратович... Ідіть сюди, ближче... Не хочте, боїтесь... Знаємо, як ви торгуєте... Пшоно як продавали? Три кіла пшона — півкіла розталих канхветів у нагрузку. А самі брали ті к-канхвети, той дьоготь? Знаємо!.. "
З-за садка, здавалося, одразу за ним, підіймалася супроти полуденного сонця велика, у півнеба, синя хмара, задув холодний вітер, і незабаром рушив густий навкісний сніг, лапастий і мокрий — перший сніг.
Молоді пішли в хату, бо зодягнені були легко, то померзли. А ще треба було збиратися в дорогу.
Один по одному, подякувавши господарям за хліб-сіль, стали розходитися й хуторяни, жінки та діти здебільшого. Чоловіки ж перенесли кілька столів під погрібник, у затишок, гомоніли, співали охриплими голосами, а хто вже був геть п'яний та тонкий на сльозу, той плакав, згадавши свої обиди чи від жалю хтозна й до кого...
Смеркало, коли молоді, вдягнені по-дорожньому, сваха й товариш молодого вийшли з хати до воріт, біля яких їх ждала вже заведена "Волга". Катря й Степаниха плакали і раз по раз припадали одна до одної, молодий кривився, як від болю, а Степан, бувши під доброю чаркою, уже вкотре торочив йому:
— Ти ж, синку, не обиджай Катрі. Вона в нас жила, як ластівка в гніздечку, ні горя, ні нужди не знала, то дивись. Жінкою вона буде тобі золотою — вір батькові.
— Вірю, папаша, вірю,— заспокоював його молодий, тримаючи руки в кишенях плаща.— Не хвилюйтеся, все буде добре.
— А ви ж, свахо,— обіймаючи Клавдію Купріянівну та цілуючи її в сухі, напудрені щоки, воркотав Степан,— дивіться там. Якщо не так щось робитиме, підкажіть, навчіть, ну, не обиджайте. Вона ж у нас... — І махнув рукою.— А я вам... Пишіть, чого треба, все приставлю: картоплі, яєць, свіжини. Чого ж, для своїх не пожалію... Все оддам, аби жилося...
Молоді та гості повсідалися, хряпнули дверцята, дужче загув мотор, і машина, зриваючи сніг, помчала вуличкою, лишивши за собою дві смуги од коліс.
— Та моя ж ти дитиночко дорогосенька, коли ж я тепер тебе побачу!.. — скрикнула Степаниха і зайшлася плачем.
Федір із жінкою підхопили її попід плечі й повели в хату, а Степан згорблено пішов до погрібника, де гули чоловіки.
Машина вискочила за хутір, підсвічуючи фарами чашечки на телеграфних стовпах, і помчала до шляху, а Катря все дивилася й дивилася у заднє віконце, за яким уже ледь бовваніли хати, поблимувало де-не-де світло на стовпах та у вікнах, а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли.
