Авіаційний гурток - Васильченко Степан

Всього вміють, все знають, що на небі, і на землі, й під землею... а насправді... Охо-хо...

Входять люди, дослухаються. Латка не поспішає їм продавати, і помалу в крамниці набивається повно людей. І починається:

— Таки й правда: яка тепер школа, які тепер учителі... Ось мій п’ятий рік ходить, а що толку, одна розпуста. На святках якось пристав батюшка, питає: "Скажи, мальчик, знаєш тропар [2] хрещенію", а він йому й пече:

Раз в крещенский вечерок

Девушки гадали... [3]

А Латка додає, а Латка допікає:

— Встане — не молиться, пообідає — лоба не перехрестить.,.. Аеро-плани, моноплани, чортоплани, а спитай, чи хоч один з них оче-нашу знає...

Всі так і гунули:

— Де там! Хіба їх цього вчать!..

Дядько високий зауважив:

— Мій почав теж був у ті аеропланчики ходити, ну, та я його швидко одучив. Посилаю його до церкви в неділю, а він мені: "Треба,— каже,— сьогодні в школу — аероплан робимо".— "Як? У не-ділю?" — Та за лозину, та по плечах, та по спині. О, зразу присмир-нів і літати забув.

За ним інші.

— Що це за вигадки? Хіба це боже діло? Рибі велено плавати — плавай, пташці літати — літай. В біблії он сказано...

І пішло:

— На мене — взяв би я того аероплана та потрощив на голові до тріски і школу таку запалив! Нащо вона нам?

— Раніш аеропланів не знали, а хіба так жилося?..

Стоїть Латка, ручки на животі склав, уже мовчить, тільки слу-хає, та все зітхає, та головою прихитує.

ІІІ.

ЩО БУЛО ДАЛІ

Почалася робота. Столи, табурети, навіть підвіконня в майсте-рні заставлено різними приладдями. Той струже, той клеїть, ін-ший на спиртовій лампочці гріє чайника, згинає у парі перед но-ском чайника платівки з китового вуса. Петро Михайлович хо-дить од одного до другого, приглядає, учить, радиться... Роблять саме рамці. Робота кипить, але галасу немає; навпаки — що щіль-ніше, що щиріше бралися до роботи, то коротша була мова. Чути було тільки:

— Подай! Принеси!.. Що далі?..

Приходили інші члени гуртка, дивились, подавали те, інше, ха-палися виконати ті маленькі завдання, які часом їм доручали. Ро-змовляли нишком, хоч ніхто не забороняв говорити вголос. Наві-дувався дід Назар. Прислухався, як нові майстри вільно кидались невідомими для нього словами: нервюра, стабілізатор, стерно повороту, придивлявся, як горіла в їх руках робота — і вже не гра-ла прихована під сивими вусами у нього усмішка. Працювали з ранку до вечора. Силою вже Петро Михайлович одсилав їх обіда-ти; іноді бувало, що він сам про це забував, тоді всі залишались до вечора без обіду. Приносив хто-небудь хліба, і майстри похап-цем, не кидаючи роботи, сяк-так перебивали голод. Всі аж при-марніли.

IV.

НЕСПОДІВАНИЙ ПРИХИЛЬНИК

Одного дня надвечір увійшла в майстерню якась (із різкою) жінка, ввічливо поздоровкалась, стала коло порога, дивиться.

— А що скажете? — не кидаючи роботи, спитав її Петро Михайло-вич.

— Оце я прийшла до вас розпитатися, Петре Михайловичу, чи вони таки за ділом сюди щодня ходять, чи, може, тільки пустува-ти.

Петро чогось почервонів, усміхався...

— Всі, що тут, як бачите, коло праці, а може, де є такі, що й без діла блукають,— сміється Петро Михайлович.— Ваш котрий?

— А отой білоголовий,— кивнула на Петра жінка.

— Е, тітко, цього не руште, цей у нас перший майстер.

— Ну, а я вже думала так,— в жарт не в жарт почала вже весело молодиця,— тільки застану, що він тут отирається без роботи,— так і займу лозинякою: ви ж таки подумайте — схопився зранку, не по-снідав, куска хліба не взяв — повіявся. Жду обідати — нема, жду по-луднувати — нема. Та що ж це за лихо таке? І це щодня. Давай, ду-маю, піду хоч лозиною зажену! — До Петра.— Ну, скажи мені, оце ти і їсти не хочеш?

— Ми вже їли тут.

— Видно і по вас, що їли, бач, аж очі позападали.— Озирнула всіх, похитала головою, мовчки вийшла за двері і незабаром уносить: величезний горщик ряжанки й цілу хлібину, ложки. В хлопців аж очі заблищали — раптом почули в собі вовчий голод.

Поставали кругом столу, тьопають, аж виляски ходять по майс-терні. Дякують та прихвалюють.

— Та й що ж це таке буде у вас, що он аж люди загомоніли в селі? Літати, чи що, надумались? — розпитує.

Петро Михайлович починає розповідати їй про моделю. Слухає, усміхаючись, але очі уважні.

— А вражі люди аж гудуть: нащо воно того вчитися, який із того толк? Щоб колись ото полетів та шию собі зломив. Ну, а я, правду кажучи, люблю, як ото воно гуде над головою. Отак би й полеті-ла, коли б хто узяв! — Усміхається.

— Ось ми, як колись збудуємо аероплан,— мимрить Андрій з по-вним ротом,— посадимо вас і полетимо з вами аж за море-окіян.

— Ой не дуже тільки далеко, щоб хоч назад утрапити.

Сміються.

Як виходила, до Петра Михайловича:

— То ви вже, Петре Михайловичу, не дуже томіть їх... Хоч обідати пускайте. А то мій уже зі сну говорить. Оце якось побудив усіх. "Стерно,— кричить,— стерно зламаєш..."

Прощається:

— Ну-ну — побачимо, яке з цього пива та вийде диво... Може, тільки потуманите людей, та й по тому. Тоді й додому не вертай-ся. Чуєш? — посварилася на сина. Засміялась, пішла. Ніби аж пове-селіло, поясніло в майстерні. Петро Михайлович до Петра:

— Ти б свою матір грамоти навчив.

Петро:

— Вони трохи грамотні.

— Ага, тож-бо то й є,— промовив Петро Михайлович.

V.

ЩОСЬ НІБИ ВИХОДИТЬ

Минуло кілька днів. Зробили кістяк рами. Наробили попере-чин, але ніхто з майстрів якось не був певний того, що їхня робо-та до діла. Взялися робити підтримні поверхні. Робота, що вима-гає пильності, уваги і важкого терпіння... Члени гуртка, що при-ходили вчитись і допомагати, дивились на роботу з недовір’ям і починали говорити між собою, що з цього нічого, мабуть, не вий-де. В селі почали вже глузувати, питали то одного, то другого хлопця: "Коли ж це ви будете вже літати?"

Проходив якось Петро повз крамницю. Латка побачив його, ки-вав ручкою, сам п’яненький:

— Ну як? Швидко ваш аероплан буде готовий? Я щодня вигля-даю...

— А вам нащо?

Латка хитро посміхнувся:

— А я думав музику найняти, щоб марша грали, як ви будете ле-тіти.

І справді, щось таке надумав він. На майдані завжди грались діти — пасли поросят, гуси, качки... Латка гукнув їх до крамнички, щось довго гомонів з ними, сміявся, на школу показував. Після того діти завжди, коли побачать школярів, кидали гратися й по-чинали дражнити:

— Літуни, літуни, ідуть без штанів.

Хтось навіть склав на селі вірші і пустив між люди. Чи не сам, мабуть, Латка:

А у нашому селі

Завелися літуни.

До неба літали...

Та в болото впали...

Ні Петро, ні Матвій не звертали на це уваги, але Андрій, гаря-чий і гонористий, турбувався, лаявся, кулаками сварився...

— Ну-ну! Побачимо ще!

Але незабаром почали помічати за ним щось інше.

Руки були в нього умілі, зрозумів він усе швидко, і робота в нього завжди кипіла. Приспівував, сміявся, пританцьовував, а то зразу помітили — чогось осуворів до роботи, став в’ялий,— сам не робить, тільки все крицикує, до всього чіпляється...

Одного дня зовсім не прийшов у майстерню.

Доручили Матвієві довідатись — чому. По обіді прийшов Матвій, сумний, задуманий. Розповідає: переказував Андрій, щоб його виписали з гуртка.

— Чого?

— Казав, що з цього нічого не вийде, тільки слави наробимо. Те-пер бігає з малими дітьми та змії пускає. На всьому його кутку змії аж гудуть, цілу повітряну флоту розвів.

Сів коло столу Петро Михайлович, задумався. Пожурилися хло-пці... Якось уже й робота не йшла до рук. Скучно без Андрія, та й робота без нього надовго затягнеться... А може, ще й не вийде ні-чого...

Петро Михайлович ніби догадався про їхні думки:

— Коли й у вас, хлопці, теж є така думка, то кажіть зразу.

— Чи вийде що, чи не вийде, а кінчати, й гадаю, треба,— роздум-ливо казав Матвій.— Взялися, повинні кінчити!

— Ні, справа таки вийде,— після задуми гаряче промовив Петро, мало не стукнув рукою,— мусить вийти! Будемо кінчати.

— А до того я ще скажу вам, хлопці, от що,— промовив Петро Ми-хайлович,— не будемо варті ми доброго слова, коли будемо кидати на половині свою роботу. Путящого робітника так із нас ніколи й не вийде. Ні характеру, ні волі, ні витримки... Так і будемо цілий вік починати і не кінчати. І вийде з нас не активна людина, а якась ганчірка. Тому моя думка теж така: що б не було, а діло до-вести до краю. Хай протягнеться ще місяць, два — все одно. Зразу не вдасться робота, розпитаємось у тямущих людей, почнемо на-ново, а не будемо кидати, не будемо розкисати. Під боком у нас Київ, а в Києві люди, які нам охоче допоможуть: чого самі не до-беремо — поїдемо, повеземо до Києва; не буде за що — пішки під-емо... І коли твердо захочемо, я певний у тому, ми справу доведемо до бажаного краю. Кажіть, не покинете діла, поки на половині?

— Не покинемо, хіба вже не знаю що.

Гаряче стиснули один одному руки.

Незчулися, як у роботі пролетіло скілька днів.

Зробили нервюри, приготували поперечини, подушку.

Коли нервюри стабілізатора й підтримні поверхні були приро-блені до своїх поперечин, почали натягувати на них полотно... Прийшлось добре — діло йде як слід.

Приходили рано, розходились на ніч. Часом при світлі працю-вали. Вже й не чули, що там і говорили про них на селі. Часто то один, то другий і ночувати залишались у школі. Зробили стерно поворотів, стабілізатор... Озирнули свою роботу — повеселіли, пі-дбадьорились. Зразу якось почули, що діло на лад іде, що в них щось вийде.

— А знаєте що, хлопці? Коли буде у нас справа і далі так іти,— ра-до потираючи руки, казав Петро Михайлович,— через два-три дні у нас моделя буде готова.

У хлопців аж серце забилось:

— Невже так швидко? Не може бути!..

— Ага,— засміявся Петро Михайлович,— тепер швидко, а пам’ятаєте, як ви спочатку хотіли всю моделю за один день зро-бити.

Пригадали хлопці, теж стали сміятися. Погомоніли, посміялися і знову до роботи.

VI.

ПІЗНЬОЇ НОЧІ

Звечора Петро Михайлович довго писав листи. Зранку дід На-зар збирався на базар у місто, і треба було скінчити їх сьогодні. Написавши листи, Петро Михайлович пішов до діда Назара, щоб передати їх. Переходячи через клас, він побачив, що двері в майс-терню одчинено, там горить світло. Лунав голос у порожніх кла-сах. Підійшов ближче. На стільці коло столу сидів Назар, перед ним в одній сорочці, босий стояв Петро, в одній руці кусок черст-вого хліба, другою вимахує, очі аж блищать.