Українська література » Класика » Роман юрби - Шевчук Валерій

Роман юрби - Шевчук Валерій

Читаємо онлайн Роман юрби - Шевчук Валерій

Вона відразу ж проклала прямий місток між своєю далекоглядною фразою про корову і не менш далекоглядною фразою рябої Надьки, здобувшись, нарешті, на класичну зв’язку: "До чого це я питаю!" Після того вони забули про Йонту та його машину, а оскільки новина торкалася перш за все рябої Надьки, пропустили і Вальку, яка тягла сьогодні клунка більшого, ніж завжди.

10

Щоб принести в пелені ще одну (до великого числа інших на околиці) Лєну, Галька мала чекати у верболозах до вечора. Вона не мала на собі купального костюма, який дозволяє тут, біля річки, жінкам і дівчатам відверто піднімати пелену (згадаємо, як переходять вони на пляж через мілководдя), тож Галька не змогла зробити сюрприза своїй мамі відразу. Пух хоч і летів, але не настільки, щоб можна було нести ту пелену привселюдно, тим більше, їй треба було мати ніч для поради з матір’ю: її застукала дочка Трасицької і до вечора околиця знатиме все, що побачила вона, а трошки й такого, чого вона й не побачила Гальку цікавило, проте, інше, і вона найбільше про це й думала — чи не помітила дочка Трасицької, хто з нею був? Цікавитися цим у Гальки були підстави — все той же пух, а Галька за недовгий свій вік уже вивчила дію пуху на всілякі сакраментальні речі. Тож Галька сиділа у верболозах до самого вечора, гойдаючи в пелені свою Лєну і її не потривожила вже в той день жодна душа, якщо не зважати на величезного кота з бандитською мордою, який полював біля води на жаб. Цей кіт майже ігнорував Гальку, бо, зацапавши чергову жертву, з солодким роз’ятренням жер тих жаб на очах у Гальки, а коли вона шикала чи махала на нього рукою, він примружував велике бандитське око і, не випускаючи жаби з рота, гарчав. Галька пробувала кидати в нього паліччям і камінцями, але кіт так само ігнорував її, виказуючи це часом не в зовсім пристойний спосіб, відвертаючись од неї і відстовбурчуючи хвоста. Але завдяки цьому котові години, які вона мала просидіти у верболозах, протекли швидше, окрім того, їй треба було гоцькати свою Лєну, годувати і ніжно кутати її в пелену.

Вечір вона зустріла вмиротворено. Спершу, де гріха таїти, чекала, що Він повернеться — Він, який шмигнув у кущі, як кіт, людина в білих трусах з розрізиками по боках, якого не повинна була впізнавати дочка Трасицької і який мав лишитись у свідомості околиці таємничим Невідомим. Але він не повернувся, з’явився хіба цей кіт-жабожер, і Галька, вигойдуючи в пелені свою Лєну, все більше заспокоювалася — помалу забувала свого верболозного приятеля. А коли зайшов вечір, забула його зовсім, лишивши своїй Лєні таку саму долю, яку мала й сама, адже, скільки сягає пам’ять, вона теж не пам’ятала, щоб у їхньому домі був мужчина і щоб вона називала того нетіпаху батьком. Не було навіть ілюзорного його символу — аліментів, тож у Гальки були підстави заспокоїтися: вона навіть не розуміла до ладу іншого призначення цих трохи дивних істот.

Вечір настав тихий, помірний і теплий. Навіть пух перестав летіти, стомившись морочити людям цілий день голови. Лежав на верболозах, на траві, погойдувався на воді і звисав з електричних дротів, протягнених над верболозами до околиці. На заході червоно палало небо — завтра мав бути знову вітер, і в тому золотому полум’ї спалювалася висока лиса гора. Ішли стежкою пізні пляжники, дівчата одягались аж на греблі і їхні молоді, засмаглі тіла мирно червоніли в легких сутінках. Галька дивилася на них із верболозів, повна незбагненного, гіркого почуття. Вона сама любила пляж, ходити в купальнику було їй приємніше, ніж одягненою, вона виростала серед оголених тіл і не проти була, щоб її оглядали. Була-бо тонка і струнка, невимушена й весела, могла дванадцять годин бити м’яча, пливти викидаючи по-хлопчачому руки, могла вісім годин пролежати на розпеченому піску й камінні. Зараз, коли вигойдувала в пелені Лєну і чекала темряви, щоб дістатися додому, їй ставало трохи й сумно: це залишилося безповоротно в минулому, безповоротно зникло й ставало забутим, як забувалося обличчя її верболозного приятеля, — у ній пробуджувалася інша якість, далеко не пляжна, адже ті пляжні гулянки були по дорозі сюди, у верболози, а далі шлях її мав пролягати на вулицю й до каменя, на якому висиджували жінки, — мала увійти в те високопошанівне товариство, як рівноправний його складник. Отож уже горіла з нетерплячки, щоб швидше гас цей вечір, хотіла вже якнайшвидше дістатися додому — завтра вранці сяде на камінь поруч із матір’ю, її вже не проганятимуть, і так буде назавжди. Тоді вона заспокоїться остаточно і зможе зі зверхньою усмішкою зирнути на той пляж, де все ще валяються розморені тіла і де по дванадцять годин на день юні й дурні створіння ганяють і б’ють м’яча.

11

Наступного дня Йонта привіз м’яке крісло й пуфика. Ще ввечері, сидячи перед синім жерлом телевізора, він помітив, що стілець йому муляє, та й Вова не має куди приткнутися. Валька відчувала себе добре, вона сиділа на стільці м’яко і зручно, бо за ці кілька щасливих днів нівроку погладшала й поступово здобувала ту ідеальну округлість, од якої в Йонти пойойкувало в горлі. Вигини талії у неї зникли, плечі стали однакового обширу з клубами, руки налилися соком, а ноги залишилися такі самі. Обличчя покругліло, і коли б якийсь геометр захотів почудуватися, чого може досягти матінка-природа, був би вельми задоволений: поставивши до носа голку циркуля обвів би ідеально правильне коло, тобто таке коло витворила сама матінка-природа. Підгарло у Вальки означилося зовсім виразно — Йонті вже не треба було зусиль угадувати його, а волосся замість стягуватися гумкою, вирізаною із соски, складалося маленьким кільцем на маківці. Тож сиділа вона на стільці, як богиня, стілець їй личив так само, як недавно личила Йонті пральна машина. Валька знала про це — на обличчя їй клалася гордість і задоволення. Відтак, налюбувавшись дружиною й намулявши

маслаки на незручному стільці, а також глибоко поспівчувавши Вові, який був у той вечір неприкаяний, Йонта пішов у мебльовий магазин, аж на Житній базар, і приїхав звідти в досить дивний, дідівський спосіб, найнявши віз-платформу із сивим конякою і з таким безнадійним п’яницею при управі того коня, що з ним можна було, не остерігаючись, говорити рішуче. Крісло прив’язали вірьовками, а пуфика Йонта ніс. Тоді візниця, бувши не тільки п’яницею, а й доброю душею, запропонував посадити у крісло Вову. Йонта не хотів рекламувати себе чи Вову, але той так гаряче захотів проїхатися на платформі, що Йонта не знайшов у собі сили опиратися — вони проїхали так півміста. Спереду ступав сивий, безнадійно старий коняка (візниця їхав, оминаючи центральні вулиці), за конякою височів одягнений у якусь тюремну одежу сивоголовий візниця з носом-буряком, а на кріслі, як на троні, сидів, розвалившись, Вова, жуючи губами, начебто курив "Біломорканал". Позаду ступав Йонта, несучи під пахвою пуфика, в роті в нього стримів "Біломорканал", а очі дивилися поважно й статечно. Візник вряди-годи повертав набік свою левину голову й косив на Йонту понизаним червоними артерійками оком; у його голові крутилися якісь веселі думки. А що ті думки і справді були веселі, недовірливий читач може переконатися, бо візниця раптом зупинив свою платформу і, повернувши левину голову до Йонти, сказав, що це не діло! Йонта трохи злякався, але добродушна фізіономія візниці була мирна.

— Чого це вам бити ноги? — сказав візниця. — Сідайте в крісло, а малого — на пуфика!

Йонта відразу зрозумів, чого хоче візник, але ми вже попереджували, що він мав зовсім іншу натуру, як таксист, і нам доведеться тільки уявити цю і справді виразну картину: попереду ступає коняка, за нею височить, одягнений у якусь тюремну одежу, візниця, у кріслі сидить, як імператор, Йонта, а в нього в ногах на пуфику виструнчилася його мала подоба, його гордість і надія — Вова. Картина виглядала б прегарно, коли б Йонта мав натуру таксиста, а оскільки хотів бути імператором тільки вдома, то рішуче відмовився, і то так очевидно, що візниця таки забув свій альтруїзм і потрюхикав конякою далі, задовольнившись самим Вовою в кріслі.

Так вони з’їхали й на околицю, і платформа протягла Вову повз камінь, на якому захоплено завмерли ряба Надька, дочка Трасицької, Тоська і Броня. Йонта скромно ішов за возом, тримаючи під пахвою пуфика (а міг же покласти й пуфика на платформу), він проніс повз них свого профіля так гордо, що всі троє жінок порозкривали роти, а таксистиха відчула, як їй мокріють повіки: все-таки Йонта нагадував таксиста, і це схвилювало таксистиху: тої різниці, яку ретельно підкреслюємо ми, вона не добачила.

12

Ми трохи відстали з нашою розповіддю про Марію, але це, здається, не пізно надолужити, тим більше, що Марія, діставши у житті менш тверду позицію, як сестра (Йонта супроти Смерда), не могла дорівнятися до неї в усьому. Як може здогадатися навіть недовірливий читач, сестри ставали все одмінніші, хоч те спільне, що їх єднало, певне, до решти не зникне. Марія народила сина також, але через два дні, тобто вдвічі пізніше, як Валька. Здогадуватися про причини тут важко, відомо достеменно одне: Смерд був кандидатом в алкоголіки. Отже, той день, коли Йонта купив телевізора, був для Смерда прогаяний цілком — причина, чому Марія зі своїм Смердом лишилися поки що без телевізора — принаймні на той час, що про нього йдеться. Марія назвала свого сина теж не так, як Валька, а простіше — Саша; інколи по простоті душевній кликала його Сашком, що не зовсім подобалося Смердисі: нагадувало не таке вже давнє сільське життя Марії, а Смердиха на околиці звікувала. Отже, Марія пропустила золоту нагоду завести собі телевізора, а через те не мала ні найменшої потреби купувати для свого Смерда фотеля, а для свого сина — пуфика Відтак нам залишається описати тільки четвертий день, саме той, коли Йонта купив пральну машину, бо ці дні мали в обох родин, хай і далеку, схожість. У той день, коли Йонта тягнув на собі пральну машину і був ласкаво названий дочкою Трасицької "качечкою", Марія знайшла свого Смерда смертельно п’яного біля Гадючника (публічного місця, яке збирало спраглих душею з кількох досить просторих околиць). А що їх лежало там кільканадцятеро, то Марія мала перекидати тих "спраглих душею", як колоди, доки не вздріла чоловіка і не звалила його на свої досить широкі плечі.

Відгуки про книгу Роман юрби - Шевчук Валерій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: