Роман юрби - Шевчук Валерій

Це був особливий камінь, сюди тягло на посиденьки цілий куток, і ряба Надька мудро розсудила когось на ньому дочекатися: треба було розвіяти сумніви і сяк-так обміркувати все, що вдіялося останнім часом

Йонта тим часом стояв на ґанку й курив "Біломорканал". Вова "Біломорканалу" не курив, але очі його дивилися так поважно, що в Йонта зажевріло в грудях м’яке тепло. Зрештою, це тепло він не перестав відчувати, відколи звоював цей поріг — і Йонтина, і Вовина поважність була похідним їхньої добротливої вдоволеності.

Ряба Надька теж не курила "Біломорканалу", вона сиділа на камені, поклавши долоні на коліна, аж доки пух не пригнав до неї дочку Трасицької, що мала безнастанний клопіт зі своїм сином (звичайно, Олєжиком) і вже з годину гукала в розтривожене пухом повітря. Але Олєжик десь зник у тому пусі, а може, забило йому ним вуха, тож дочка Трасицької зморено сіла на каменя і вислухала все підряд: про пух і про таксистиху. Дочка Трасицької розповіла рябій Надьці про пух і Олєжика, з яким спасу нема, про таксистиху і її чоловіка, себто таксиста Окрім того, вона хотіла натякнути рябій Надьці на її дочку Гальку, бо вже з тиждень летить пух, а Гальчина одежа вся в тому пусі.

— Він і до очей липне, — спокійно зауважила ряба Надька, бо в її голові сидів Йонта, радше, стояв — разом з Вовою і Валькою (ряба Надька пропустила й Маріїн відхід, але про це їй розповіли сороки, які поселились у кущах по той бік річки).

Тоді дочка Трасицької забула про Олєжика, забула навіть, що вона цим Олєжиком цілу годину тривожила околицю, й повернула голову туди, де жили Демиденки, — на порозі стояв Йонта, а біля нього з таким самим носом і поважними очима — Вова. Вона тихо зойкнула, розкрила рота, але Йонта стояв так само спокійно, курив "Біломорканал", і дим звіювався над ним, як синє тепло, як синій день і синя хмарка; з-за плечей у Йонти мигнуло Вальчине обличчя, і ряба Надька з дочкою Трасицької навіки сфотографували їх своєю свідомістю і пам’яттю. Цього було досить, щоб забути на кілька годин свою нагальну роботу і всі свої невичерпні клопоти — пух майже засипав їх, принаймні вони від того пуху тимчасово посивіли.

5

Йонта, однак, часу не гаяв. Недовірливому читачу може здатися, що він зажив собі трутнем на легких Вальчиних хлібах. Але думати так було б недалекоглядно, бо Йонта

влаштувався на роботу ще по дорозі до Вальки, пух заніс його до електростанції, де він став електриком. А що ряба Надька і дочка Трасицької побачили й бачитимуть його вдень, теж не має вражати читача: Йонта працював позмінно. Ми зважилися на це означення, бо про Йонту-робітника далі йтиметься небагато: на роботі він думав про дім, а вдома теж про дім.

Отож ми залишаємо Йонту стояти на порозі нового дому, де він може стриміти урочисто й незворушно, та це теж не має вводити в оману, начебто Йонта марно тратить час. Третього дня він поліз на дах, Вова й Валька лишилися стояти внизу, щоб спостерігати й уболівати, крім того Валька подала йому знизу дивний рурковий прилад, який після вправних Йонтиних маніпуляцій владно осідлав дах, наче якийсь небесний знак. Цей знак і справді був дивний, бо на одну рурку насаджувалася друга, а до них додавалися ще й три поперечні. Власне чотири, але четверта (та, що посередині) — вигнута, наче знято її з труби духового інструмента; було враження, що Йонта хотів дути в цю трубу хвалу небові чи Богу, в якого Йонта, певна річ, не вірив. Але рурки на даху не служили Йонті для грання — це зрозуміла навіть ряба Надька, в якої на даху стояла така сама гармонія. Рурки мали служити для посилення Йонтиного спокою, його тиші, тепла й поміркованості, однослівно, для благодаті. "Благодать" він привіз у цей-таки день, найнявши таксі. Таксі сколихнуло сонну тишу околиці, й таксистиха схвильовано вибігла надвір, сподіваючись того, чого вже перестала сподіватись. Але таксі не зупинилося біля її двору, проминуло воно й рябу Надьку на камені, за машиною чкурнув щосили босякуватий Олєжик з десятком інших Олєжиків і п’ятіркою Лєн. Дочка Трасицької подивилася на те затуманеними очима, вона обмірковувала, як би сказати рябій Надьці про її блудливу доньку, але ряба Надька в цей час встала з каменя, і дочка Трасицької поспішила до неї — з доброго дива ряба Надька не підскакувала б, як пружинна. Диво, правда, виявилося невелике: з таксі виліз Йонта і почав витягати якусь коробку. Йому завзято допомагав Вова, Вальки ж не було — на роботі; шофер байдужно дивився на Йонтині зусилля і гадки не мав допомогти, хіба пихкав цигаркою в такт Йонтиних рухів. Але Йонта вправився і сам, він побіг дрібульцем з ящиком на спині через дорогу, а за ним так само дрібульцем побіг Вова. Йонта метнувсь у хвіртку, так, що ящик начебто наштрикнувся на паркана (метнувсь у хвіртку і Вова), а тоді сховався разом з коробкою і Вовою у чорному отворі дверей. Таксист сплюнув (через дорогу на нього з тоскним болем дивилася таксистиха), зиркнув трохи здивовано на здоровенну, аж тротуар усідався, бабу (читай: таксистиху) і, зігнувшись у колінах, скочив боком у машину. Упав на сидіння, зняв пушинку, що зачепилася за вію і, круто розвернувшись, подавсь разом з машиною у білу, суху й гарячу заметіль.

6

Ряба Надька могла бачити вдень і Вальку, і це теж не повинно вражати читача. Бо Валька мала роботу, на яку позаздрив би, напевно, й недовірливий читач, вона ходила від їдальні до їдальні і перевіряла, чи все тут так, як потрібно, чи в котлетах достатня кількість (боронь Боже, не менше) хліба і чи не виробляється їх через той хліб трохи менше, ніж повинно. Ще Валька мала перевіряти м’ясо, варене в борщі й, певне, мала градусника що визначав густоту м’ясного навару — вона дбала, щоб навар цей був не надто густий і щоб не шкодив хворим печінкою і кандидатам на хворих печінкою. Недовірливий читач подумав би, що те підгарло, яке так зачарувало Йонту, й виникло саме через ті маніпуляції з градусником (автор, однак, не береться стверджувати, що такі градусники вже виробляються), і ми не переконуватимемо, що це не так. Бо Валька зі своєю компаньйонкою (або й без неї) мала кебету, кебету мали і якісь там завідуючі їдальнями, так само, як і кухарі та касири, — вона зустрічала здебільшого людей чесних і принципових і про цю чесність та принциповість записувала у відповідному місці. Натомість підводила очі на зава чи кухаря (бригадира) і зав чи кухар (бригадир) чесно дивилися на неї. Тоді скромно опускали очі, опускала очі й Валька, й бачила добрячий клунок, який був так управно запакований, що його не прозирнув би, напевне, і Йонта Вона брала того клунка, стаючи на мить живим утіленням ваг (ваги з шальками), їй, правда, не треба було гир, бо вона сама була гирею, носиком — власний ніс; Валька миттю метикувала чи, радше, зважувала на шальках, що належувалося зважувати, і… її робочий день закінчувався. В цьому теж не було нічого дивного, бо для маніпуляцій із градусниками потрібен час так само, як для визначення кількості хліба в котлетах. Отож Валька ішла додому, тягнучи в одній із шальок (читай: руці) клунка, а коли ця шалька дуже вже відтягувалася донизу, вона, ніби замінюючи гирі, перекладала клунка в іншу руку. Так досягалася рівновага, незбагненна й дивна рівновага життя, до якої прагла вона щиросердно і до якої, хочемо здогадуватися, прагнув і Йонта.

Відтак основна праця, яку виконувала Валька, й були ті клунки, а їх треба було нести через усе місто, через усю Чуднівську і, нарешті, через околицю. Валька, бувало, збільшувала шлях і то не через надмірну запопадливість, як подумав би дехто, а навпаки — хотіла оминути всюдисущу підзорну трубу, хоч з рябою Надькою вона не сварилась. Але підзорна труба в рябої Надьки була чарівна, хай у відьмацтві її не підозрювали — вона бачила навіть крізь дерева й будинки. Вальці рідко вдавалося проскочити непоміченою, а коли й удавалося, то це була не її заслуга: навіть ряба Надька мусить кудись ходити і щось робити.

Єдине, чого не бачила ряба Надька, — походеньок власної дочки, але про це сповістить їй пізніше дочка Трасицької. Дочка ж Трасицької мала той самий клопіт розшуковувати Олєжика, а відтак у коло її зору потрапляло й більше, вона теж завважувала Вальку з клунками, і ці клунки ставало все важче проносити непомітно. Сторожа це була символічна, але міг прийти час, коли така незацікавленість їй набридне. Це розумів і Йонта, курячи "Біломорканал" і вистоюючи з Вовою на порозі: тож він порадив Вальці ходити через парк. Але Валька й сама часто обирала той окружний шлях і то тому, що не раз туманно згадувала малюнок зі шкільної книжки, на якому зображали разючу сцену: проганяли якогось солдата через стрій, у цьому вона вбачала якусь далеку аналогію між собою і власного проходкою через рідний завулок. Але всі ці застереження відступали перед тим святим ментом, до якого готувалися вони всі. Йонта виходив на поріг, його поважне обличчя серед білого пуху цвіло, в губах стирчала цигарка "Біломорканалу"; поруч ставав Вова, який поки що не курив "Біломорканалу" (хіба таємно); в ногах лягала біла тлуста кішка, яка виросла з того кошеняти, що так мило колись бавилося кульками пуху; коло буди помахував обрубком хвоста тлустий собака з лютими очима; на електричному стовпі погукувала горлиця; летів пух, летіли, як шалені, секунди; там, удалині, серед пуху, з’являлася Валька, поперемінно зважуючи клунок однією й другою рукою; світ у цей час завмирав, усе зникало: сусіди, будинки, вікна, чужі коти й собаки, паркани, дерева, трава — був тільки цей засипаний білим пухом шлях, засипані білим пухом Валька, Йонта і Вова. Йонта курив "Біломорканал", а Валька ніжно всміхалась. Ні Йонта, ні Вова не відповідали на той усміх, Йонта курив "Біломорканал", а Вова робив вигляд, що курить "Біломорканал"; Валька зважувала клунка чи в одній, чи в другій руці, хай як там казяться ряба Надька і дочка Трасицької, хай навіть згадує давноминулі гаразди таксистиха — все ставало мале й нікчемне перед цим моментом, коли після важкої праці повертаєшся до родини. Бо радість повернення відчуває не тільки вона, Йонта і Вова, а й собака, й кіт, бо і їм дістається лакоминка. Ось Валька входить у хвіртку, небо підіймається, начебто очищується від хмар, ніби росте, як тісто на дріжджах; сонце в ньому — як золотий зуб, а Вова рушає назустріч матері.