Авіаційний гурток - Васильченко Степан

Очі тепер у нього злякані, великі.

— Товариші,— гукає Андрій, і очі сяють у нього завзяттям і щас-тям,— підемо тепер із нашим аеропланом по всьому селу, по всіх вулицях.

— Ходім, ходім! — загули.

Збільшувалась за ним юрма, збільшувався гомін: "Що таке? Що таке?" Скрізь по вулиці із тинів, із-за воріт визирали голови, про-стоволосі, в шапках, заспані, розкуйовджені, молоді — в кольоро-вих стрічках. Забіліли сорочки, заясніли вишивки, спідниці, мов живим цвітом заквітчало всі по шляху тини й загати — це шумко й радісно йшли молоді піонери в селі. І щулиться, ідучи з церкви, якась стара бабуся під тином, прихиляється, хреститься, з остра-хом позираючи на це диво, що ось завелося в їхньому селі. Стоїть Петро Михайлович один серед майдану, вуса накручує, посміха-ється.

А молодий гомін дзвенить, шумить десь аж на другому кінці села.

ІХ.

ХАЙ ЖИВЕ АВІАЦІЯ!

Коли з другої вулиці вертались школярі на майдан, за ними тя-гнуся вже довгий хвіст. Діти, молодь, дядьки, плентались навіть десь іззаду старі, зігнуті діди з ціпками. А посеред натовпу, над аеропланчиком маяли вже червоні прапори з плакатами: "Хай живе авіація!", "Підтримуйте нашу повітряну флоту!", "Всі на до-помогу авіації!". Спинились усі серед майдану. Гуде, як на ярмар-ку. Підходили нові й нові люди, дивились, руками лапали, проха-ли, щоб іще раз пустили аероплан. Пускали без ліку. Гомоніли люди:

— От тобі й наші! Яке втяли!

Інші намагались трохи розхолодити людей:

— Та хіба воно справжнє! Це ж тільки виграшки дитячі! Цяцька!

— Зробили маленьке, зуміють зробить і велике! — казали інші.

— Не так-то легко зробити велике: ось у мене є маленький хло-пчик, Костик. Він у мене оце колись возика зробив. Зовсім похо-жий на віз. Ану, хай він зробить великий?

— А ось ти робиш великого воза, а чи зробиш ти отаку птицю, щоб літала, як оце школярі зробили?

Регіт.

— Так бачите... то одна річ.

— Отож-бо то й є!

Дід Назар цілу аудиторію зібрав коло себе:

— Ні, браття, це не пустякове діло! Тут усякі плани треба, всякі науки — фізика, граматика... Це тільки інженери колись робили, та й неабиякі інженери! От скажемо: невр... невр... неврюри, стабі-лі-затори... Що це вам, іграшки?

Крутився у натовпі і Латка.

— А як ви гадаєте? — дехто до нього.

Латка очицями сюди, очицями туди, ручками круть-верть.

X.

ГОСТІ З НЕБА

Хтось голосно:

— Так-то воно так, а все ж це тільки маленьке журавленя. Ні, ви отакого мені журавля зробіть, як ото...— І височенний дядько під-няв ключку вгору. За гомоном ніхто не чув, як високо над селом гув справжній аероплан.

Всі підвели вгору голови.

— Оце журавель! На цього наклади пудів з півсотні — повезе.

— Ні, мабуть, ним тільки хіба пір’я возити.

— Повезе,— домагався хтось,— бач, як гуде, як добрий бугай.

— Годують, мабуть, добре, то й гуде!

— Та чого це він кружляє на одному місці? Чи він блудить, чи він світом нудить?

— Гляньте! Чи не думає оце він тут сідати?

Всі примовкли.

Чийсь схвильований голос:

— Так і є. Сідає! Чого це він?

Аероплан робив над селом круги, спускався все нижче й нижче, сідав над майданом.

Вже можна було забачити людей на ньому. Хтось із школярів крикнув на все горло:

— Це ж наш літун... Товариш Микола.

— Петро Михайловичу! Гляньте, Петро Михайловичу, де ви?

А Петро Михайлович не чує: сам уже закинув голову вгору, смі-явся, щось гукав і махав своїм кашкетом.

Загуло на майдані, загомоніло, замаяли шапки вгорі, затіпа-лись в повітрі чуби. Але гомін на майдані став щух-нути, тонути: могутній і радісний рев велетня птаха все поглушив...

Рівно, ніби з гори по ковзалці, аероплан злетів на землю, легко торкнувся коліщатами землі, трохи прокотився по майдані й став.

Вискочив товариш Микола, веселий, несподіваний, мов із неба прилетів. Звіталися.

— Як же ваша моделя?

Показують.

Якийсь дядько:

— Ану-ну, погляньте, чи ковалівці до чого-небудь здатні, чи, мо-же, тільки їм змії з паперу пускати?

Літун уважно з усіх боків розглядав моделю. Підійшов другий товариш, що коло стерна сидів,— здавався збоку старшим — а справді — таке гарне, симпатичне обличчя, дивиться:

— Робота досить чиста.

Літун:

— Літає?

Всі весело:

— Го-го, ще й як!

Літун накрутив, підняв, кинув — полетіло.

Засміявся літун:

— Чудово! Ніхто не допомагав? До літуна ніякого не звертались за допомогою?

— Ні, ні, самі!

— Це навіть дивно, це дуже рідкий випадок, щоб при таких умо-вах зразу моделя удавалася. Признаюсь, моя перша моделя не полетіла!

Розповіли йому, як спершу моделя теж не хотіла летіти, як смі-ялись з них, як потім Андрій догадався, що зробити, усе, як було далі.

— Молодці, товариші! Браво! — аж очі засяяли в літуна.— Далі до людей: — Ну, як же тепер ви скажете, громадяни, путяще це діло — авіація, чи це тільки одна забавка?

— Та хто його знає... Одні так кажуть, другі інакше. Воно нам, правду кажучи, без діла, то ми не дуже до нього й доскіпуємось. Нам на ньому не літати.

— Ні, громадяни, так не можна ставитись до цієї справи, це діло наше спільне. Це ви так кажете, що мало знаєте або й зовсім нічо-го не знаєте про авіацію. Чув я, як дехто з вас вороже зустріли ваших сільських молодих піонерів, що почали учитися цього діла, і навмисне прибув сюди, щоб побалакати з вами про цю справу. Мені здається, коли ви мене уважно послухаєте, то самі побачите, що авіація і не така пуста справа, як вам здається, і не така вже далека вам, як ви про це думаєте. Будете слухати мене?

Загули:

— О, а чому не слухати? Просимо дуже.

— Нам треба, щоб з нами говорили.

— Давно вже треба.

XI.

ПРО АВІАЦІЮ

Збились тісніше. Ті, що стояли далі, підійшли до гурту. Малеча посідала спереду, на моріжку, дорослі стали стіною. Літун став на аероплані, щоб усіх бачити, й почав:

— Перш за все,— запитав він селян,— для чого, на вашу думку, по-трібні нам аероплани?

— Звісно для того, щоб воюватись,— одповіли селяни.

— Так,— підтвердив літун,— це правда, авіація може бути великою й могутньою зброєю під час війни. Буржуазні держави це добре розуміють і хапаються, як можна більше, набудувати військових літаків. Отже, й ми — хочемо чи не хочемо,— але мусимо мати свою військову повітряну флоту. Але це все тільки до якогось часу. Справжнє ж велике значення авіації — не в тому! — Далі він гово-рив про те, що авіація, яка служила до останніх часів для військо-вих потреб, незабаром буде служити культурним і науковим ці-лям.— Вже й тепер,— казав він,— почали будувати аероплани й ди-рижаблі для перевозки вантажу й пасажирів, для наукових до-слідів. Прийде час, і вони будуть служити для зносин між далеки-ми країнами, що між ними лежать пустелі та непроходимі ліси й болота...— Казав про те, що і в сільському господарстві теж авіація буде мати значення, що вже й тепер в Європі і у нас навіть із ае-ропланів фотографують землю й роблять межові плани, труять сарану на полях...— Зразу навіть трудно уявити собі,— казав він,— скільки всякого полегшення, скільки користі принесе людині авіація.

Слухають уважно, але погляд гострий — помітно, не дуже ймуть вони цьому віри. Зітхає хтось:

— Ехе-хе. Коли то тільки буде цеє...

— Та чи й буде...

— Як же воно не буде, коли вже воно майже є в людей. В Німеч-чині після війни вже почали будувати пасажирські й грузові ди-рижаблі, які хоч і не так швидко літають, як аероплани, зате мо-жуть піднімати до 2000 пудів вантажу.

— 2000...— загуло в натовпі.— Ой щось мені того...

— Авіація росте неймовірно швидко,— казав далі літун,— ще неда-вно вважали, що найбільше без перепочинку аероплан може лі-тати 25-26 годин, але в Америці вже літають більше 37 годин. Те-пер аероплан без перепочинку може пролетіти до 3000 верстов, а за одну годину може пролітати мало не 400 верстов.

Загомоніли гаряче, замахали руками:

— Не було цього й не буде!.. Що він морочить голову, 3000 верс-тов... Де це видано? Це він уже трохи теє...

— Товариші, я не байки прибув вам провадити. Кажу те, що лю-ди давно вже знають. А це видано було, щоб до вас у село прилі-тали з Києва? Що це, байка?

Тож і школярі:

— А пароплав — байка, а машина — байка, а оце-о — байка? — пока-зують на свою моделю.

Притихли. Стриманіше:

— Не знаю, хто тільки буде на ньому літати?

— Хто буде літати? Будьте певні, всякий полетить. Колись, як повелися були залізниці, хіба наші діди не виходили з попами та з корогвами проти потяга, як проти нечистої сили, а тепер що ми бачимо — часом не дотовпишся і в вагон. Що? Може, неправда?

Сміються. Пом’якшали.

— Ми їздимо по залізниці, плаваємо пароплавом, любісінько бу-демо літати в повітрі. Та коли зважити добре, то на аероплані да-леко менше буде небезпеки, ніж, скажемо, в потязі. Вже й тепер кажуть, що з аеропланами менше буває катастроф, ніж із потя-гом.

Повеселіли, жартують.

— Воно, правда, тут гайки вже не одкрутиш.

— І моста не зірвеш...

— І насипу ніякого, й ремонту не треба — вигода видима...

— Треба сказати, що тепер будують такі аероплани, що можуть сідати не тільки на землі, а й на воді. Так звані гідроаероплани. Лети, куди хочеш — через моря, через пустелі, через непроходимі хащі...

Один не втерпів, здвигнув плечима, усміхнувся:

— Це зовсім, як у тій казці. Оце якось мій школяр купив книжеч-ку про Іванушку-дурачка, так там те ж саме: сів на горбоконика, не вспів озирнутись, як уже і в столицю дім-чав!..

Сміх. Хтось додає:

— А я читав, як один іще на такому килимку летів...

Почали гомоніти, сміятись. Сміявся й літун.

— Бач, про це ви знаєте всі, а про справжні чудеса ніхто й не чув! А я ще скажу,— казав він далі,— що й у казці не вигадано нічого кращого од аероплана. Навпаки, на аероплані, мені здається, да-леко зручніше літати, ніж на різних кочергах, мітлах, жлуктах та килимах. Там сиди, та й трусись, та держись.

Сміються всі.

— Та ще й добре держись,— уставив хтось.

— Що? Мо' доводилось? — Сміх.

Інші:

— Та годі! Тут діло, а вони...

— Інше діло на аероплані. От, скажемо, тепер у Парижі: треба вам у Лондон, купуєте собі квиток, увіходите, як у вагон... Повно людей, в кріслах, на канапах порозсідалися, книжки, газети чи-тають. Підняло, понесло вас — вам байдужісінько. На протязі всієї аеролінії, що тягнеться на 380 кілометрів, у різних місцях прив’язані аеростати, що вказують дорогу — вже не зблудить. Ко-жних 60 кілометрів — аеродром; там — станції, полустанки з сигна-лами, з маяками.