Оддавали Катрю - Тютюнник Григір
Біля воріт вже прослали килимок — нове рядно в чорну та червону смужку, ткане ще до війни, а за ним стояли Степан з мискою пашниці й срібняків і Степаниха: вона — трохи згорбившись, а він — струнко, як солдат, з двома орденами і рядочком медалей, пришпилених негусто. Катря тричі низько вклонилася батькам, а молодий лише голову схилив.
Степан посипав молодят пашницею й грішми, тоді сказав якомога урочистіше:
— Живіть, діти, у мирі та злагоді.
Степаниха теж прошепотіла щось тремтячими губами, поцілувала Катрю й зятя, який стояв, так само нахиливши голову, і затулила хусточкою очі.
Музики хвацько вдарили "Ойру" — і молоді рушили в хату.
— Навіщо ця комедія? — невдоволено шепнув молодий Катрі на вухо.— Зібрались би родичі, скромно, тихо...
— Хай роблять, як хочуть,— смирно одказала Катря.
Доки родичі товпилися в світлиці, знайомлячись,— приїжджа сваха при цьому ні з ким цілуватися не забажала, а тільки подавала руку, називаючи себе Клавдією Купріянівною,— кухарки хутенько накривали столи, виставляючи пироги й сметану, соління, капусту, свіжу ковбасу, поламану на кільця, а дівчата й молодиці, що тримали Катрі фату, винесли коровай. Свічки одразу ж погасли, зате калина леліла в сонячному промінні, як весільне знамено. Федір виставляв на столи самогонку в трилітрових бутлях — сизу, синювату, чисту, як сльоза,— і незабаром над столами ніби туман устав: так багато було бутлів. І над туманом тим, напроти короваю, де мали сісти молоді, мовби церковці з срібними банями, височіли три пляшки шампанського.
Коли на поріг вийшли молоді й свати, музики утнули туш, бо іншого нічого підходящого не придумали, а це було знайоме: на урочистих зборах грали, коли колгоспникам вручали премії й грамоти.
Першому, як представникові влади, надали слово голові колгоспу.
— Дорогі товариші! — сказав голова, худий смирний чоловічок з довгим носом і глибоко запалими щоками.— Це добре, що ми оддаємо сьогодні Катрю Безверхівну, але це й погано. Добре, бо людина знайшла своє щастя — тут не радіти не можна, і погано, бо не Катря привела чоловіка в наш колектив, а її од нас забирають. Це — мінус. Отож я й кажу: товариші дівчата й молодиці, котрі не замужем, приймайте приймаків! — Тут голова й сам засміявся разом з усіма, навіть молодий пересмикнув устами, нібито усміхаючись.— Заманюйте чоловіків у наш колгосп! А ми з свого боку будуватимемо вам хати й садиби даватимемо найкращі. Он у старому садку колгоспному хіба не землі? Та там, як писав наш земляк Гоголь, дишло встроми, а виросте тарантас! Так що пожалуста. За це й вип'ємо!
— Правильно,— гули чоловіки, бурхаючи собі в склянки просто в бутлів.— Говорить, як з листу бере!
— Правильно! — вигукували жінки де завзятіші, тяглися чарками до молодих, до голови, обережно, щоб не залити закуску, а музики ще раз програли туш.
Потім пили за батьків молодої й молодого, причому хтось із підпилих, певно, ще до весілля, задерикувато вигукнув:
— А де ж це сват домбасівський? Чи, може, посадженого батька молодому виберемо, та?
— Свата нашого дорогого,— підвівся Степан із чаркою в руці,— срочно викликано на совіщання у Ворошиловград! Так що він отсутствує через державні діла, і я п'ю за нього позаочно!
Степан сказав це так урочисто, а сваха, Клавдія Купріянівна, так пихато склала яскраво-червоні уста, що дехто з хуторян нахилив голову, ховаючи посмішку...
Молодий скривився і щось шепнув Катрі, а та благально подивилася на батька: мовляв, я ж вас просила...
Скориставшись тишею, що запала на мить, з-за крайнього од садка столу підвівся Омелькович, вантажник при сільпо і перший виступайло на всіх колгоспних зборах. Омельковичів брат працював десь у Астрахані юристом, влітку наїздив у село і консультував усіх скривджених, тож Омелькович узяв моду говорити грамотно й офіційно. З його виступів завжди реготали, проте слухали охоче: слова інтересні.
— Тарші! — гучно і впевнено виголосив Омелькович.— Фактіцско, юридіцско і практіцско перед нами вже не молоді, а чоловік і жінка!.. — Катря залилася рум'янцем і сховала очі, молодий високо підняв брови й дивився на промовця з неприхованим презирством, а гостроязика Федорова жінка швидко-швидко зацокотіла:
— Що ти, Омельковичу, ото верзеш? Ну як скаже — то як у попіл торохне, їй-богу!
За столом розлігся регіт, а Омелькович пришелепкувато кліпнув очима й сказав:
— Юридіцеко вони вже розписані, значить, усьо, значить, повороту до холостої жизні нема, хіба через развод. Ось що я хотів сказать!.. — і переможно сів.
Музики, хоч були і напідпитку (перед їхнім ослоном поставили дві табуретки з горілкою й холодцем), зрозуміли, що промову Омельковича треба якось заскородити, зморгнулися і втнули "польку-бабочку", але тут підвівся дід Лаврін, знавець і пильнувач весільного обряду, махнув рукою, щоб затихли, й сказав, дочекавшись повної тиші:
— Кхи, а чого це ти, Катрю, не перев'язала молодого хусткою? Хіба ти не хочеш прив'язати його до свого серця?..
— Правильно! — заґелґотало жіноцтво.— Оце до ладу!
А за крайніми столами, де розташувалися чоловіки (коло жінки як сядеш, то хіба вип'єш по-людськи!), забубоніли:
— Як схоче в гречку скакнути, то й на налигачі не вдержиш, ги-ги-ги!..
— Щось він дуже маніжений. Таке пхе тільки газети читає та в тілівізор дивицця...
Катря повільно встала, висмикнула тоненькими пальцями хустку з-під рукава — нову, шовкову, спресовану в рівненький квадратик, і лагідно усміхнулася до нареченого. Той підвівся, неохоче підставив руку, немовби для укола. Коли хустка на його рукаві зблиснула шовковим клинцем, весільна громада, ніби змовившись, гукнула:
— Гір-ко! Гір-ко! Гір-ко!
Катря всім тілом подалася до молодого, ладна, здавалося, хмелем обвитися навколо нього, заплющити очі й летіти в поцілунку, як у прірву... А молодий, напружившись у шиї так, що аж комір у неї вп'явся, ледве дотягся стиснутими губами до Катриної щоки й торкнувся, її — гарячої, як вогонь.
— Не т-а-ак! — залементувало жіноцтво.
— Так, як уперше, давай!
— Як на самоті!
— Гірко!
— Покажи, як інженери цілуються!
— Ха-ха-ха!..
— І-і-ги-ги!..
— Язичники,— тихо сказав Катрі молодий, коли вони вже сіли, таки поцілувавшись, і пригубив з чарки, що тремтіла в його руці, а Катря випила свою до дна й одказала мирненько:
— Люди як люди. Ти б краще випив, як усі.
Молодий суворо глянув на неї збоку, проте змовчавши ще міцніше стис губи.
Жінки завели пісні, простої, не весільної, бо таки розуміли: якщо "В нашої княгині" не личить молодій, то "А в нашого князя" аж ніяк не личить молодому. Такий дутель — і князь?.. Ні!
Катря, осміліла після двох чарок шампанського, теж пристала до пісні, зразу тихенько, немов сама собі співала, коли ж чоловіки потужними басами заглушили підголоска, взяла раптом першим, дзвінким і чистим, як бурунець на дні криниці, голосом:
Ой, братіку, сокілоньку, Ой, братіку, сокілоньку, Та візьми ж мене на зимоньку...
Від цієї давньої, ущерть налитої смутком пісні, з якою виросло не одне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ, у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися, наче й не пили, а Грицько Байрачанський витав своїм тремтливим тенором високо-превисоко, як одинокий птах попід хмар'ям. Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа... Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі побіля клубу п'яненький, шукаючи собі "ворога", щоб одвести душу, а знайшовши (то був колишній бригадир), підходив до хлопчаків і благав першого-ліпшого: "Ванько, піди займи бригадьора, хай він тебе вдаре, я йому пику наб'ю"...
Ще недавно Параска Шмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних та поштивих дітей одних батька-матері. Вони то були — і не вони.
— Дають хохли! — захоплено сказав до молодого хлопчина, що приїхав разом з ним "Волгою". Голосно сказав, сподіваючись, мабуть, що його за піснею не розчують. Однак Федір Безверхий, який сидів неподалік за родинним столом, таки дочувся, примружив очі й спитав:
— А ви самі, звиняйте, звідки будете?
— О, я, папаша, здалеку,— поважливо одказав молодик.— Я з Вінниці. Тобто батьки звідти. А я корінний донбасівець.
— А-а... То далеко! — реготнув Федір.— Це ж у вас, у Вінниці, кажуть рабий замість рябий?..
— Та ні, кажу я вам: я корінний донбасівець. То батьки...
— Ну, то давайте вип'ємо за ваші краї,— оскирнувся Федір.— По повному, щоб дома не журилися, як то кажуть.
Випив, утерся хусткою і гукнув до співаків:
— А чого це ми такої сумної завели? Хіба веселішої немає ради такого дня?
— То давайте "Із сиром пироги"... Давайте?
Але тут знову підвівся дід Лаврін й сказав:
— Кхи, цієї пісні за моєї пам'яті ніхто у нас ніколи не співав. І не треба. Бо якби козаки билися тільки за дівчиноньок та пироги, то досі були б ми турками. Хай краще оно музики грають, а то навіщо ж їх покликано...
— Мені — мою, хлопці, вибрався з-за столу Лука Ількович Власенко, колишній кавалерист і ротний кухар, а нині лавочний сторож на селі. Все своє життя, і довоєнне, й повоєнне, Лука Ількович танцював на гульбищах тільки "бариню" — Баринею його й прозвали,— а свою розповідь про минуле починав так: "Як служив я в кавалерії, то шабля в мене була довга й на коліщатку..."
— Грій, Мишко, бубну,— розпорядився Іванушка-скрипаль. Мишко-бубніст підпалив шмат газети, трохи потримав над
полум'ям свій саморобний струмент із собачої шкіри — і бубон загув, як дзвін. Іванушка притиснув скрипку підборіддям до плеча, підняв смичок, Василь-сопілкар послинив язиком мундштук сопілки, Шурко-баяніст програв акорд, а Лука Ількович став у свою улюблену позицію: поклав долоню правої руки на потилицю, лівою взявся в бік і виставив уперед коротшу поранену ногу. Тоді чвиркнув крізь зуби й сказав:
— Ну?
Іванушка коротко махнув смичком — і баяніст повільно, карбуючи кожен такт, на самих басах заграв вихід. До басів непомітно підпряглася скрипка й, солоденько зойкаючи, як лукава молодиця, пішла з ними в парі; за нею струмочком влилася в мелодію й сопілка, тільки бубон мовчав, ждучи слушної нагоди...
Лука Ількович покрадьки пішов по колу, накульгуючи на ліву поранену ногу, а праву викидаючи перед себе рівно, як лелека,— очі примружені, короткі сиві вуса настовбурчені, бо підпирав верхню губу нижньою, вдаючи коверзуху-бариню.
